Ці два поняття мають спільне походження. Правда, частіше надається перевага тлумаченню гордості – риси, яка, безперечно, сприймається позитивно. Кожен є гордим за свої успіхи, досягнення друзів, родичів, знайомих. Справжній християнин за кожен крок свого поступу в житті насамперед завше дякує Господу.
А людина самовпевнена чи гордовита у своїх здобутках забуває Бога. Гординя затьмарює їй розум, забирає мудрість, штовхає на скоєння гріха. Ми покладаємося лише на себе, забуваємо про даність, яку маємо щомиті в нашому житті. Все це породжує людську байдужість та черствість, нехіть і небажання допомогти іншому, скнарість і духовну вбогість. Тому нині маємо війни, голод, хвороби та страшні епідемії.
Гординя не дає нам свіжим поглядом подивитися на сьогодення, огортає сірим мотлохом у наших буденних звичках, примітивних міркуваннях, у зашкарублості думок та вчинків. Відомий сучасний католицький філософ Пітер Кріфт пише, що гординя походить від диявола, з пекла. Вона була першим гріхом диявола, бо ставить себе перед самим Богом. Святий Августин каже, що кожен у світі належить до двох «міст»: міста Бога або міста Світу. У першому люблять Бога, у другому – себе.
В українському фольклорі – сила-силенна приказок, в яких висміюється гординя як смертний гріх: високо літаєш, та низько сядеш; дметься, як жаба в болоті; не гордись, що великий, бо є ще більші; нема такого дерева, щоб на його птиці не сідали; сказано – велика птиця: як горобець.
Отже, гордість як позитивну рису людини треба чітко відрізняти від лукавого негативу: пихатості, зверхності, зарозумілості, чваньковитості – одне слово, від гордині.
Зиновій БИЧКО, член Національної спілки журналістів України.
