Нема на світі нічого ціннішого за любов. За любов дієву, коли високі почуття підкріплюються реальними вчинками, за любов, здатну на вірність і служіння, на подвиг і самопожертву. Кажуть, «не одним лише словом». Та коли йдеться про Генія, людину, Богом у тім’я поціловану, даром Слова наділену, — саме Слово є найпершою складовою її діл любові. Високе, натхненне, крилате Слово, яке на весь світ возвеличує любе серцю.
Саме таким було Тарасове Слово про Україну, яким прагнув й оборонити, захистити, надихнути найріднішу землю та народ її. Написані серцем рядки його давно вже розібрані людством на крилаті слова, в оригіналі й перекладах на чимало мов світу, і час не має над ними влади. Ми часто цитуємо їх, бо влучніше не скажеш. Бо «крилате» — окрилює, надихає, дає сили, а нам, українцям, зараз це надважливо, аби перемогти. Бо «немає другого Дніпра», й Україна у нас — одна на всіх. Цьогорічні Шевченківські дні (9 березня — 209 років від дня народження Тараса Григоровича, 10 — 162 роки, як його не стало) близькі в часі до трагічної річниці повномасштабного ворожого вторгнення. В ці дні ми традиційно згадували, яким був Тарас Григорович. Зараз можемо сказати: він є. Шевченко — з нами.
У всіх випробуваннях він — з Україною. Так було в часи боротьби за Незалежність, і так є, коли ворог знову прагне накинути на українські руки свої кайдани. Символічно, що саме біля пам’ятників Тарасу в багатьох українських містах збиралися Євромайдани: Донецьк, Львів, Харків. «Зустрічаємося сьогодні біля Шеви», — писали в соцмережах.
Перші два народних віча в українській столиці були скликані біля пам’ятника Тарасу. А невдовзі після прийняття сумнопам’ятних «законів 16 січня» на Грушевського — пригадуєте? — з’явився портрет Шевченка — «екстреміста» в червоному шалику, з підписом: «Вогонь запеклих не пече». Натхненні митці ще не раз зображували Кобзаря учасником протистояння, тож на їхніх творах Тарас Григорович був типовим майданівцем, носив шини на Грушевського, а згодом і скидав із п’єдесталу вождя пролетаріату на Бесарабці. Його портрет був на щитах Самооборони. Й у кожному серці українському лишився голос Сергія Нігояна з короткого відео, де він читає уривок з поеми «Кавказ». «Борітеся — поборете», — чи ж є кращі слова для тих, хто йтиме в бій?!
Завжди пам’ятатиму, як буквально напередодні найтрагічніших днів Революції Гідності людські річки з усіх сторін стікалися до Будинку звукозапису, аби долучитися до «Нової пісенної Шевченкіани» (див. https://www.youtube.com/watch?v=uTm8KK-qSG4). Це була не просто насолода душі прекрасним у непрості часи — там плекалася віра в нашу перемогу над злом. У те, що вистоять українці. І попутно — прозріння: таж Шевченко — і наш сучасник! Виявляється, його вірші можна співати не лише під класичну музику, але навіть читати як реп, що під оплески успішно довів тоді юний хлопчина з Майдану.
У НОВОМУ ОБРАЗІ
А за якийсь місяць навесні 2014-го митці просто на Майдані сотворили дерев’яну скульптуру Тараса, й у дні його 200-літнього ювілею тисячі людей прагли постояти поряд, бодай доторкнутися до оригінального поетового втілення, із такою самою, як у всіх нас тоді, синьо-жовтою стрічкою на грудях. Уже за рік у Шевченківські дні Мінкульт запустив радіомарафон «Шевченко мобілізує», на офіційному постері якого художник Вадим Печуркін зобразив Тараса Григоровича в сучасному військовому екіпіруванні учасника АТО. Цей образ поета — українського воїна, який зі зброєю в руках захищає рідну землю, — чи не найпопулярніший на сьогодні. Цікавий факт: коли після початку повномасштабного вторгнення в Національному музеї поета почали збирати електронний архів плакатів, на яких Шевченко саме воює, — вже за місяць їх було майже сто!
«БО МОСКАЛІ — ЧУЖІ ЛЮДИ»
Із початком нового етапу війни Шевченко став іще ближчим до українців. Його поема «Кавказ», яка засуджує війну російської імперії проти горців, повстає й проти нинішньої російської агресії. «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля», — порив, який єднає українців із волелюбними народами. «Це той первий, що розпинав Нашу Україну, А вторая доканала Вдову сиротину», — нагадування про давніших правителів імперії з поеми «Сон». І про сучасну підступність, ницість ворожу, бо й зараз, по суті, кремлівський правитель «неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину». А пересторогою всім зрадникам і колаборантам — поетове: «Бо хто матір забуває, того Бог карає».
Його зараз часто цитують молоді хлопці. Шевченко для них — наче побратим, що сказав влучне слово. Той, із ким справді можна піти в розвідку. А це зізнання поетове: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого, А серце б’ється — ожива, як їх почує!» — воно ж і про всіх патріотів наших, які пережили, або й зараз переживають окупацію, про всіх, хто зі сльозами радості на очах зустрічав довгожданих визволителів — наших воїнів. Не з чужих слів знав Шевченко й про щастя чути українську мову, більше половини свого життя провівши на чужині. Так, у листі до брата Микити 1839 р. просив: «…як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Бо москалі чужі люди, Тяжко з ними жити, Немає з ким поплакати, Ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово». Натомість відчутна зневага Шевченка до земляків, які зреклися чи «забули» рідну мову: «Дастьбі… Колись будем І по-своєму глаголать…» Самому Шевченку, до речі, після виходу «Кобзаря» пропонували «забути мову малоросів», натякаючи на щедру винагороду, але поет відкинув це.
Шевченкознавці підрахували: слова «москаль» і «москалі» Тарас Григорович у своїх творах вжив 55 разів. І ще понад 40, кажуть, — «москалеві», «москалеву», «москалика», «москалів» тощо… Ще 185 років тому в поемі «Катерина» застерігав: «Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде…» Не менш промовисті — й рядки «А москалі і світ божий В путо закували». На засланні, перебираючи свої спогади, поет записував їх, «щоб та печаль Не перлася, як той москаль, В самотню душу. Лютий злодій…» Красномовне порівняння ще минулого року, на жаль, набуло нових сенсів для багатьох українців, у душі, домівки, в життя яких нагло вломився ворог — розтоптуючи, нищачи, вбиваючи, гвалтуючи, грабуючи, прагнучи позбавити всього, що сповнено українських сенсів.
Що ж залишається нам? Боронити — себе самих і своє. «Свою Україну любіть. Любіть її… во врем’я люте, В остатню, тяжкую минуту За неї Господа моліть», — і ці слова Тарасові близькі українському серцю, яке під обстрілами, під звуки бою і повітряних тривог береже в собі любов до рідної землі, прикриваючи собою від ворога, як рідне дитя. Бо любити — бути готовим віддати все заради своєї любові… Тисячі українців — воїнів, волонтерів, патріотів, які пішли до Небесного воїнства, любили Україну саме так…
ТОЙ, ХТО НАДИХАЄ
Безперечно, Тарас — надихає. За рік до повномасштабної війни в Харкові відреставрували мурал, створений до 200-річчя від дня його народження на торці 16-поверхового будинку. Загальна площа портрета — близько 570 кв.м. Мурал вистояв разом із містом у найважчі місяці 2022-го. Містяни часто фотографують його на підтвердження стійкості українського Харкова: «Шевченко тримається — і ми вистоїмо». Із дитинства знайомі слова найвідомішого українського класика набувають зараз нового сенсу. Шевченко підтримує нас у вірі, що «Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине…» «І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люде на землі…»
Коли після деокупації Балаклії в місті почали здирати російську пропаганду з білбордів, на одному з них під зображенням ворожого прапора виявився портрет молодого Тараса з кількома рядками поеми. Окупанти намагалися знищити зображення, але змогли лише пошкодити портрет. І наші хлопці — військові, зідравши паперовий триколор, на повні груди натхненно виголошували, як славень Україні й українцям: «І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!» Радість від звільнення рідної землі немає з чим порівняти. Просто подивіться, послухайте: https://www.youtube.com/watch?v=iZ9zXAnWf7s
У столичному Національному музеї Т.Г.Шевченка і зараз людно. Дарма що чимало вікон після масштабного обстрілу восени 2022 р. замість скла довелося закрити деревом. До річниці російського повномасштабного вторгнення побачити Тарасові живописні шедеври з його колекції в рамках проєкту «Україна: рік незламності, культура опору» до паризької галереї Гранд Пале 20 лютого прийшли понад 2500 осіб: посли, дипломати, військові аташе різних країн, керівники музеїв, представники ЮНЕСКО… Популярний у Музеї дитячий майстер-клас має назву: «Я малюю разом із Шевченком». І це не випадково: кажуть, сам поет вважав своїм «божественним покликанням» не поезію, а… гравюру, — про це тут детально оповідають гостям на одній з тематичних екскурсій.
ХОТІЛИ «ПОРОДИЧАТИСЯ»
Попри виразну антиімперську спрямованість творів Тараса Григоровича, народ, цікавий до українських мікрохвильовок і унітазів, у недавньому минулому хотів було «породичатися» із Кобзарем (як і з багатьма іншими відомими митцями українського походження). Тож кілька років тому нашому Міністерству закордонних справ довелося спростовувати заяву тоді ще існуючого російського центру науки та культури в Києві (філія Державного агентства «Росспівробітництво») про те, що український поет Тарас Шевченко нібито є ще й російським. А українська блогерка, дослідниця історії та літератури Ганна Черкаська спростувала іще один розповсюджений фейк — про те, що саме росіяни викупили з кріпацтва Тараса Григоровича: насправді серед причетних до викупу не було жодного росіянина…
НАЩАДКИ, ГІДНІ ПРАПРАДІДА
За даними одного з вітчизняних інтернет-ресурсів, понад 106 тисяч сучасних українців мають прізвище Шевченко, яке зараз на наших теренах друге за поширенням після Мельників.
Звісно, нащадків самого Тараса Григоровича серед них значно менше, а з прізвищем Шевченко — і поготів. Та головне, що вони гідно продовжують свій рід.
Праправнучка поета по сестрі Катерині, письменниця і науковець Людмила Красицька, от уже майже 20 років — президент Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка, заснованого з ініціативи нащадків поета спільно із провідними діячами культури, науки та мистецтва. Одна з відзнак Фонду — за подвижницьку діяльність у відродженні української держави «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», яку ще називають Малою Шевченківською премією (хоча фінансової складової вона не має). Сама ж пані Людмила зараз готує вже 5–6 випуск «Захалявної книжки захисника України» (на зразок Шевченкової й відповідного розміру) з віршами воїнів-захисників України та волонтерів — переможців літературного конкурсу до Дня Незалежності «Свою Україну любіть». Випускають її спільно зі Спілкою письменників і Міноборони України.
Праправнук Тараса Григоровича по брату Йосипу, в минулому інженер, автор книжки «Коріння Шевченкового роду» Микола Лисенко складав родинне дерево близько 30 років. Детальна схема вражає масштабами. Декому з гостей Лисенків пощастило побачити її в оселі подружжя у Шевченковому (колишня Керелівка) на Черкащині. Роздрукована на папері розміром 4,5 на 1,6 метра, вона містить понад 1300 імен нащадків Тараса Шевченка! Є серед них і ті, хто зараз боронить Україну, уточнює для «Порадниці» пан Микола. Один із них, нащадок по брату Микиті на ім’я Олександр, чиє прізвище (не Шевченко) з міркувань безпеки не називатимемо, — боєць полку «Айдар».
Дякуємо, Тарасе Григоровичу. За ваше Слово. І за нащадків. З вами — неодмінно переможемо.
Ольга ГОЙДЕНКО.
