Цей день, третій четвер травня, давно вже став особливим для українців. День, коли Україна розквітає вишиванками, що є не просто традиційним одягом, а генетичним кодом української нації. Та й не тільки наша країна розквітає ними. Адже вишиване свято, якому цьогоріч виповнюється вже 20 років, має дуже багато прихильників і в інших країнах, й не лише серед українців. Недарма ж стало воно Всесвітнім днем вишиванки — святом єднання українців, святом нашої ідентичності.
Про вишиванку і не тільки говоримо напередодні на порадницькій гостині з Роксоляною ШИМЧУК, відомою громадською діячкою, дизайнеркою та колекціонеркою, засновницею і власницею «Етно-галереї Роксоляни Шимчук».
ПРО ДЕНЬ ВИШИВАНКИ, ПРО ВИШИВАНКУ ЯК ЗНАК УКРАЇНСТВА
День вишиванки, без сумніву, — це велика дата. Леся Воронюк зі своєю командою зробили неймовірну річ: вони не просто вигадали свято, а змогли «розкрутити» його на весь світ. Сьогодні це справді Всесвітній день вишиванки. Ми бачимо, як у цей день наше вбрання одягають у парламентах Європи, у Канаді, Америці, Австралії… Це надзвичайно щемливо. Адже людина, яка сьогодні вдягає вишиту сорочку, у такий спосіб заявляє про свою солідарність із українським народом у цей надважкий час.
Це час, коли наша держава фактично перебуває на межі існування. Ворог суне на нас ордою, прагнучи не просто захопити території, а знищити нашу історію, культуру й буквально стерти нас із лиця Землі. Москаль вбиває нас століттями, але зараз робить це з особливою жорстокістю та цинізмом. Тому ми безмежно вдячні світові за таку підтримку саме через наш генетичний код — через вишиванку.
Я часто замислювалася: чому саме вишиванка стала настільки потужною нашою ознакою? У більшості країн державними символами є гімн, герб і прапор. У нас же поряд із ними — вишита сорочка. Насправді вишивали не лише українці: багато народів прикрашали свій одяг і мають прекрасні традиції національної ноші. Навіть наші найближчі сусіди — румуни, болгари, поляки — мають дуже гарне вбрання.
Кажу саме про сусідів, а не про москалів. Бо в москалів немає нічого. Це не народ, а натовп рабів; скупчення людиноподібних істот-загарбників із мутованим геном прекрасного. Кожен справжній народ є творцем — він дає світові свої ремесла, унікальну культуру, особливі вміння. Москалі ж не дали світові нічого, окрім руйнування.
То чому ж саме вишиванка стала нашим символом? До цього спонукав весь той трагізм подій, що відбувалися на нашій землі протягом останніх століть, коли ми були під поляками чи під москалями. Тоді нищилися не лише людські долі — цілеспрямовано руйнувалася наша культура, самобутність та ідентичність. Виникла гостра потреба виокремитися з натовпу, впізнати «свого».
Ця потреба жива в нас і досі. Тому вишиванка й стала символом нашої самовизначеності, знаком українства. Маю велику надію, що після цієї кривавої війни та нашої Перемоги, за яку платимо таку страшну ціну, українська мова стане таким самим символом нескореності.
Адже не може бути «руськоязичного українця». Немає ж «французькомовного англійця», «англомовного француза» чи «німецькомовного поляка». Просто не існує! Це я кажу наперед усім адептам секти «какая разніца». Нас нищили століттями, намагаючись випалити все українське. Та ми вистояли тоді — стоїмо і зараз! І так буде завжди.
ПРО ЇЇ СЬОГОДЕННЯ І МАЙБУТНЄ
Я обома руками за те, щоб вишиванка розвивалася в одному ритмі зі світовою модою. Вишита сорочка — це неймовірно красиво! У світі завжди цінувався індивідуальний підхід і філігранна ручна робота, але сьогодні маємо нові технології, і я зовсім не проти машинної вишивки.
Вишиванки бувають святковими, а бувають буденними. Носити сорочку ручної роботи щодня — це розкіш, яка коштує чималих грошей. Тому цілком доречно мати в гардеробі якісні речі з машинною вишивкою для щоденних образів.
Щиро тішуся, що українська вишиванка стає справжнім світовим трендом. Можна впевнено сказати: зараз ми переживаємо її справжній ренесанс.
Мій досвід співпраці з митцями свідчить про одне: найкраще творять ті, хто має фундамент. Ті, хто знає основи і не полінувався піти в музей, щоб на власні очі побачити скарби народної творчості, вивчити крій та етнічні особливості різних регіонів. Я не наполягаю на тому, щоб кожен ставав етнографом. Але якщо ми пізнаємо справжню глибину традиції, відчуємо цю неймовірну квінтесенцію кольорів і технік, усвідомимо форми та фактури, що шліфувалися тисячоліттями, — це неминуче призведе до появи нових геніїв і шедеврів. Саме на основі пізнаного варто розвивати власне бачення, свій стиль і, зрештою, свій бренд.
Наша етнокультура для мене співзвучна з велетенським, кремезним дубом. Його коріння настільки глибоке, що ми вже ніколи не знайдемо того самого першоджерела. Кожна епоха — це могутня гілка на цьому дереві, а кожне покоління — молодий пагін, листочок чи цвіт, якому судилося рости й давати життя новим гілкам.
Сьогодні, у ХХІ столітті, можемо й мусимо осучаснювати старі орнаменти та переосмислювати традиційні крої. На їхній основі треба створювати нове! Фантазуйте, креативте! Я обома руками за модерн і новітню моду. Розвиток необхідний, адже те, що не розвивається — гниє або сохне. Зараз етноодяг у тренді, з’явилося багато талановитих майстрів, і це прекрасно. Маємо шанс не просто зберегти, а розвинути й примножити нашу спадщину. Не можна лише споживати надбання предків — мусимо залишити щось вартісне і після себе.
ПРО «ЕТНО-ГАЛЕРЕЮ РОКСОЛЯНИ ШИМЧУК»
Якщо чесно, я нічого такого не планувала. Мала роботу, займалася бізнесом, а колекціонування було просто моїм захопленням. Свою першу сорочку купила на першому фестивалі «Червона Рута» у 1989 році. Тоді належала до молодіжного визвольного руху, була членкинею опозиційних організацій — «Товариства Лева» та «Студентського Братства». Звісно, нам дуже хотілося мати автентичні строї.
Уже й не згадаю хто (а шкода, бо щиро подякувала б цій людині), підказав нам із коліжанками: «Ви ж їдете в Чернівці, на Буковину! Попитайте там по селах, там точно є давній одяг». Приїхавши на фестиваль, ми просто сіли в перший-ліпший автобус, поїхали в якесь село й купили собі перші строї. Мій тоді видавався мені неймовірно красивим. Зараз розумію, що він був досить скромним, але на той час я ним безмежно пишалася.
Взагалі, у нашому середовищі мати автентичний одяг було мрією, проте ми не думали про колекціонування. Ми відроджували традиції: робили вертепи, водили гаївки, святкували Івана Купала, відбудовували могили борців за волю України, співали січових та повстанських пісень. До речі, започаткована нами традиція гаївок у Шевченківському гаю живе й досі — вона стала візитівкою львівського Великодня і поширилася всією країною!
Саме для таких подій нам і були потрібні строї. Ми шукали їх у експедиціях по всій Україні, поєднуючи це з впорядкуванням занедбаних пам’яток та могил. Окрім одягу, привозили з тих поїздок скарби — повстанські та стрілецькі пісні. Пізніше, у 90-х, їх співало з великих сцен чимало відомих гуртів, і ми тому дуже тішилися.
Ось так у мене і з’явився той перший буковинський стрій. А далі все закрутилося-понеслося, азарт колекціонера захопив настільки, що з часом постала ціла галерея, а згодом і музей.
… Більшість людей мого покоління, які тоді належали до молодіжного визвольного руху, мають власні автентичні строї. Але хтось зупинився на десяти сорочках, хтось — на двадцяти… А я от досі зупинитися не можу.
ПРО «ВИШИВАНКОВИЙ ЕТИКЕТ»
Знаєте, у XXI столітті жодних жорстких правил немає. Кожен обирає те, що йому ближче. Хтось шукає вишиванку, яка просто ідеально пасує по крою. Хтось хоче мати сорочку саме з тими мотивами, що притаманні регіону його предків. Одним потрібне вечірнє вбрання з етноакцентами, а іншим — просто стильна сорочка до джинсів. І це чудово, що вишиванка настільки органічно вплітається в сучасне життя.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Хочу вірити в диво. У те, що в один момент станеться потужний поштовх — і вся ця кацапська імперія нарешті розвалиться. Чи наївно це? Напевно, так. І я це розумію. Але точно знаю одне: поки що нам із вами своє робити. Ми — на своїй землі, і вона нам також допомагає.
Нещодавно побачила в соцмережах ролик, який мене дуже пройняв. На відео козак спілкується із сучасним воїном, а той показує йому дрон. Мовляв, колись козак був на коні й із шаблею, а теперішній воїн — із пультом у руках. Головний посил того відео: українські козаки не зникли, вони просто змінили «перепрошивку». Тобто нескореність, бойовий запал, міць та звитяга воїна, який захищає свою країну, залишилися незмінними.
Я просто вірю у вічність української нації. Попри все — ми існуємо. Не завдяки, а всупереч. Український народ — неймовірний.
Гасло нашої галереї: «Пам’ятаємо минуле. Думаємо про майбутнє. Б’ємося сьогодні».
Слава Україні!
Повну версію порадницької гостини
З РОКСОЛЯНОЮ ШИМЧУК
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 21 травня 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
