Радянський актор театру і кіно, кінорежисер, сценарист, педагог, Народний артист СРСР, Герой Соціалістичної праці, Лауреат Сталінської, Ленінської, Державної СРСР, Державної УРСР, Державної РРФСР премій і «Оскара» — це все про нього, Сергія Федоровича Бондарчука, який прийшов у світ під українським небом. У 2020 р. виповниться 100 років від дня його народження.
Фільмографія Бондарчука не може не вражати: 9 картин — як у режисера, 10 — як у сценариста (з них 3 сценарії — власні, без співавторів), 40 картин — як у актора! А ще — понад 20 відзнак Міжнародних кінофестивалів, серед яких — почесний приз 1966 р. «За складні рухи камери» (!) Ось про таку неординарну особистість, життя якої — наче справжнє кіно, згадаємо нині.
ПЕРША МЕТА
Старовинне село Білозерка за 15 км від Херсона, де 25 вересня 1920 р. уперше побачив світ Сергій Бондарчук, відоме тим, що в середині XVIII ст. на цих теренах були зимівники запорожців Платнирівського куреня. Батьки його працювали в місцевому колгоспі; Федір Петрович, комуніст — «двадцятип’ятитисячник», головував там. У ті часи мешканці села чинили збройний спротив політиці військового комунізму з «розвьорсткою» та продподатком, — може, тому родина з малими сином і донькою переїхала у Таганрог. Там Сергій пішов до школи, почав відвідувати театральний гурток, уперше вийшов на театральну сцену.
Невдовзі вони перебралися в Єйськ, де юнак спробував себе в місцевому драмтеатрі. Рідні бачили його інженером, та він вирішив вступати до театрального училища. Зрештою батьки змирилися, висунувши одну умову: якщо вже піде «в актори», то лиш у драматичні, а не в «комедіанти».
Разом із приятелем Бондарчук подає документи до училища при московському Театрі революції, та перед вступними іспитами хлопці, які весь цей час жили на вокзалі, раптом вирішують вертати додому. Уже в дорозі Сергій зважується-таки «переграти» прикру ситуацію — і виходить з потяга в Ростові-на-Дону, де його, прослухавши, приймають до театрального училища. Навчання завершує 1941 р., перед самою війною.
ЙОГО ВІЙНА І МИР
Уже з 1941 р. Сергій грає в театрі Червоної Армії в Грозному, потім його призивають до Червоної армії. Демобілізувавшись, вступає на 3 курс акторського факультету ВДІКу до майстерні Сергія Герасимова і Тамари Макарової, а після випуску стає актором кіностудії «Мосфільм» і Театру-студії кіноактора.
Перша стрічка за участю Бондарчука — «Молода гвардія» С.Герасимова за О.Фадєєвим, де Сергій в оточенні зовсім юних акторів дебютував у ролі старшого за віком підпільника Валька.
«Зійшов на екран, як танк!» — коментував цю роль Бондарчука Всеволод Пудовкін. Вподобавши фільм, «вождь народів» відзначив 7 авторів і виконавців Сталінською премією. Сергій не потрапив у число обраних; його мистецька зірка ще мала зійти. Зате молодий актор сподобається Сталіну в ролі Тараса Шевченка в однойменному фільмі, а також у кінострічці «Кавалер Золотой Звезды» (1950), тож у 31 рік Сергій Бондарчук стає Народним артистом СРСР і лауреатом Сталінської премії. Іще за 3 роки він блискуче виконає роль Отелло в однойменному фільмі Сергія Юткевича за Шекспіром, відзначеному на Каннському фестивалі за кращу режисуру.
Власним режисерським дебютом Бондарчука 1959 р. стане фільм «Судьба человека» за М.Шолоховим. У стрічці він іще й зіграв головного героя, водія Андрія Соколова, який після концтабору повертається на батьківщину і дізнається, що всі його рідні загинули. Цю працю молодого кінорежисера відначили Ленінською премією і Великим призом Московського міжнародного кінофестивалю.
Попереду чекали грандіозні 7-річні зйомки батальних сцен, яких світ іще не бачив, у фільмі в чотирьох частинах «Війна і мир» за романом-епопеєю Л.Толстого. Сам Бондарчук зіграв роль П’єра Безухова, допрацювавшись до того, що пережив клінічну смерть під час зйомок. Кошторис цієї найдорожчої за всю історію радянського кіно постановки складав 18 млн. крб. Лише у сценах Бородинської битви взяли участь 200 акторів і 15 тис. солдатів; усього ж у фільмі їх задіяли 120 тис., що зафіксували й у Книзі рекордів Гіннеса; для цього спеціально створили кавалерійський полк, розформований невдовзі після зйомок. «Якби Бородинською битвою командував Бондарчук, Москву не віддали б Наполеону», — жартували актори.
Перша частина фільму Бондарчука («Андрій Болконський»), відзначена 1965 р. головним призом Московського кінофестивалю, стала лідером прокату, зібравши 58 млн. глядачів. Решта були менш популярними, а от за кордоном фільму вручили «Оскара», «Золотий глобус» та премію Венеційського кінофоруму.
ТРИ СЕРІЇ ОСОБИСТОГО
Першою обраницею Сергія Бондарчука іще в Ростові-на-Дону стала Євгенія Білоусова. Війна розвела їх, та молода жінка, народивши первістка Бондарчука, сповістила молодого татуся, — і той зрештою офіційно визнав Олексія своїм сином.
Із другою жінкою його життя Бондарчука познайомило кіно. Випускницю Всесоюзного державного інституту кінематографії, актрису Театру-студії кіноактора Інну Макарову на роль Любові Шевцової у фільмі «Молода гвардія» обрав сам Олександр Фадєєв. Роман Інни і Сергія під час зйомок увінчався спільним рішенням разом іти по життю, хоч весілля зіграли за пару років, коли вже народилася донька Наталія. Сергій Федорович навряд чи уявляв тоді, що започатковує акторсько-режисерську династію: Наталія стала відомою акторкою, кінорежисером, сценаристом, заслуженою артисткою РРФСР.
Згодом Народною артисткою СРСР, як і чоловік, стала й Інна Макарова. Але їхнього союзу це не врятувало; після 10 років шлюбу вони з Бондарчуком офіційно розлучилися, утім, зберігши добрі стосунки. Цікаво, що вони двічі одружувалися і розлучалися: оскільки офіційно визнати сина Бондарчук міг тільки у шлюбі, йому довелося розлучитися з Інною і розписатися з Євгенією, а оформивши необхідні документи на Олексія, — знову розлучитися, аби повернутися до попереднього шлюбу.
Та 1959 р. на остаточному розлученні наполягла Інна, не бажаючи ділити чоловіка з іншою. «Розставання було важким, він не хотів іти, ми довго переживали наш розрив… Я не шкодувала про своє рішення ніколи, адже наше кохання залишилося з нами, я згадувала про нього як про щось прекрасне до кінця», — згодом зізналась Макарова, попри те, що потім, як і колишній чоловік, була щаслива в другому шлюбі.
Третя обраниця Сергія Федоровича, Народна артистка СРСР Ірина Скобцева, про своє знайомство з Бондарчуком потім любила згадувати сама. Про те, як на художній виставці в Москві 1953 р. перед портретом чарівної незнайомки (Ірини) зупинився чоловік (Сергій)– і раптом до зали увійшов «оригінал» портрету… Він був уже Народний артист, вона тоді — ще юна дебютанка. Потім, згадувала Скобцева, вони їхали в одному переповненому тролейбусі — він на виставу, вона — додому, і Сергій Бондарчук руками охороняв її життєвий простір…
Коли за 2 роки її взяли на роль Дездемони у фільмі «Отелло», виявилося: роль Мавра гратиме Бондарчук. На завершення зйомок Сергій Юткевич вирішив дозняти сцену вінчання головних героїв. В одному з ризьких костелів справжній ксьондз звершив вінчання за всіма правилами. Сприйнявши це як несподіваний знак долі, повінчані у фільмі відтоді вже не розлучалися. «Спершу задушив, а потім одружився!» — жартував Бондарчук.
Та побралися не одразу: Сергій був одружений, підростала дочка Наталка. Закоханих навіть викликали до ЦК КПРС, аби обговорити їхні моральні якості. «Я полюбила Мавра, щоб завжди бути разом із ним!», — ці слова Дездемони з фільму стали пророчими, як і сказане іншою героїнею Ірини в одній із зіграних ролей: «Таких, як я, не кидають!»
І справді, на початку 1959 р. вони розписалися. Бондарчук поставив дружині 2 умови: завжди бути разом і часом давати йому змогу помовчати кілька днів.
Того ж року відбувся його режисерський дебют, якого могло би не статися без участі Ірини: вже маючи на руках 3-місячну Оленку, дружина допомагала з підготовчими роботами до зйомок. У дитинстві малечу Бондарчуків близькі жартома називали «дітьми війни і миру»: їхня дочка народилася перед початком роботи над фільмом, а син — на останній його серії.
35 років подружжя спільно йшло по життю, з 1971 р. разом викладало у ВДІКу, випустивши 5 акторських курсів. Діти продовжили династію: Олена, яка рано пішла з життя, була однією з головних акторок МХАТу, Федір став відомим режисером; їхні сини — Костянтин Крюков і Сергій Бондарчук — також пішли родинною стежкою.
У ЗЕНІТІ КІНОСЛАВИ
1970 р., завершивши роботу над «Ватерлоо», високо оціненим у світі кіно, С.Бондарчук вступає до КПРС і на 19 років очолює кафедру акторського мистецтва ВДІКу, пізніше ставши там професором, керівником режисерської і акторської майстерні. Після академіка Курчатова в «Выборе цели» І.Таланкіна він зіграв роль кардинала Монтанеллі в «Оводі» М.Мащенка, отримавши за неї 1982 р. Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка.
Один з небагатьох тоді, Бондарчук має дозвіл працювати й за «залізною завісою». 1975 р. він представляє кінострічку за однойменним романом М.Шолохова «Они сражались за Родину», в якій знявся разом із Василем Шукшиним, Нонною Мордюковою, В’ячеславом Тихоновим, Іннокентієм Смоктуновським, за рік виборовши спеціальну премію Міжнародного кінофестивалю в Карлових Варах.
На той час Сергій Федорович — визнаний і пошанований радянською владою митець, упродовж 27 років — депутат ВР РРФСР, з 1971-го — секретар правління Союзу кінематографістів СРСР. Вдома ж він пише картини, зокрема за релігійними мотивами.
ЗАХІД
У час, коли Канни аплодували «Борису Годунову», де в повному складі знялася родина Бондарчуків, сонце його кінослави минає зеніт. 1986 р. на хвилі перебудови V з’їзд кінематографістов СРСР розкритикував режисера, звинувативши його у кумовстві й офіціозі та позбавивши керівних повноважень. Випустивши черговий курс, Бондарчук зі Скобцевою підуть із ВДІКу.
Давня ідея екранізації «Тихого Дона» М.Шолохова стане можливою для спраглого зйомок Бондарчука лише через 4 роки, у спільному з Англією і за участі італійських продюсерів виробництві. Та одного дня італійці сповістять: бюджет картини вичерпано, тож остаточно завершити монтаж неможливо.
Близькі припускають: саме образа на тих, хто не дав зняти це кіно, після невдачі з «Тихим Доном» і запустила хворобу режисера. Сергій Федорович пішов у засвіти, сповідавшись і причастившись, 20 жовтня 1994 р. Його поховали на Новодівочому цвинтарі.
ПОЗА КАДРАМИ
Оповідають, син Олексій зі своєю матір’ю Євгенією Білоусовою дотепер живуть у Ростові-на-Дону. Кілька років тому документальний фільм про історію знайомства Бондарчука і Скобцевої зняв їхній онук Костянтин. У ньому Ірина Скобцева зізнається: «Сергійко завжди зі мною. Я у власному житті шукаю підтримки і знаходжу її в його душі. Мені допомогають покреслені позначками книжки, його записи, його роздуми, його листи до мене. Він живий для мене, він зі мною». Дотепер жива й друга дружина Бондарчука, Інна Макарова, яка не раз брала участь у заходах з ушанування його пам’яті.
Підготувала Ніна НАЗАРОВА.
