Не хочеться вірити, що з відходом у вічність патріарха-сміхотворця Павла Глазового (30 серпня 1922 — 29 жовтня 2004) зник і український гумор… Неперевершений майстер слова в останні роки життя мешкав у Києві разом із сином неподалік червоного корпусу Університету на вулиці льва толстого. Обидва були розлучені. На його скромній кухні, зрештою, як і в усьому помешканні, мені пощастило на цікаву розмову, до якої йшов кілька років. Ми зідзвонювалися, але на зустріч письменник не погоджувався. Вже в помешканні зрозумів причину — він соромився… Що цікаво, майже не спілкувався з пресою, мені ж упродовж трирічного «штурму» легенди пощастило на незабутню зустріч, як виявилося, за рік до смерті Павла Прокоповича. Було це 29 жовтня 2003 року, зберігся автограф. На більшій частині стола стояли раритетні пляшки з-під молока (літрові та пів літрові, про які вже давно всі забули). Вони були не помиті понад десяток літ…
Господар смалив одну за одною цигарки і, розвіюючи руками клубки диму, з властивою йому усмішкою, іронією та іскорками в очах, читав свої гуморески… «Ви що, все пам’ятаєте?» — запитав його. «Те, що вартувало, засіло в голові назавжди!» В якусь мить глянув спочатку на його праву руку, де від сигарет два пальці стали темно–коричневими, а потім — вразила «файка» (він кілька разів замінював висмалену сигарету). Була це половинка кулькової ручки, мала отвір з одного боку, а з іншого — вставляв папироску. На дубовому кухонному столі, накритому цератою, чого тільки не було, проте невеличкий трикутничок звільнявся для того, аби спертися на нього, замінити цигарку. Не знаю назви, але курив найдешевші. Мав скромну пенсію, тож ледь зводив кінці. Після незабутньої для мене з відкритим ротом розмови Павло Прокопович приніс кілька книжок. Серед них була і та однотомна «Сміхологія. Вибране», яку він підписав мені вишуканим почерком, так колись вміли філігранно виводити гравери. А на закінчення сказав: «Мене не буде, а ти цю книжку будеш пам’ятати завжди». Правда, тим не закінчилося. Адже ніяких грошей брати не хотів (жив надзвичайно скромно, але для нього були найголовніші духовні цінності), а я наполягав. Тож ледь не силою віддав усе, що мав, до копійки…
Свідком нашої розмови був улюбленець–дворняга господаря Пижик, який примостився в ногах письменника і все уважно слухав.
Коли буваю у столиці, стараюся зайти на Байковий цвинтар, де спочиває великий сміхотворець, непересічному талантові якого пощастило залишити в гумористичних засіках нашого неповторного українського гумору левову частку віршованого сміху, починаючи з 1940–х. Ціле гроно найталановитіших артистів–виконавців доносило до слухача найактуальніші злободенні теми життя, тонко і філігранно підмічені та відшліфовані автором. Гаряче слово поета–гумориста вже давно прижилося не лише в Україні, але й далеко за її межами, на багатьох континентах. Не одне покоління сміялося і не одне ще буде сміятися (хочеться вірити, що прийде ще час! Мусить прийти!!!), читаючи такі милі і дорогі серцю музи неповторних гумористичних перлів Глазового.
«Поезія — це шиза. У нормальних людей цього і близько не буває»
«Я служив шість років у радянській авіації. Вишкіл мав спортивний. Коли в окопі життя твоє висить на волосині, світ сприймаєш по-іншому. Там, на фронті, навчився курити. У мене батько і дід не курили. Не знаю, чи вони такі дурні, чи розумні були, — з гумором почав розмову письменник. — І я якийсь час не смалив. Може, завдяки молодечому гартові так довго живу на цьому світі. Не можу сказати, щоб мати чи батько були аж такими гумористами. У нас же весь народ веселий! Тато, коли привозив йому книжку, яку надрукували на обрізках (після цензури) і вона була тонюсінькою, казав: «Що то ти мені привіз?» Він сам любив читати. Коли йому давав «Знедолені» Віктора Гюго у двох томах, він знав, що там є що прочитати.
Зростав у зросійщеному краї. Інколи дивуються, звідкіля у мене така багата рідна мова. Вона такою колись не була. Народився неподалік Кривого Рогу, мама моя — донька попа.
Російську змусили мене вивчити лише в армії. Під подушкою зі мною повсюдно була поезія молодого Сосюри. І де б міг тоді подумати, що колись із ним буду близько знайомий. У дружбу зі старшими я ніколи не ліз. Володимир Миколайович був трошки не від того світу. Поети — вони всі такі придурки. Поезія — це шиза. У нормальних людей цього і близько не буває.
Дописався я до такої шизи, що мав славу навіть у самого Щербицького! Єдиний раз він мене врятував, але це нині більше подібне на легенду. А може, я й сам себе врятував? А було все так. Мене хотіли виключити з компартії. Але сам Щербицький прийняв вердикт: «Накажитє, но ісключать нє нада». Чому раптом такий добрий став? Він дуже любив футбол. І саме в той час покійний Андрій Корнійович Сова читав мою гумореску про футбол, де були такі слова, які промовляв батюшка на стадіоні:
Дехто розбaзікує єресть превелікую,
Що наші кияни гратимуть погано,
Бо вони зазналися і не тренувалися.
Покарай же, Господи лукаве сословіє
За те словоблудіє, за це сквернословіє,
Не давай їм, Господи, понюхати ладану,
А дай їм, Боже, штуку із трьох пальців складену…
Вона актуальна й нині. Чи не так? Ось це і врятувало. Щербицький мене помилував. Багатьох відважних гумористів посадили. І мені «плели лапті». Це було 1974 року. Хоч складні моменти були постійно. З партії хотіли виключити не за те, що пишу. Вони ж не дурні! Знайшли десь і відкопали, що недоплатив внески…
Цікаво, що зі своєю мамою Щербицький завжди розмовляв українською. Старенька не раз давала синові добрих прочуханів за людські біди. Вона не знала і не хотіла розуміти його ворожої чужинської російської мови. Саме з подачі Щербицького усе в державі було переведено на московську. Навіть партійні пленуми в Палаці «Україна» проводив нею. Ще й говорив: «У нас национальний вапрос рєшон».
Для мене рідна мова у столиці була, як кисень. Без неї задихався.
Серед ночі Київ
Криється туманом.
Розмовляє вітер
З бронзовим Богданом.
— Облітав я, — каже, —
Вулиці всі чисто.
Як змінився Київ,
Це прадавнє місто!
Де вітри гуляли,
Там нові квартали…
А Богдан зітхає:
— Що там ті квартали…
Нині і кияни
Зовсім інші стали.
Я сто літ на площі
Днюю і ночую,
Але дуже рідко
Рідну мову чую.
«Перець» мав тираж два мільйони! Я мусив сидіти зранку й допізна і з лайна робити кулі»
«Не раз мене запитують, чи пам’ятаю написане більш як за 60 років? Усе абсолютно складно. Але можу легенько відтворити. Завжди пишу в голові, особливо мініатюри. Більші речі записую, відкидаючи і переробляючи зайве. Доки не викручу. Вилетіло з голови, загубив, значить, воно не врізалося в пам’ять і не вартувало того. Ось лише вчора мені привезли найновішу книгу «Сміхологія». Тільки з друкарні, ще пахне фарбою. Ви перший з моїх гостей, хто тримає її в руках. Видана вона за сприяння москвича, доктора хімічних наук Віктора Карцева. Цікаво, що видавець і меценат сам росіянин, але чеше мої вірші напам’ять, аж гай гуде! Тираж, правда, невеличкий — 2400 примірників — і вартує таке «задоволення» аж 32 тисячі гривень. До 80-річчя у мене вийшла «Велика сміхологія» у двох томах. А ця — вибрана: з двотомника підкоротили усе, що стосується москалів, і вийшло в одному. Але головне є. — зазначав Павло Глазовий. — Складно письменникові-гумористу жилося при радянській владі. Тиражі тоді були величезні, і гонорари платили чималенькі. Хоч за одну штучку могли викинути з роботи, заборонити, а то й посадити до криміналу. Лише написав гумореску про те, що «На мій погляд, хороші завели порядки, Що на курячих яєчках ставляться печатки». Якраз появився нашумілий радянський «Знак якості». Так вони ж мені, гади, стільки наробили біди… Притиснули до стінки і запитували, де опублікував. Я ж вів себе стримано, знав, що не медаль хочуть дати, а просять лопату, щоб викопати яму. А був такий артист, благородний єврей Валентин Дуклер, царство йому небесне. Він читав усе моє. Мене заборонили, а він читав. До нього підійшли якось. Він спокійно зреагував: «Покажіть мені довідку, що Глазовий заборонений!» Ось який молодчина був! Значить, друкували мене у тонюсіньких книжечках. Усе було страшно пересіяно. Рецензент різав по живому і викидав на свій розсуд усе, що заманеться. Якщо потрапив на розумного, міг сказати: «Ми вам за все заплатимо. Але мусимо так робити. Вибачайте». Мене постійно попереджали, щоб не було жодних натяків, іншими словами, підтексту. А література без підтексту — не література. Інструкція до м’ясорубки, і та підтекст має. Ну, написав я:
Петя Коржик,
Той, що ходить
До другого класу,
Листа в село накарлякав
Дядькові Панасу:
«Добрий день вам,
Дядьку й тітко!
Я ходжу до школи
І чув, що ви на тім тижні
Свиню закололи.
Ми вас просимо у гості —
Татко, я і мати,
І всі разом на вокзалі
Будем зустрічати.
Я вас перший на пероні
Між людьми побачу:
Держіть в руках банку смальцю
І ногу свинячу.
Цензор в цьому «усмотрєла», що в Києві немає м’яса. Так чіплялися до будь-чого. Чи було інше. Про те, як Ферапонт ходив довго по кабінетах, доки в нього солі не розсмокталися. Ця гумореска була однією з улюблених Андрія Сови.
У старого Ферапонта так боліли ноги,
Що на п’ятий поверх вийти не було вже змоги.
Лікар дав йому бумажку, і прибив печатку,
Чим засвідчив, що у діда ноги не в порядку,
Що в колінах у старого скупчилися солі
І ті солі викликають нестерпимі болі.
Дуже важко Ферапонту лазить на горище,
І тому його доцільно поселити нижче.
Ферапонт поніс кербуду довідку й заяву.
Той звелів йому звернутись в житлову управу.
Звідтіля його послали у районну раду.
Там у справі Ферапонта відшукали ваду
І сказали, що немовби є ще необхідність,
Щоб підтвердив здороввідділ його інвалідність.
В здороввідділі звеліли принести аналіз,
Бо в історію хвороби дві помилки вкрались, —
Тож медогляд повторити знову необхідно
І рентгеном просвітити, чи ті солі видно.
Через тиждень Ферапонта наскрізь просвітило
І оглянуло аж двічі видатне світило.
Перший раз дало пораду грітись парафіном,
Другий раз веліло п’явку ставить під коліном.
Ферапонт по кабінетах шкутильгав поволі,
Доки в нього у колінах розсмоктало солі,
Закінчення було таким: «І тепер йому не треба справок і квитанцій, Як це добре, що багато єсть у нас інстанцій». За це я також був битий.
Спілчанське свавілля було жахливим. «Нєугодних» не включали у видавничий план. Я довгий час працював у надзвичайно популярному в народі журналі «Перець». Він був просто прекрасний. Не тому, що я там працював. А може, й тому. Але це була висока школа. Я мусив сидіти зранку й допізна і з лайна робити кулі. Будь-який матеріал чи лист треба було майстерно обробити. «Перець» мав тираж два мільйони! Але все було під міцним наглядом. З цк могла надійти вказівка розчихвостити якогось секретаря обкому чи райкому. А народові здавалося, що «Перець» такий відважний».
«Так, як читав коміаду Андрій Сова, ніхто інший цього повторити не може досі»
«Найбільше слави й популярності моїм гуморескам приніс Андрій Сова. Він був з 1912 року, на 10 літ старший мене. Йому часто тикали в очі, що він піднявся завдяки Глазовому. Бідолашний мусив один-два вірші читати чужих — решта було моє. Може, ми десь і гиркалися часом, але завжди щодо творчості. Коли сідав щось друкувати, другу копію неодмінно робив для Сови. Бувало, Андрій Корнійович виступав і не називав мого прізвища, тоді йому казав: «Може настати час, коли прийдете і навіть покладете гроші, а я вам нічого не дам». Ми завжди були на «ви». Та й гуморески усі просто дарував. Був час, коли ми серйозно побили горшки, я почав «тягнути» Анатолія Паламаренка. Потім з’явився Анатолій Литвинов. Але так, як читав коміаду Андрій Сова, ніхто інший цього повторити не може досі. Ні наука, ні інститути цього не дають. В Андрія була освіта якогось театрального Одеського технікуму. Але задере носа, наставить жопу і робить з публікою усе, що хоче. Мав рідкісне натхнення, — розповідав Павло Глазовий. — Ось нашого брата поета також пробують ділити на авангардистів чи неавангардистів. Навіщо?! Або є талант, або його немає. Література — це підручник життя, а письменник — педагог, який вилазить на височенну трибуну і навчає народ. Якщо тебе ніхто не читає, ніхто тебе не любить і ніхто за тобою не ганяється — нікому ти не потрібний. Пиши собі, чи жінці, або тещі…»
«Штепсель вмів ділитися радістю з автором, Тарапунька таким не був ніколи»
«Встигав писати репризи для цирку та інтермедії на телебачення, зокрема для відомих Штепселя й Тарапуньки. Я допоміг у їхній творчості чимало. У нас, українців, так буває, що якесь мурло, для якого пишеш шедеври, може ніколи не поділиться успіхом. А Юхим Березін таким не був ніколи. Могло бути таке, що після аншлагу в Палаці спорту ще звідтіля він мені неодмінно телефонував і повідомляв: «Павєл Пракоф’євіч, на вашей новой юморєскє било 16 оваций. Поздравляю!» Штепсель вмів ділитися радістю з автором. Тарапунька таким не був ніколи. Такої всенародної любові, аури добра, яку мали Штепсель і Тарапунька, також тепер немає ніхто, — стверджував Павло Глазовий. — Творча кухня процесу написання гумору в кожного своя. У мене спочатку йде заготовка, зважую тему. Чи варто її брати… Мушу бачити кінець і початок. Гумориста дописувати не можна. Неминучі і трафарети. Мене неодноразово критикували за русизми. Навіть вішали на мене ярлики, з’явився термін «глазовізми». Так, я часто вживав такі слова, як морда, пика чи мурло. А тепер матюками пруть, то все в порядку. Ось зараз не пишу нічого. Немаю внутрішнього позиву. Уже вік не той. Для того, щоб писати веселі речі, треба, щоб сміялася душа. А коли ти понурий, надутий і кислий, нічого путнього не буде. А взагалі, все людське життя, якщо в ньому сміху нема, нічого не вартує.
Свої твори сам читав на творчих вечорах. Останній був до 80-річчя. Публіка в Палаці «Україна» стояла на вухах, а жодна газета про це нічого не написала. Зі всієї держави приїхали гумористи віком від 5 до 75 років і читали мої вірші. Яка ще більша може бути слава і популярність? І ніхто нічого ніде не написав.
Російський гумор заполонив в роки незалежності Україну. А що вони можуть? У них слабенькі традиції. У них був крилов, салтиков-щедрін і наш Гоголь. У них на гумористів-сатириків скупенько. А у нас, як пішло, так пішло: Гулак-Артемовський, Гребінка, Котляревський… Майже вся література — характер народу. Колись я виступав на одній сцені із сергієм михалковим. Після мого виступу москаль підійшов, зняв капелюха і визнав: «Я так пісать нє магу».
На жаль, зразком українського гумору подається Вєрка Сердючка. Про це краще помовчимо. Це глумління над усім рідним. Це у мене викликає відразу. Те, що вона робить, до серйозного гумору немає ніякісінького відношення. Ось я пишу — вся Україна читає!»
Михайло МАСЛІЙ.
