Дев’яносто п’ять років тому, 20 вересня 1929 року, в український світ прийшла людина, котра все подальше життя притягувала до себе кращих із кращих потужним світлом душі своєї. Світло вчувалося вже в його прізвищі — Світличний. Потім його називатимуть «світлом у темряві» (В.Вовк), «двигуном шістдесятників» (Б.Горинь), «архітектором шістдесятницького руху» (М.Горинь), «садівником» (Р.Корогодський), «лицарем духу» (Г.Севрук), «носієм любові» (І.Калинець), «нашою Говерлою» (Л.Семикіна), «доброоким» (В.Стус), «його світлістю» (М.Косів). «Серед людей талановитих, творчих, діяльних, патріотично настроєних мені до болю бракує Світличного… Бракує його доброокості, бракує його моральної твердості і водночас широти погляду», — напише у передмові до його збірки в 1990-х Михайлина Коцюбинська. «Все найкраще в мені — це Іван. Усе найкраще в багатьох інших — од Івана. Він роздарував себе по проскурах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування — без тіні докору», — в одному з листів сповідався восени 1977-го Василь Стус.
Ніколи нікого не повчаючи, Іван дивовижним чином впливав на різних людей — і вони починали бачити світ по-новому. Стриманий і розважливий за характером, інтелігент у всьому, при цьому — справжній українець за переконаннями, головним змістом свого життя Світличний вбачав не політику, а філологічну працю, — але до останнього засвідчував свою громадянську позицію. Талановитий поет, літературознавець, перекладач і критик, малою батьківщиною якого було с.Половинкине на Луганщині, у 1960–70-х зібрав навколо себе цвіт українства.
Главу родини Світличних у селі називали «козаком». Мама мала чудовий голос, знала багато українських пісень. У Голодомор батьки врятували свого первістка, та через хворобу батька йому рано довелося подорослішати: підростали-бо ще дві сестри…
1943-го під час окупації Іван разом із друзями задумав підірвати машину нацистів — і саморобний пристрій вибухнув у його руках. Мати умовила лікарів зберегти два обрубки пальців на одній руці сина і три — на іншій, за що Іван завжди був їй удячний. Навчившись писати заново, повернувся до школи, а до 7 класу вирушив вже до Старобільська. Закінчивши тамтешню середню школу із золотою медаллю, вступив на українську філологію до Харківського університету. Ніхто з родини не мав вищої освіти, та батьки прагнули дати її дітям.
Чимало знань здобував самотужки, за книжками з бібліотек, мріючи зібрати власну. Студентом часом харчувався самими кабачками, бо… продавав свій хлібний пайок, аби мати кошти на книжки. Прагнув знань, наче світла…
ЗБИРАЧ ОДНОДУМЦІВ
У той час Світличний уже пробував писати вірші, подавав надії як науковець, із червоним дипломом закінчив виш. Та до аспірантури не взяли — через «надмірну» принциповість в українському питанні. Того-таки 1952-го поїхав до столиці, де був шанс стати аспірантом академіка Білецького — і мрія збулася.
Успішно вступивши до аспірантури відділу теорії літератури Інституту літератури АН урср, привернув увагу всього гуртожитка… горою привезених книг. За лічені дні під його вплив потрапило чимало людей. Шанує свого аспіранта й академік, попри справедливі зауваження з приводу першого варіанта Іванової дисертації. Та по його смерті новий керівник, Шамота, не допускає працю Світличного «Рухома естетика» до захисту, бо та «не базується на марксистсько-ленінських постулатах». Потім, тривалий час доповнюючи дисертацію, Іван так і не захистить її через репресії. А от світогляд залюбленого в літературу комсомольця зазнає відчутних змін, насамперед під впливом перекладачів Миколи Лукаша та Григорія Кочура (у співавторстві з яким згодом підготує «Антологію новітньої французької поезії».
Чимало перекладає і сам: Бодлера й Верлена — з французької, «Слово про Ігореву січ» — з давньоруської, низку поетів — з турецької, польської, сербської. Часто застосовуватиме езопову мову. Його переклади лірики Беранже визнають перлинами перекладацького мистецтва. Більшість із цього доробку Івана побачила світ у збірці з серії «Перлини світової лірики» (1970). На його власну творчість вплинули літературні традиції митців Розстріляного Відродження.
Праця в Інституті літератури 1957-го дарує знайомство з колегами — Стусом, Бадзьо, Коцюбинською. Виходять публікації в журналі «Дніпро». Активно проявляє себе як літературний критик. Стає відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство». Не зважаючи на майбутні наслідки, критикує радянських шевченкознавців. Через проукраїнські погляди, яких не приховував, змушений не раз змінювати місце праці: Інститут філософії АН, видавництво «Наукова думка», Українське Товариство охорони природи.
Із відкриттям у Києві Клубу творчої молоді Іван стає одним із його моральних лідерів. Тут формується осередок шістдесятників. Як згодом напише Ірина Жиленко, «Світличний був збирач людей, він був ловець душ у найкращому біблійному значенні цього виразу». На вогник Клубу до товариства долучилися Григорій Кочур, Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Галина Севрук, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна та ін. «Усі ми зібрані Іваном, усі ми зійшлися на світло його серця, Іван втягував у коло свого тяжіння все найкраще, найлюдяніше, найталановитіше», — підсумовувала спогади поетеса. «На вогник» Іванового світла з Черкас приїздить і Василь Симоненко. Зупинив Сверстюка біля Будинку вчителя, розговорилися — і Євген запропонував «піти кудись, де можна поговорити». Тобто — до Світличного. Спілкування з Іваном дуже вплинуло на Василя, змінило його самого, думки й вірші. Ця зустріч стала осяянням для молодого поета, згадувала Михайлина Коцюбинська.
У числі перших Іван поширює самвидав, зокрема текст про справу Левка Лук’яненка, передає за кордон щоденник Василя Симоненка і його нецензуровані вірші. Переконаний, що підпільний національно-визвольний рух стає неактуальним, й на часі «боротися словом», єднає Схід і Захід України, шукає і знаходить нові контакти з однодумцями, як-от із братами Горинями та львівськими митцями, а також із українською діаспорою та дисидентами в інших республіках, передаючи інформацію про події в Україні. «Можна сказати, був у нас міністром закордонних справ», — згадувала Ніна Марченко. У Києві Світличний, нерідко разом зі Сверстюком, навідує Антоненка-Давидовича. Ігноруючи прослушку, господар охоче згадує про перебування у війську Петлюри, свій арешт, слідство, допити, друзів — митців Розстріляного Відродження. Серед портретів найближчих із них, як-от Плужника і Підмогильного, над його столом — і світлина Івана Світличного. Сам також ділиться знаннями. «Іван вів мене углиб української історії, чорними шляхами російського «братерства», розкривав фальш радянського «інтернаціоналізму», — згадувала Світлана Кириченко. Не налаштований радикально, Іван із оптимізмом сприймав найменші демократичні зрушення, вважаючи своїм нагальним завданням пробудження українського суспільства. Тим часом всюдисуще кдб чекало свого часу…
Побачивши, що діяльність Клубу не вписується в рамки системи, влада розпочала утиски. Та згуртоване Світличним товариство вже сповідувало українські цінності. Це засвідчила низка акцій і творчих вечорів, організованих Клубом. Були й мандрівки Україною, під час яких записано чимало спогадів місцевих мешканців — зокрема, про УПА. На жаль, частину записів, вилучених під час обшуків, так і не повернули.
…Перший обшук у Світличного 1965-го тривав майже добу. Вилучили чимало віршів, західноукраїнські видання 1930-х, друкарську машинку… Сам він уже перебував за гратами: зняли просто з потяга. «Не можу я без усмішки Івана», — довідавшись про арешт друга, зізнавався у вірші-присвяті Василь Стус. Попри звинувачення за статтею про «антирадянську діяльність», через 8 місяців ізолятора Світличного відпускають — за відсутністю доказів як «соціально безпечного». У цьому є заслуга зусиль Світового конгресу письменників. Бо решту затриманих дисидентів відправили аж у Мордовію. За цих обставин могло виникнути припущення, що Світличний пішов на співпрацю зі слідством абощо, викликавши недовіру однодумців до Івана. Та він не мав за що виправдовуватися, і людська довіра збереглася. В ізоляторі Світличний уклав збірку перекладів Беранже. Але надалі друкуватися і працювати за фахом йому не дали. Коли побачитися з уже звільненим критиком до Києва завітала українська поетеса Віра Вовк з Бразилії, на прогулянці за невеличким товариством «непомітно» вирушив і «персональний супровід» з кдб. Тож товариство вирішило покепкувати з наглядачів, вигукуючи до тих «Ку-ку!» з кущів, — і зрештою їм дали спокій.
ШТАБ-КВАРТИРА ДЛЯ ВСІХ СВОЇХ
Одержавши квартиру на Уманській, 35\20 (1960), Іван робить із 28-метрової кімнати два помешкання. «В тій квартирі було одне ліжко, холодильник напівпорожній. Однак ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини», — згодом згадувала їхнє перше родинне гніздечко дружина Світличного. Тут можна було полагодити взуття, підстригтися, почути про літературні новини, почитати й послухати нові вірші чи будь-яку з книжок, побачених на полиці. Іванова бібліотека була вже однією з кращих приватних у Києві. Світличний регулярно відвідував книгарню «Сяйво», підтримував зв’язок із букіністами. «Знайомства заводив легко, у спілкуванні був притягальний, простий, ненав’язливий, з ним приємно було», — так описувала атмосферу в братовій оселі його сестра Надія, яка мешкала там же і під впливом Івана теж стала дисиденткою.
«Коли і є в Києві найрідніші закамарки, то один з них — там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом», — казав про житло друга Василь Стус. Тут була штаб-квартира шістдесятників і центр самвидаву для «своїх». «Знайомлячи нас між собою, грав величезну роль у створенні середовища… Ми молоді, майже всі були бездомні, а він завжди був готовий запросити нас до себе», — згадував Сверстюк. Завсідниками оселі стали Іван Драч, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, Василь Симоненко, для якого Іван був першим критиком і добрим порадником.
Господарі направду були дуже гостинні. Прибульця Іван традиційно садовив у крісло: «Ви тут почитайте, а я тим часом буду Вас культурно обслуговувати», — і йшов приготувати щось поїсти. До послуг гостей були хазяйські холодильник, ключ, ліжко, книжки, але книжки слід було повернути на те саме місце. На ніч гостей укладали на ліжку, тоді як Світличні стелилися на стосах видань. Тут можна було розраховувати й на розкіш спілкування. Господар дому «умів премудро слухати і мудро мовчати. У його присутності навіть дурень говорить розумні речі. Все краще в мені — то Іван», — казав Василь Стус. Коли гості читали свої твори в очікуванні його оцінки, Світличний зауважував: «Сам я грішний, братове, і Вам не суддя», — а вже тоді аналізував почуте. Творчих людей у домі не бракувало. Іван спеціально придбав магнітофон «Весна», аби на свій вибір записувати нові вірші молодих поетів у їх виконанні, зберігши для майбутнього рядки і голоси. Тепер ці записи — в аудіоархіві Музею шістдесятництва у Києві.
ЙОГО ЛЬОЛЯ
Із інженеркою-будівельницею Леонідою Іван познайомився аспірантом у бібліотеці ім. Вернадського. За три роки красуня з роду Терещенків, вихована в українському дусі, стала його дружиною. Дитинство і юність її припали на дуже важкі часи. Коли вступила до аспірантури, уп’ятьох із рідними мешкали в келії Фролівського монастиря, де була черницею її тітка. Три роки Світличні ночували в кімнатці матері Льолі. Зарплати були мізерні, а Іван не міг без нових книжок. Відтоді й назавжди Льоля гідно розділила з ним усі випробування, стала дисиденткою, правозахисницею…
Незмінною «фірмовою стравою» Світличних був вінегрет. Десяту річницю їх шлюбу Іван зустрічав у слідчому ізоляторі кдб, 20-ту — в таборах, 25-ту — вже разом із дружиною на засланні…
«ТАБІРНА СОВІСТЬ»
У січні 1972-го Івана звинуватили в «антирадянській агітації і пропаганді» та в «антирадянському націоналістичному світогляді». Вилучили публікації самвидаву, конфіскували аудіоархів. Льолю звільнили з роботи «за власним бажанням», Надію також заарештували, а її 2-річного сина відправили під опіку сестри Марії, чоловік якої був партійним. Дехто з оточення поета почав писати покаянні вірші. В Івана ж нові рядки були такі: «Господи, не доведи З розпуки, відчаю, зі страху Покласти честь свою на плаху. Вже краще голову клади». Через 16 місяців в ізоляторі, де Світличний розвинув свій поетичний талант, відбувся суд. Вирок — 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання (до них зарахували 8 місяців, відсиджених у 1965–1966 рр.).
У пермських таборах, що в селищах Всесвятське й Кучино, Іван — серед очільників табірного руху опору, його називають «табірною совістю». Мораль Івана не зазнає змін у таборі. Не повчаючи, подає приклад, як треба боронити людську гідність. Бере участь у випуску «Хронік 35-ї зони» як складової «Хронік архіпелагу ГУЛАГ», з яких за кордоном дізнаються про стан здоров’я, оголошені голодування, порушення прав політв’язнів, залучає до цієї роботи Семена Глузмана, створює в табірній бібліотеці «ПЕН-клуб».
Ризикуючи бути позбавленим лікування й побачень, придумує, як убезпечити передання цієї інформації від кдб, адже його вважають одним з найнебезпечніших в’язнів. Ініціює всі акції колективного протесту та голодувань, які тримає з усіма, попри букет хвороб. Найдовше, тривалістю 56 днів, зменшило його вагу з 70 до 44 кг. Не можучи зупинити витік табірної інформації на волю, Світличного позбавляють єдиного — раз на рік! — особистого побачення. Пізніше в ГУЛАГу розгортається боротьба за статус політв’язня, визнати існування яких не хотіла система. Болючою для Івана стала відмова від радянського громадянства, коли відповідний колективний лист в’язнів було адресовано брежнєву. Про розпад союзу ще не йшлося, і його шанси повернутися до Києва і працювати з молодими талантами, про що мріяв, ставали примарними. Але — підписав. Навіть тут продовжив збирати бібліотеку, так що на іншу зону її перевозили… возом, а перед звільненням понад 200 кг книжок він відправив до Києва. Пізніше сестра передасть 10 тисяч томів харківському вишу, який закінчив Іван.
«Каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі», — напише згодом Іван Дзюба. Світличний удосконалює знання мов, багато перекладає. Творить «Гратовані сонети», що побачать світ у США (1978), а згодом будуть визнані найкращими з його поезій. Разом з Василем Стусом та Ігорем Калинцем його прийнято до Міжнародного ПЕН-клубу (1976). Літературні теми звучать і в листах до дружини; Івана тішить, що література й у таборі становить вагому частку його життя, допомагаючи залишатися над обставинами.
СЛОВНИК, ЩО СПРАВОЮ ЖИТТЯ СТАВ
Збирати слова Іван почав, коли втратив роботу і його перестали друкувати. Йому боліло, що українська мова втрачає самобутність, її нищать під виглядом «взаємозбагачення мов», а в словниках на перших місцях — кальки з російської. Задумавши словник синонімів, працював над ним під час другого ув’язнення та на засланні. Зізнавався: «Основне заняття моє — словник… Робота цікава й результативна, тільки що нескінченна, весь вільний час забирає, навіть і читати ніколи».
Як вдалося Світличному в зоні працювати над словником, згодом розповів Семен Глузман. Іван мав дерев’яну скриньку з картками в комірках. Почуті від в’язнів слова — а там були українці з різних областей, із різним лексичним запасом — записував на маленьких клаптиках газет. Для того запитував у розмові, хто знає синоніми до певного слова. Так назбирав тисячі їх. І хоч не зміг завершити задуманого через хворобу (а частину матеріалів у таборі помістили на склад, та так і не віддали), але ця скринька Іванова дивом вціліла! Через багато років хтось передав її до музею при Києво-Могилянській академії, звідки потрапила до Музею шістдесятництва.
«ТІЛО — НЕ ЗГАНЬБИ МЕНЕ…»
Майже рік потерпав Світличний від спазмів судин мозку. 1978-го в лікарні табору йому брудним шприцем занесли гепатит. Попри це, відправили на заслання до алтаю, в радіаційно забруднену зону, куди засилали «запеклих рецидивістів». 1981-го на засланні переживає інсульт і клінічну смерть. Щоб видалити гематому — шанс врятувати життя, на який дала згоду Льоля, — вдаються до трепанації черепа. Лікуючи, заносять іще й стафілокок. Івана паралізує. Стають пророчими рядки: «Тіло — не зганьби мене. Майся — ти ще можеш — гонорово, щоби не Втратив образ Божий!» «Як творча людина — загинув у серпні 1981 р.», — згодом скаже Льоля. Попри заклики західних країн до радянської влади звільнити політв’язня, новий голова кдб федорчук анулює домовленості зі словами: «Светличного и Кочура надо повесить на одном суку!» Прикутого до ліжка інваліда І групи відпустили лише 1983-го. До Києва їхав із дружиною потягом кілька діб у супроводженні «хмари кадебістів». Дали гуртожиток — квартиру на 4 поверсі без ліфта. Там над його ліжком висіла велика мапа срср, де були позначені місця розташування таборів, у яких сиділи його товариші. Із великим зусиллям, усміхаючись, казав до дружини: «Дивись, Льолю, українці окупували цілий сибір!»
1989-го отримав премію ім. В.Стуса. Того самого року вже зовсім не міг говорити і рухатися. Лише слухав музику і радіо, а як пощастить спіймати «Радіо Свободу» — й сестру Надійку, яка працювала там, вирвавшись на Захід. 1990-го вийшла Іванова книга «Серце для куль і для рим», 1991-го його нарешті було реабілітовано…
Спочилого 25.10.1992 Івана Світличного поховали на 33-й ділянці Байкового кладовища, поряд зі Стусом, у вишиванці, подарованій Василем. На козацькому хресті з зображеннями каштанового квіту й листя художник Микола Малишко вибив майже дослівну цитату з Євангелія від І.Богослова: «Він був світильником, що горів і світився»…
Леоніда Світлична пережила коханого на 10 років. Її чуйне серце зупинилося перед початком Помаранчевої революції. Звання лауреата тоді ще Державної премії імені Т.Шевченка за збірку «Серце для куль і для рим» Іван Світличний отримав посмертно у 1994-му.
«І слава Богу, що сподобив Мене для гарту і для проби На згин, на спротив і на злам…»
Ольга ГОЙДЕНКО.
