Перша збірка віршів Ігоря КАЛИНЦЯ (9 липня 1939 — 28 червня 2025) побачила світ у видавництві «Молодь» 1966 року і була прихильно зустрінута критикою. А ось пісенна творчість поета й досі залишається маловідомою, а то й взагалі незнаною. Саме у збірці «Вогонь Купала» молодий львівський композитор Михайло Мануляк розгледів вірш, що став їхньою першою написаною піснею «Ватровий дим», яка, очевидно, й дала поштовх для назви колективу, котрий був першим ВІА Львівської обласної філармонії. Написавши поетичні рядки, Ігор Калинець і гадки не мав, що стане хрещеним батьком назви «Ватра», яка здобуде славу далеко за межами України. І яка, починаючи від первістка Михайла Мануляка, у складі Львівської обласної філармонії матиме п’ять керівників і понад сотню музикантів та співаків.
Півтора десятки вишуканих пісенних шедеврів пощастило написати Калинцеві з Мануляком. У пісні вони були створені один для одного: Ігор був для Михайла його поетом-піснярем, а Михайло був Ігоревим композитором. Окрім «Ватрового диму», написали прекрасний твір «Пісня і мрія» для київського вокального ансамблю «Мрія» 1970-го. Хтозна, скільки би ще в них народилося гарних творів, якби їхній творчий тандем не розбила кадебістсько-комуністична машина. Коли «шили» політику композиторові, Ігор не побоявся стати на захист свого колеги. На початку грудня 1971 року Калинець зініціював лист громадськості Львова, який потім фігурував на судовому процесі проти нього самого. У ті ж дні було отримано санкцію прокуратури урср на накладення арешту на внутрісоюзну та міжнародну поштово-телеграфну кореспонденцію, що надходила Ігореві Калинцю і його дружині та виходила від них. Для обдарованого і талановитого українського молодого подружжя Калинців тоді вже стелилася тернова дорога: арешти, тюрми, заслання… 11 серпня 1972 року в прокуратурі Львівської області, під виглядом виклику на черговий допит у справі дружини, Ігоря Калинця було заарештовано. Для підсилення хиткої позиції слідства знову було проведено літературознавчу експертизу. На 25 сторінках «Висновку» «переконливо» доводилось, що вірші Калинця становлять велику загрозу існуванню радянської влади та монолітності срср, за що ухвалою суду від 15 листопада 1972 року експертам згідно з поданими заявами було призначено грошову винагороду. А вироком від 15 листопада 1972 року «найсправедливіший у світі суд» ім’ям української радянської соціалістичної республіки засудив Ігоря Калинця на 6 років таборів суворого режиму та 3 — заслання. верховний суд урср, хоч і відкинув як доказ висновок експертів та зняв з обвинувачення деякі збірки віршів, усе ж присуд залишив без змін. Суворі пермські концтабори й забайкальське заслання надовго відірвали його від рідної землі, від родини, від друзів. В ув’язненні працював токарем і кочегаром. А його творчий побратим Михайло Мануляк весь цей час перебував під наглядом спецслужб. Проте найвищим законом і судом для обох був, є і буде Бог, рідна Україна і незламна, незаплямована честь кожного. В Ігоря Калинця, як і в Ліни Костенко, вишукана поезія, але десяток гарних пісень все-таки народилося.
«Про те, що моя «Пісня і мрія» прозвучала з голосів ансамблю «Мрія», ніхто вже не пам’ятає…»
— У нашому житті багато непередбачуваного. Перша моя пісня «Танець жаги» справді народилася незвично. Було це 1968 чи 1969 року — повертався в ті часи Ігор Калинець. — Якось до мене підійшов молодий чоловік і сказав, що написав музику на мій віршик, який ніяк не планувався для пісні і був опублікований у моїй збірці «Вогонь Купала» 1966 року.
Танець жаги витинала троїста всоте,
в духмяні ложа манила лукава гречка.
Медом кохання гусли очі, як соти,
і пазух шукали парубки негречно…
Ось так ми познайомилися й приятелюємо досі з Михайлом Мануляком. Пісня вдалася, композитор нічого в тексті не підправляв, залишив все, як було.
Михайло приїхав з Києва і сказав, що треба написати пісню для столичного жіночого вокального ансамблю «Мрія». Писали ми одночасно і музику, і слова. Мануляк, треба віддати йому належне, завжди був наполегливим у досягненні кінцевої мети. Народився вірш зовсім не в моєму стилі, однак мусив пристосовуватися до Михайлової музики і до його бажань. Про те, що «Пісня і мрія» прозвучала з голосів відомого колективу, ніхто вже не пам’ятає. Навіть я.
Пісня, як вечір зазоріє,
Над нашим містом.
Зринає в серці мрія —
З грудей зринає пісня.
Бо без пісні, як без мрії,
Бо без мрії, як без пісні,
Доки пісня наша лине —
Мрії серце не покине…
«Він став хрещеним батьком назви ВІА «Ватра»
— Я був з тих, хто активно долучився до репертуару першого вокально-інструментального ансамблю «Ватра» Львівської обласної філармонії під орудою Михайла Мануляка, — свідчив Ігор Калинець. — Ось для «Ватри», яка зародилася у січні 1971 року, я писав спеціально. Знову ж, не було би Михайла, не було би тих пісень. Спочатку варто сказати про вітальну «Добрий вечір», яку створили для естрадного оркестру Львівської філармонії, яким керував Богдан Кудла. Її Михайло взяв до репертуару ВІА «Ватра» і з неї починався кожний концерт.
Тепер не можу достеменно пригадати, як народжувалися інші пісні і що було спочатку — мелодії чи вірші, адже ми все писали в парі й робили це одночасно. Так народився «Ватровий дим».
Ми разом створили близько півтора десятка пісень. Інколи Михайло приносив готову написану мелодію, а деколи я йому давав пісенні тексти.
«Якраз зароджувався і набирав популярності жанр вокально-інструментальних ансамблів. З таким колективом і в такому напрямку я почав працювати у січні 1971 року, — уточнює Михайло Мануляк. — Зваблювала мене творчість і те, що міг робити українську програму. Слава Богові, що трапилася нагода творити рідне і миле серцю.
В першу чергу зібрав колектив, у відвертій розмові спілкувалися про нагальні проблеми. Сказав, що робитимемо свою програму — українську і львівських композиторів та поетів.
Майже всі мали музичну освіту, не обов’язково консерваторську, — принаймні училища, достатньо було мати середньо-спеціальну освіту. Наша естрада весь час пленталася і відставала, ми мусили доганяти Європу і вчитися в них.
Репетиції тривали зранку до пізньої ночі. За січень 1971 року ми підготували 18 творів. Тепер навіть складно сказати чи назвати ту людину, яка запропонувала нам назву, гадаю, що це було колективне рішення. Окрім того, співали «Ватровий дим», яку ми написали разом з Ігорем Калинцем, де звучало миле слово «ватра»! Поет став хрещеним батьком нашої назви.
Гей, по горі ватровий дим,
Водить жура танець із ним.
Гей, там між гір милій не вір —
Усе мина, як з гір луна.
З Ігорем написав близько 15 пісень, серед яких були й колядки, й твори для дітей. Якби не КДБ, ми би зробили дуже багато доброго та цікавого в українській пісні».
«У затвердженій програмі було написано — «Ватровий дим» (музика і слова Михайла Мануляка). Лише ми знали всю правду»
— Так сталося, Михайло Мануляк був моїм композитором, а я став — його поетом-піснярем. Тільки він це зміг зробити, та й то відносно, недовгий час. Одну нашу колядку виконувала «Трембіта». А потім не писали і не могли писати нічого — я 1972 року вже був ув’язнений, — з сумом визнавав Ігор Калинець. — Михайло горів бажанням робити і співати у «Ватрі» якомога більше українського. Та й на початках все йому вдавалося. Писали ми пісні під народні. Перший дзвоник про те, що служби не сплять, зазвучав тоді, коли йому натякнули, що не варто писати моє ім’я та прізвище, як співавтора пісень. Вчинив він тоді порядно. Прийшов до мене, щоб попередити і порадитися що робити. Я ж сказав, щоб повсюдно писав і говорив, що там, де були наші з ним пісні, він відзначав, що «слова і музика Михайла Мануляка». А що було робити в тому випадку? Нехай хоч один десь фігурує і нехай пісня звучить заради української справи і української естради. Ніколи не прагнув і ніколи не думав про якусь славу. Тим паче, любив поезію і знав, що це — моє, а в пісенному жанрі ніяк не думав про якесь визнання.
«Солістами у «Ватрі» були Роман Бревко, Валерій Дусанюк і Людмила Красота. Щодо «Ватрового диму», то були «рекомендації» і чиновницькі «застереження», — зазначає Михайло Мануляк. — Мені казали прізвище поета не вказувати. Ігор вже тоді був одним із чільних представників так званої «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні. Я відразу пішов до Калинця і про все йому розповів. Спокійна реакція поета мене вразила: «Нічого страшного! Ти напиши, що це твої слова…» Це дуже важливо, щоб не було чогось несказаного, ми мали між собою домовленість. Адже не раз бували такі моменти, коли люди щось робили і не повідомляли один одного. Ставали ворогами. А треба попереджати — ось сталося таке і таке…
У затвердженій програмі було написано — «Ватровий дим» (музика і слова Михайла Мануляка). Лише ми з Ігорем знали всю правду. Пісня вдалася гарною, і повсюдно її співали «на біс».
Я товаришував з Ігорем. Він не був трибуном, не писав політичних закликів чи гасел. Звісно, був свідомим українцем завжди. Проте йому таке «понашивали», що здоровому глуздові не піддається. В кожному слові й у кожній фразі вигадували те, що нормальна людина до такого ніколи не додумається. Ігор був прекрасним ліриком, але вказівка була його посадити, і наказ треба було виконувати.
Мене ж посадити не змогли, але робили все, щоб налякати і залякати. Якось запросив до себе директор філармонії і сказав: «Тут є таке питання, і від вашої відповіді буде залежати, чи будете працювати у нас, чи ні. Я би дуже хотів, щоб ви працювали…» А потім прозвучало шокуюче запитання: «Чи ви можете не вітатися і не зустрічатися з Ігорем Калинцем?» Я відповів, що на подібне ніколи не погоджуся.
Пропрацювавши дев’ять місяців (якраз настав час народжувати дитя!), я був звільнений. Але КДБ не заспокоївся. Час від часу нагадував про себе, і мене викликали на допити. Після кожних таких «розмов» на серці ставало боляче й гнітюче, що ні музики не хотілося, ні нічого…
«Не міг мовчати і не підтримати не лише свого колегу, а й захистити його справу, захистити українську пісню, українську естраду»
— Моя дружина Ірина, звичайно, була щаслива і задоволена з того, що ми творили з Мануляком. Одну пісню Михайло написав на її вірш. Дуже гарний вдався твір, — зізнається Ігор Калинець. — На жаль, він не пропрацював у «Ватрі» навіть року і, коли його почали виживати по сфабрикованій справі, ми з Іриною підписалися під листом на його підтримку. Цей лист тепер опублікований у кількох книжках. Не міг мовчати і не підтримати не лише свого колегу, а й захистити його справу, захистити українську пісню, українську естраду. Той лист-протест, ініційований мною, фігурував у моїй судовій справі. Давайте глянемо на нього. Він датований початком грудня 1971 року і мав назву «Лист громадськості Львова на захист Михайла Мануляка»
«Секретареві Львівського обласного комітету кп України.
копії: міністерству культури УРСР, редакції газети «Літературна Україна».
Всупереч законності, здоровому глуздові і загальному добру дирекцією Львівської обласної філармонії звільнено з роботи керівника вокально–інструментального ансамблю «Ватра» Михайла Мануляка. Наперекір законності тому, що ні сам Мануляк, ні громадськість не знають, на якій підставі вчинено звільнення.
Всупереч здоровому глуздові по тій причині, що Мануляк здібний організатор, який за два місяці створив ансамбль і програму для нього. Вже першими концертами у Львові і республіці «Ватра» здобула собі прихильність і визнання серед широких кіл населення, а головне щирих ентузіастів серед молоді. Ансамбль став небуденним явищем у музичному житті України. «Літературна Україна» одна з перших привітала появу «Ватри». Всупереч здоровому глуздові ще й тому, що Мануляк талановитий музикант і композитор. Його оригінальні композиції і обробки народних пісень є новим словом у сучасній українській естраді. Окремі з них вже лунали по обласному, республіканському і всесоюзному радіо і телебаченню. А недавно вийшов у світ фільм про Львів, супроводжуваний музикою Мануляка.
Всупереч загальному добру тому, що ансамбль «Ватра» чи не єдиний в Україні професійний колектив, який вирушив непротореною дорогою і який виробив своє обличчя, плекаючи сучасну і давню українську пісню. Адже не таємниця, що наша республіка у цьому відношенні пасе задніх, ми не можемо похвалитися жодним естрадним колективом, який міг би дорівнювати аналогічним (а їх там десятки!) в російській федерації, Прибалтиці, Закавказзі, Молдавії чи Білорусії. Ми не маємо ансамблю, що міг би достойно представляти українську радянську пісню за кордоном. Ми здаємо собі справу, що зі звільненням Михайла Мануляка група «Ватра» у кращому випадкові буде схожа на інші безликі і безбарвні колективи, які існують при обласних філармоніях і які примітивізують і профанують українську радянську культуру.
Тому звертаємося до вас із проханням втрутитися у справу «реорганізації» «Ватри», не звільняти керівника ансамблю, а навпаки всіма силами підтримати талановиті починання молодого митця. Допомогти йому підібрати здібних музикантів і співаків, подбати про рекламу (до сих пір вона скидалася на жалюгідну пародію), спопуляризувати по радіо і телебаченню, зняти про колектив фільм, видати грамплатівки із записом репертуару «Ватри». Так як це роблять всюди, тільки чомусь не в Україні.
Ось що ми хочемо бачити, ось що хоче молодь Львова, ось в чому мусить бути зацікавлена вся українська громадськість.
Ігор Калинець, Євстахій Дерев’янко, Стефа Шабатура, Лариса Волошин, Іван Остафійчук, Леся Крип’якевич, Ірина Калинець, Петро Радиш, Роман Бучко, Оксана Сенатович, Любарт Лещинський, Роман Лещух, Роман Шевчук, Роман Хоркавий, Марія Качмар, Вероніка Галицька, Роман Фіголь, Василь Новицький, Констянтин Панас, Богдан Завадка, Оксана Дуткевич, Марія Ковальська, Тетяна Костюк, Ярослав Лемик, Ігор Глинський, два підписи нерозбірливі».
Коли мене тут не стало, Михайла цькували і ганяли довгі роки. Він постраждав, навіть обшуки були в нього. Через мене…
Від нього відцуралися і відмовилися багато «друзів» і знайомих. Не віталися, переходили на інший бік вулиці при зустрічах. Незважаючи ні на що, усі роки ми з Михайлом Мануляком зберегли теплі дружні стосунки. Товаришуємо досі.
«Якщо настав ренесанс Богдана Весоловського і Квітки Цісик, то прийде ще час і на наші пісні з Михайлом Мануляком, які ми писали для ансамблю «Мрія» та ВІА «Ватра» на початку 1970-х»
— Гарні твори писали мої львівські колеги — Мирослав Скорик і Богдан Янівський, Богдан Стельмах і Роман Кудлик, які зробили для української пісні дуже багато. Завдяки їм нині маємо не лише шлягери, а й своєрідний феномен львівської пісенної школи, — підводив риску Ігор Калинець. — Коли вже вийшов з тюрми, то любив слухати пісні Ігоря Білозіра, ходив на концерти його «Ватри». Нам з дружиною вони дуже подобалися. Ігор ніколи не звертався до мене. Та й гарні тексти для нього писали Богдан Стельмах і Роман Кудлик. Я з того лише тішився, ніколи не ревнував, адже пісні — не мій жанр. Гадаю, написане з Михайлом Мануляком було приємною випадковістю. Хоча… Якби не КДБ, різне могло бути. Михайло народив багато гарних пісень, які чекають свого часу і свого виконавця.
Коли ж наприкінці 1980-х до нас з-за океану долинули пісні Квітки Цісик, вона просто зачарувала свої голосом, яким тепер гордиться і завжди буде це робити український народ.
Хтозна, як би склалася моя пісенна доля, якщо б мене не ув’язнили 1972 року, адже до Львова приїхав і плідно працював з місцевими поетами Володимир Івасюк. На жаль, ми розминулися в часі. Про вбивство Івасюка дізнався у тюрмі. Чи ми би разом написали щось з Володею, гадати не варто.
Про мої пісні тепер майже ніхто не знає. Те, що чулося, напевно, забулося. Якщо настав ренесанс Богдана Весоловського і Квітки Цісик, то прийде ще час і на наші пісні з Михайлом Мануляком, які ми писали для ансамблю «Мрія» та ВІА «Ватра» на початку 1970-х.
Поживемо — побачимо.
Михайло МАСЛІЙ.
