Не знайдеться, напевне, людини, котра б не любила кіно. Скільки всього пережито нами разом з екранними героями: з ними радіємо і сумуємо, плачемо і сміємося, любимо і ненавидимо. Кіно відкриває нам світ, де є місце і найвищим людським цінностям, і найбільшим гріхам. Кожен з нас знаходить в ньому те, що шукає, чого прагне його душа, серце, розум. Хороше кіно неодмінно спонукає до добра, вчить і радить, збагачує, розширює наше світосприйняття.
Таке кіно знімав і кінорежисер, письменник, академік академії мистецтв, народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка Микола Мащенко. Без цього чоловіка важко уявити українське кіно, його становлення і розвиток. Свою значущу сторінку вписав він і в історію національної кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка.
Світ, творений майстром в кіно і в житті, героїчний, романтично-піднесений і запально-небайдужий. Кожен його фільм (а створено понад 20 картин) — то сміливі експерименти, пошуки і — визнання. Фільм «Комісари» отримав приз на міжнародному кінофестивалі в італійській Пізі, «Як гартувалася сталь» удостоєний премії Ленінського комсомолу, трьох головних призів на Всесоюзному фестивалі у Тбілісі. За фільм «Шлях до Софії» режисера відзначено престижними нагородами Болгарії, «Овід» — Орденом командора (Італія).
ПРО ДОВЖЕНКІВЦІВ
Моє життя — в кіно. На довженківській студії пропрацював 52 роки, 13 із них був директором, у різні роки. За піввіку набагато менше прожив у рідному домі, ніж працював у студії, на зйомках, в експедиціях. І тому мені дуже приємно, що і ваша газета згадала про нас у передсвяткові дні. Гадаю, цей знаменний ювілей довженківської студії має стати великим державним святом, адже там працювали геніальні актори і режисери. Важко назвати якогось великого радянського актора, котрий не знімався б у довженківців.
Фільми студії увійшли в Золотий фонд кіно не лише України, а й світу. Тут працювали Довженко, Кавалерідзе, Алов і Наумов, згодом Бучма, Ужвій, Мілютенко — титани, світла їм пам’ять. А наша національна гордість, один із найпрекрасніших, наймудріших — Іван Миколайчук! Чи Параджанов, Савченко. То — совість України, її духовність, її велич у планетарному масштабі. Особливе слово — про Богдана Ступку. Нікому не вдалося так масштабно зреалізувати свій Божий дар, як йому. Своїм талантом, генієм він пробиває нам вікно у світ.
ПРО КІНО ТА ДЕРЖАВУ
Народ, який не любить, не цінує, не вивчає, а тим паче не знає своєї історії, не має права на майбутнє. А Пушкін сказав конкретно: «Любов до історії відрізняє розум від дикунства». Не знати свою історію — це дикунство, і тільки по бідності своїй — не фінансовій, а духовній — можемо говорити, що у нас багато історичних фільмів. Про Богдана, наприклад, знято тільки два — один ще до війни, режисером Савченком і другий — нами.
Свою картину «Богдан-Зиновій Хмельницький» я знімав 7 років, по копійці давали щороку, і в результаті її бюджет склав 12 млн. грн. За кордоном одна масовка коштувала б у 100 разів дорожче, не кажучи вже про акторів.
Ми судимо про ціну бідними мірками. Колись Довженко сказав, що найбільший наш гріх у тому, що всі ці роки будували бідну державу. А будувати треба багату. Тепер і розплачуємося за те.
ПРО СОВІСТЬ, НАДІЮ ТА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Кажуть одні, краса врятує світ, другі — музика. Мені ж у «Сталкері» сподобалося інше: «Світ врятує совість». А Карл Маркс стверджував, що сором людський порятує світ, бо сором — то сильне почуття.
…Я скористався б думкою одного великого комедійного американського актора: кожен фільм, аби його дивилися, має давати хоч якусь надію, щоб хоч одна пір’їнка від тієї птиці надії залишилася глядачеві. Хотів би порадити у цю непросту годину цінувати те, що здобули за 17 років незалежності. Перш за все — тверде переконання на найвищому рівні, що народ без мови — не народ, і вона у нас одна, материнська, українська.
…А ще для мене незалежність — коли держава робить усе для того, щоб її громадяни з кожним роком хоч потроху та починали жити краще. Краще — значить багатше, духовніше. Тому я хотів би, щоб наша держава давала надію людям на неминуче покращення.
Щоб нікому з дітей не доводилося голодувати, а сьогодні, знаю, для багатьох шматочок ковбаси — велике свято. Ще багато з великих трудівників не отримують усе належне від рідної держави. Та ми — християни і не повинні втрачати віру, надію. Нам треба триматися. і триматися на рівні високої людської гідності.
Вересень, 2008 рік.
Повну версію порадницької гостини з Миколою Мащенком можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна ВЛАСЮК.
…Микола Павлович Мащенко пішов із життя 2 травня 2013 року, у віці 84 років. Світла пам’ять великому українському режисерові!
