19 січня за н.ст. Православна Церква урочисто відзначає одне із дванадесятих свят — Хрещення Господа Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа в річці Йордан. У Священному Писанні сказано, що під час Хрещення на Ісуса Христа з неба у вигляді голуба зійшов Святий Дух і пролунав Голос Бога-Отця. Тому свято ще називається Богоявленням, адже цього дня Господь явив людям Себе в усій повноті як Трійця: Бог-Отець — голосом Своїм, Бог-Син — хрещенням в Йордані і Святий Дух — сходженням у вигляді голуба.
Дуже важливо, щоб кожний християнин розумів суть цього християнського свята і не плутав її з модою, традиціями, народними віруваннями, а тим більше — із забобонами чи марновірством. У велике свято Богоявлення дякуємо Богу, славимо Його, розуміючи, що найбільша для нас святиня — це Господь, Який спонукає кожну людину до внутрішніх змін у бік добра. На свято Богоявлення здійснюється велика агіасма
— особливий чин освячення води, назва якого в перекладі з грецької означає «святиня». Освячена вода — не чарівна, але має благодатні властивості (насамперед, для духу людини) для тих, хто її з вірою приймає.
Тому і ставлення до такої води, як і до будь-якої іншої святині, має бути шанобливим. Українці здавна побожно зберігали її біля ікон, берегли кожну краплинку, використовували в особливих випадках. Про це варто нагадати тим, хто цього дня під час або після Великого водосвяття долучається до організованих у водоймах масових пірнань і купанння, аби «змити гріхи» в освяченій воді. Хоч насправді вода не змиває гріхи, бо гріх — не зовнішня проблема, але внутрішня хвороба душі. І щоб зцілитися, потрібно спершу виявити цю хворобу, від щирого серця покаятися — і за допомогою Божою змінити себе.
Саме ж обмивання в ополонці на Водохреща ніколи не замінить Таїнства Сповіді та Причастя, не призведе до духовного очищення і не «звільнить» від гріхів. Та й жодного церковного припису щодо цього немає. Як твердять дослідники, в українського народу раніше воно не було поширеним. Українські етнографи минулих століть не фіксували таких масових хрещенських купань. Тим більше — в тому вигляді, як це бувало в наші дні. У країнах грецької церковної традиції поширений звичай освячувати води через кидання в них дерев’яного хреста, який чоловіки виловлюють із водойми, але ж це — не купання чи занурення, та й кліматичні умови в південних країнах суттєво відрізняються від наших.
І насамкінець — кілька практичних порад щодо великої агіасми. На Водохреща немає потреби просити священника «побризкати більше», адже немає поняття «розбавленої святості». Немає потреби й запасатися водою, наповнюючи нею великі бідони чи каністри.
Адже той, хто принесе на водосвяття найбільшу банку, але водночас матиме темні помисли й порожнє серце, не отримає «більшої святості». І не від кількості води залежить святість і міра отриманих нами дарів Божественної благодаті, а від того, як наближаємося до Господа, від нашого способу життя, наших змін у душі, від нашої віри й наших вчинків. Хоч Церква не забороняє пірнати у зимову воду, це право і вибір кожного. Головне — не перетворювати купання на магічний ритуал, або ж привід до гордості чи осудження ближнього — зокрема й того, хто таки вирішив зануритись в ополонку, аби випробувати своє тіло, наголошують у Православній Церкві України.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
