Скарб кожного народу — його мова і традиції, які передаються від покоління до покоління. Серед останніх — і ті, які стосуються питань віри. Зберегти їх у родині можливо, лише змалечку прищеплюючи дитині, заохочуючи і зацікавлюючи маля.
Якщо ж мова про віру заходить, коли дитина уже вища за батьків, а то й перейшла на власний хліб, надолужити втрачене значно важче. І чи не найважливіше за цих обставин — дати правильну відповідь на далеко не дитячі запитання. Найпоширеніші з них адресуємо настоятелю церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці при КМА ігумену Богдану.
— Отче Богдане, в українських традиціях (хоч, звісно, не лише українських, бо так чинять в усьому світі й православні, й католики, й греко-католики) — охрещувати дитину якомога раніше, ще немовлям. Багатьох читачів цікавить: чому так? Чи конче це треба? Є й такий коментар: мовляв, «це на користь церкві, яка таким чином отримує готових рабів Божих». А от яка «користь» від цього самому охрещеному? І чом би не дочекатися більш зрілого віку нащадка, аби свідомо обрати й прийняти віру? Адже виходить, що батьки наперед вирішують це питання за своїх дітей, позбавляючи їх права вибору? Часто такі запитання дорослих насправді є цитатою з реплік майже дорослого чада. Тож почути мудру відповідь хочуть і старші, й молодші читачі.
— Кожна християнська родина (тобто така, де й тато, і мама — християни), народжуючи дітей цілком природно хоче, щоб і нащадки також були їхніми послідовниками у вірі, християнами, і тому хрещає немовлят. Тим більше що саме при охрещенні дитині благословляється ангел-хранитель, призначений берегти людину від усякого зла (так само, до речі, як юдеям і мусульманам — при обрізанні). Охрещена людина перебуває під Божим захистом, і в цьому її найперша «користь».
Раннє охрещення пояснюється нашим прагненням зробити все можливе, щоб запобігти відходу дитини від обраного нами, нашими предками вірування. Але й при цьому немає 100-відсоткової гарантії на майбутнє, бо в дорослому віці кожен має свободу вибору: як професії, імені, прізвища, так і віросповідання, тож говорити про позбавлення рано охрещеної дитини вибору безпідставно. Адже, ставши дорослими, самостійними, вчорашні діти або продовжують родинну традицію вірування (і не лише православного, а й так само — греко-католицького, католицького), або вправі обрати іншу віру (в тому числі й атеїзм). Тому й говоримо про свободу совісті, свободу віросповідання. Адже змусити когось увірувати силоміць неможливо!
— А що порадити тим, хто воліє відкласти охрещення малюка? Адже буває й таке, що дитина, старші родичі якої відкладали її воцерковлення, ставши дорослою, категорично відкидає намагання навернути її до віри, бо «ні в що не вірить і до церкви не піде — а її рідні кусають лікті, шкодуючи за втраченим часом. І що тут скажеш, окрім «де ж ви раніше були?!»
— На жаль, зрілий вік не гарантує високого рівня свідомості й мудрості, тож того, чого колись сподівалися від дитини, може й не трапиться. І старші родичі почуватимуться винними в тому, що нащадок — «нехристь». А от деякі святі, як відомо, уже в 10—12 років проявляли свою набожність. Зрештою батьки мають пам’ятати, що церковні треби відправляють лише за охрещених (за решту можна і треба молитися лише приватним чином), і бути свідомими того, що за їхню дитину неможливо буде подати жодної записки в церкві, ані відправити молебень в якійсь потребі. Що стосується «користі для церкви», яка, власне кажучи, «користь» від того, що Іваненко, Петренко чи Сидоренко прийняли хрещення в ранньому віці? Вони ж не «приписані» до конкретної парафії!
— Часом батьки, які відкладали охрещення дитини, змінюють свою думку, варто малюку захворіти…
— Тому наші мудрі предки й казали: «Без Бога ні до порога!» Одному Богу відомо, наскільки довгий вік відпущено конкретній людині і чи збереться потім прийняти святе хрещення.
— А це ж так боляче буває для рідних — коли людина вже відійшла, так і не прийнявши хрещення, а за її спокій можна лише самому помолитися, навіть панахиду до церкви не принесеш!
— І це ще одна причина не відкладати охрещення немовлят. У наш час проти цього виступає більшість протестантів, але там кожна течія по-своєму визначає вік для охрещення — від 18 до 33 років. Та якби вік визначав свідомість, якими б мудрими ми всі були!
— З історїї знаємо, як обирав віру князь Володимир. Нині в Україні існують вірування, яких у княжі часи і близько не було. А от проблема вибору віри перед деякими людьми і зараз стоїть. У чому відмінність християнської?
— Якщо говорити про традиційне християнство в цілому, його перевагою є віра в Бога правдивого, Який сотворив цей світ і людину. Наш погляд на Творця неба і землі дуже відрізняється від багатьох інших вірувань. Тим, кого цікавить ця тема, раджу прочитати про Серафіма Роуза, історія життя якого — це довгий пошук найдосконалішої віри, котрою він визнав християнство, прийнявши наприкінці життя православ’я.
— І ще одне актуальне для читачів «Порадниці» запитання стосується натільного хреста. Часом молодь не хоче його носити або не розуміє, навіщо це робити, а старші не знають, як відповісти. До того ж, символ розп’яття у декого з молодих людей асоціюється лише з нелюдською жорстокістю і муками, завданими Спасителю, тож носити такий хрестик не хочуть. А старших читачів цікавить сама традиція зображення розп’яття на хрестах.
— Як усе божественне видається парадоксальним з обивательської точки зору, так і хрест із розп’яттям, з одного боку, символ страшних катувань, жорстокої смерті Господа нашого Ісуса Христа, і водночас — символ Божого Воскресіння, перемоги Спасителя над силами зла, над дияволом і пеклом. У тропарі є слова: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і сущим у гробах життя дарував». Тому християни зображують на хресті, Ісуса розіп’ятого, Який Своїм розп’яттям смерть подолав і знищив.
Натільний хрест може бути 4-, 6-, 7- та 8-конечним і відрізняє християн від «нехристів». У стародавньому світі раби носили на шиях мотузки або ланцюжки як символ рабства. А християни — раби Божі, тобто раби Того, Хто був розіп’ятий на хресті і воскрес, тож вони на мотузках або ланцюжках стали носити хрестики. Така традиція виникла ще в І ст. н.е. В Керчі знайдені поховання початку II ст. з хрестиками на грудях. Тож і ми носимо хрестики на знак приналежності до християн.
Зображення на хрестах — універсальні. Приміром, хрестики із зображеням розп’яття прийняті у православних, греко-католиків і католиків, але в західній традиції ноги Спасителя зображують пробитими одним цвяхом (нога на нозі), а у східній — двома. Традиційними вважаються і рослинні орнаменти. Кожен християнин може вибрати хрест до вподоби: категоричної вимоги носити хрестик саме з розп’яттям нема.
Та кожне зображення хреста, знак хреста — не лише символ смерті і Воскресіння Спасителя, віру в які ми підкреслюємо, одягаючи хрест, це ще й наш надійний щит і меч. Хрест — наш захист від нечистої сили, ворожінь, пристріту, зурочення і водночас — зброя християнина, за допомогою якої, приміром, екзорцист звільняє одержимого від духів нечистих. Наголошую: йдеться лише про спеціально освячений хрестик, оскільки інакше це буде просто хрестоподібна прикраса.
Казати, що носити хрестик для християнина «конче необхідно», не зовсім коректно: слово «конче» тут недоречне. Історія знає багато випадків, коли волею обставин віруюча людина залишалася без хрестика. Хіба завжди мали хрестики репресовані, чи в’язні концтабооїв, чи люди в часи війни? Звісно, ні. Але вони не мали вибору, а ми маємо. Чи конче потрібна ложка, щоб їсти кашу? Звісно, можна обійтися і без неї. Але якщо ложка є, чи їстиме вихована людина руками?
— Традиційно віруючих називають «рабами Божими», а деякі люди, особливо молоді, вбачають у цьому щось принизливе для себе і кажуть: «Я не раб!»
— У тому, що християни називають себе рабами Божими, немає нічого принизливого. Адже в християнському розумінні поняття «раб Божий» дуже багатогранне: скажімо, у перекладах зі старослов’янської «раб», залежно від контексту, не лише «полонений», «в’язень», «куплена роооча сила», а й «робітник».
Бог сотворив цей світ і людей, тож усі ми — і раби Божі, й діти Божі.
Шукала відповіді Ольга ГОЙДЕНКО.
