Вона вже понад двадцять років виходить на сцену Театру Франка, актором якого довгий час був і батько, народний артист України Василь Баша і де минулого року дебютував її старший син, Іван Довженко. Акторку, котру колеги з теплотою називають великою — і талантом, і душею, — можна побачити в знакових виставах франківців, зокрема, таких як «Арлезіанка», «Кассандра», «Калігула», «Лимерівна», «Всі мої сини», «Слуга двох панів». Помітною кінороботою стала її головна жіноча роль у психологічній драмі «Батько» режисера Олександра Кобзаря, що вийшла на екран у 2023 році.
Та найбільша її гордість і цінність, її натхнення і щастя — діти, сім’я, родина, рід. І про це зокрема говорили на порадницькій гостині з акторкою театру та кіно, актрисою Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, заслуженою артисткою України Ксенією БАШЕЮ.
ПРО БАТЬКІВ, ТЕАТР І ПРОФЕСІЮ
Усе моє дитинство цілковито пов’язано з Першим українським театром для дітей та юнацтва у Львові, на той час це був ТЮГ імені горького, в якому працювали мої батьки. Гуртожиток, де ми жили, до цих пір стоїть на території театру. Я росла на цій території і була вхожа в театр будь-якої години дня. Щоправда, батьки наївно дуже сподівалися, що ані я, ані моя старша сестра Настя у цю професію не підемо. Не сталося. Ми таки обидві пішли по цій стежині. Звичайно, батьки мені прищепили любов до театру. Знаєте, я безмежно щаслива, що це був саме дитячий театр. Оцей дивовижний світ, усе через казки, ці ялиночки, зайчики, вовчики… які потрясаючі були вистави. Я їх дуже любила і на них зростала. Так що, безумовно, батьки подарували мені театр і цю професію.
А щодо генів… Ми ж знаємо, що всяке буває. Начебто і тато, і мама з талантом, і кар’єру успішну мають, а в сина чи доньки нічого не виходить. Як казав мій тато, або воно, дочко, є, або — звиняйте. Тобто талант має бути, свій. Добре, коли все сходиться — і талант є, і бажання, і реалізація. Тому що просто таланту недостатньо, має бути його реалізація.
ПРО РОЗЧАРУВАННЯ І РАДІСТЬ ЗА КОЛЕГ
Безумовно, були розчарування. Скажімо, попервах ти все одно чуєш від колег, що це ж, мовляв, дочка Василя Баші. Навіть попри те, що вже були якісь такі досить непогані роботи створені мною, а ти все одно — донька Василя Баші. Тут не ображаю маму, Боже збав. Просто вона в іншому місті, в іншому театрі. Працювала б тут, то була б я дочкою обох, яка щось має виключно лише завдяки їм. Були й інші розчарування, якісь неприємні ситуації — все це було, все це є. Це нормально, це частина нашої професії. Інша справа, як до того ставишся, і чи воно тебе ламає, чи якось впливає на тебе чи ні. Вважаю, що гідно проходжу цей свій шлях і не маю ані озлобленості, ані бажання помсти. Немає в мені цього.
Радію успіхам своїх колег, більше того — підходжу до актора чи актриси і дякую. Коли мені, як кажуть, «не заходить», просто дякую за роботу, бо знаю, що таке репетиційний процес і пошуки. Зрештою, все це дуже суб’єктивно: мені сподобалося, комусь ні. Дедалі більше переконуюся з роками в такій суб’єктивності. Але коли мені дуже сподобалося — якась сцена, робота, вистава, я щедра на компліменти. Відводжу колегу в гримерку, кажу про це сам на сам, щоб нічого не забути, все проговорити, прохвалити від початку до кінця. Обов’язково.
ПРО ВІЙНУ, КАССАНДРУ І МІСТИКУ
…Особливо це стосується моєї героїні Кассандри, яка всіх попереджає і сповіщає про війну. Пам’ятаю цю нашу першу виставу після початку повномасштабного вторгнення. Відповідальність збільшилася. Особливо ж, коли проговорюєш монологи. І якось навіть було страшнувато й моторошно від того. А на допрем’єрному показі «Кассандри», у 2021 році, стався такий випадок. Ми з моїм однокурсником Олександром Печерицею, який грає Долона, якраз були на сцені, і я кажу йому: «Не йди на війну, не йди!» В цей момент повністю вирубається світло в залі, стихає музика. Світло, виявляється, по всьому Хрещатику зникло. Оце був такий, як згодом зрозуміла, знак. Ще не було великої війни, не було частих відключень світла, але саме в цій сцені, коли йшла мова про війну, його вимкнули. Ми стоїмо в повній темряві і тиші на сцені. Згодом глядачі починають вмикати ліхтарики на своїх телефонах. Режисер вистави Давид Петросян спускається з ноутбуком, вмикає програму, аби вся потрібна музика звучала з колонки маленької, і дає нам зрозуміти: друзі, продовжуємо… Такі-от якісь абсолютно містичні речі присутні в нашій професії.
ПРО СИНІВ ТА АКТОРСТВО
Завжди кажу й Івану, і молодшому сину Василеві, який теж уже «погрожує» стати актором, закінчує цього року десятий клас: «Хоч би що ви обрали, я завжди буду підтримкою, завжди буду поруч. Але пам’ятайте, що 85–90 відсотків свого життя ви будете витрачати на професію — незалежно від того, яку саме оберете. Тому дуже важливо бути в цьому самодостатніми, затребуваними». Відтак, вибираючи навчальний заклад, а згодом театр, Іван знав, що я просто буду поруч і підтримуватиму його.
Звісно, Театр Франка — це його перша сцена, на яку вийшов, ще будучи маленьким. У «Кайдашевій сім’ї» грав мого сина, а я — Мелашку. Звичайно, ходив на всі мої прем’єри. І навіть на ті, де мама не була задіяна, але то були вдалі прем’єри в нашому театрі, і Іван, і Василь в обов’язковому порядку мали йти. Бо мені важливо, аби бачили хороші вистави, хороших режисерів, хороші акторські роботи.
А те, що син працює зараз поруч зі мною, безумовно, не може не тішити. Радію, що можу і з ним виходити на сцену, або приходити на його прем’єри, підтримувати. Якщо просить поради, даю. Буває вже, так само, як і я колись, ввічливо киває головою, і розумію, що ой, це все ненадовго. І до цього готова, і це прекрасно.
ПРО ЛЕЛЮ І ЛИСТИ ДО НЕЇ
Ми дуже на неї чекали! Я ж і під час першої, і другої вагітності хотіла дівчинку. Коли завагітніла втретє, лікарі сказали, що буде хлопчик, і я вже була готова до цього. Це Олександр був дуже подивований, бо чомусь вірив, що коли в нас буде дитинка, то неодмінно — дівчинка. І тільки на 21-му тижні ми дізналися, що чекаємо дівчинку. Це було щастя. Й зовсім інші емоції, відчуття, ніж із хлопчиками. От зовсім інші. Тим паче Лелю я народила в сорок років. Багато чого вже було здобуто, переосмислено. І тут така-от радість велика… Коли тобі вже сорок років, ти вже «вспокоїлась» і в плані професії, і якихось інших життєвих здобутків. Коли в тебе є просто можливість бути — бути поруч із дитиною. От саме мати час на те, щоб поділитися, наприклад, тими емоціями, які проживаю, споглядаючи її. Щоправда, зараз зрозуміла, що вже не хочу виставляти ці листи на загал. Так, раніше ними ділилася в соцмережах, зрештою, публічність — це й частина моєї професії. А ще злякалася, що коли записуватиму просто на папері, то листи можуть і пропасти, згоріти, війна ж у нас. А в соцмережах усе зберігається, і Леля, в будь-якому випадку, потім зможе їх прочитати. Тепер же не хочеться, аби спочатку їх бачили інші, а щоб саме моя дівчинка першою читала, як виросте. А матиме бажання — оприлюднить. Із тих листів роблю книжечки такі по роках, з усіма фото. Хочу, щоб у неї, коли виросте, було багато-багато тих книжечок від мами.
ПРО СТОСУНКИ МІЖ КОЛИШНІМ ПОДРУЖЖЯМ
Важливо залишатися людьми. І я дуже вдячна Славуні. Заміж за нього вийшла у 18 років, закінчила перший курс театрального, переходила на другий. Тож Славуня, як і мої батьки, мав вплив на моє становлення в акторській професії. У нас різниця у віці 6 років, він на той час закінчив навчання в театральному, вже працював, мав більше досвіду. Вдячна йому за підтримку в професії. А ще ж ми народили двох прекрасних синів, яких дуже любимо. І тому оця вдячність і повага до нього — все є і має лишатися. Правильно ви кажете, в дітей повинні бути і тато, і мама. Знову ж таки, дивлячись на стосунки своїх батьків, вони матимуть відповідну картинку світу. Дивуюся тим мамам, які буцімто карають своїх чоловіків, відриваючи від них дітей…Ти робиш гірше для своєї дитини. І є великий ризик, що в дорослому житті вона продовжуватиме подібне у власних стосунках. Цього не повинно бути. Діти мають знати і бачити, що ми залишилися людьми і є підтримкою одне одному. Можемо спілкуватися, і спілкуємося — на тему наших дітей, і радимося. Обов’язково це має бути.
ПРО СПІЛКУВАННЯ З ВІЙСЬКОВИМИ, ВДЯЧНІСТЬ ТА ПІДТРИМКУ
Маю друзів, які воюють, і друзі мого чоловіка є на фронті. Ми спілкуємося з цими військовими, маємо за честь приймати їх у себе вдома, коли приїздять на якийсь коротенький відпочинок від війни. Який тон? Найперше, велика вдячність. А ще — обережність, бо є певний острах, аби щось зайвого в них не спитати, аби не ранити.
Мені дуже подобається нова і вже нашуміла вистава Давида Петросяна «Троянство», яка з березня йде на сцені нашого театру. Там є діалог журналістки з Козаком Кашею, якого грає Артур Артіменьєв, режисер-постановник за фахом, ветеран війни. От вона закидає йому: що, мовляв, героя з себе строїте, хіба це не егоїстично?! Знаєте, мені стало не по собі від усвідомлення, як Давид випереджає те, що може з нами статися, коли закінчиться війна. Чи не будемо ми потім ще й звинувачувати, щось закидати хлопцям, котрі повернуться з війни? А багато ж хто з них буде в не дуже доброму психологічному стані. Чи вистачить нам витримки і мудрості це побачити, усвідомити і якось адекватно з ними спілкуватися, допомагати їм? Тому це ніби й відповідь на ваше запитання щодо комунікації. Маємо бути дуже обережними і не забувати про свою вдячність за те, що коли вони зараз там, на фронті, ми з вами тут, у тилу, можемо ось говорити про мистецтво, про творчість, про дітей. Мусимо не забувати про це й тоді, як вони повернуться додому, коли цей жах закінчиться. І ставитися до наших захисників завжди з великою повагою. З великою вдячністю. З витримкою. З великою любов’ю.
Повну версію порадницької гостини
З КСЕНІЄЮ БАШЕЮ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 16 квітня 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
