Відтоді, коли наша донька стала дорослою, хоч би як із чоловіком стараємося, та не можемо порозумітися з нею. Ми ж намагаємося завчасно остерегти її від помилкових кроків, аби не наступала на ті самі граблі, на які потрапляли колись ми, її батьки. А вона на те ображається, каже, що вже доросла, має свою голову на плечах і своє життя, а ми на неї тиснемо. Як бути? Хіба ми не праві?
Марія. Сумська обл.
Відповісти читачці «Порадниця» попросила настоятеля церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці при Києво-Могилянській академії ігумена Богдана.
– Батьки дорослих дітей часто звертаються до мене з такими запитаннями. А часом іще й просять поговорити з сином чи донькою, аби вплинути на «дитину». Так і кажуть, хоч «дитині» може бути вже й за 40 років, і давно своїх дітей має. Тоді відповідаю, що їхній нащадок має пройти свій власний життєвий шлях – хоч би яким той видався. А ще треба взяти до уваги, що за християнськими звичаями людина, старша 21 року, – то вже вам не син чи дочка, а ваш брат чи сестра у Христі. І якщо до цього віку ми вчили їх жити, тепер прийшов час втілювати цю науку на практиці. Тож батьки не мають нав’язувати дорослим свої міркування, можемо лише поділитися думкою, власним досвідом. Але рішення – за дітьми, і вони мають право на це. Й замість того, аби сперечатися, краще моліться за дітей, і що більше, то краще. І якщо свого часу виховали їх християнинами, – дасть Бог, навіть якщо досі не знайшли, то ще знайдуть власну дорогу до храму, з Божою поміччю стануть мудрішими.
Шукала відповідь Ольга ГОЙДЕНКО.
