Термін «паркінсонізм» об’єднує велику групу захворювань нервової системи, для яких характерні рухові розлади: брадикінезія (уповільнення темпу та зниження амплітуди рухів), м’язова ригідність (скутість) і тремор (тремтіння), що становлять паркінсонічний синдром.
ПРИЧИНА – ДЕФІЦИТ ДОФАМІНУ
Хвороба Паркінсона зустрічається найчастіше серед різних форм паркінсонізму і є хронічною. В її основі – порушення функціональної активності головного мозку внаслідок зменшення кількості клітин, що виробляють дофамін. Це специфічна речовина, яка бере участь у регуляції рівноваги, тонких рухів рук, міміки.
ЩО ПРОВОКУЄ НЕДУГУ
Екстрапірамідна недостатність, яка поступово розвивається при старінні, зумовлює характерні риси літньої людини, її поставу, міміку, уповільненість рухів, порушення ходи. Подібні рухові зміни називають «синдромом людини похилого віку» і не розцінюють як захворювання. Однак ці зовнішні ознаки роблять літню людину схожою на хвору на паркінсонізм. Тому буває важко провести межу на ранній стадії хвороби Паркінсона.
Це дає підставу розглядати вікову екстрапірамідну недостатність як один із факторів ризику. До таких належать і генетична схильність, цереброваскулярна патологія, контакт із нейротоксичними речовинами (робота з гербіцидами, пестицидами, марганцеве виробництво), інфекційні фактори, черепно-мозкові травми. Початок хвороби може бути спровокований і психоемоційним стресом, супутньою судинною патологією на тлі атеросклерозу та артеріальної гіпертензії, лікарськими препаратами нейролептичної дії, що знижують активність дофаміну.
ЯК ДІАГНОСТУВАТИ НА ПОЧАТКОВІЙ СТАДІЇ
Хвороба Паркінсона починається за 10–15 років до її клінічних проявів. Зазвичай має повільний перебіг і на ранніх стадіях може не діагностуватися впродовж багатьох років. Діагностика повністю базується на спеціальному клінічному, неврологічному огляді, оскільки немає специфічних методів дослідження. Виняток – позитронно-емісійна томографія та електроміографія з реєстрацією порушень центральної програми рухової активності.
У віці до 40 років початок захворювання нерідко ускладнює діагностику, оскільки воно властиве переважно людям більш старшого віку. Пацієнти можуть лише відзначати певну погану рухливість у кінцівках, зменшення гнучкості суглобів, біль чи загальні труднощі при ходьбі та активних рухах.
Початкові симптоми часто неспецифічні і сприймаються як знесилення, швидка стомлюваність. До специфічних відносять тремор спокою, зміну мови, утруднення при зміні положення тіла в ліжку, вставанні з крісла, відсутність розмахування руками під час ходьби.
Ранніми симптомами також вважають труднощі з маніпуляціями, що вимагають точних рухів (приміром, важко розстібати й застібати ґудзики, діставати гроші з гаманця), зміну почерку (при написанні починає зменшуватися величина букв).
КОЛИ ПРОГРЕСУЄ
Згодом до цих симптомів можуть додатися порушення постави (людина стоїть у позі прохача), зменшення емоційності обличчя, з’являється своєрідна хода (спочатку людина ніби розганяється, рухається з нахилом уперед). Із перебігом захворювання вона не може стояти рівно, у стані спокою з’являється тремтіння кінцівок, яке зменшується при активних рухах (наприклад, коли простягає руку, щоб щось узяти) і припиняється під час сну. Воно може з’явитися в одній кінцівці або в одній половині тіла. При хвилюванні посилюється, його стає важко приховувати в громадських місцях, через що з’являється почуття незручності та напруження, що ще більше посилює тремтіння. З’являються когнітивні порушення (втрачається гострота розуму, пам’ять) і скутість. Напружені м’язи ніби не можуть розслабитися, навіть у стані спокою.
ЛІКУВАННЯ
Помітивши такі симптоми, пацієнт має звернутися до сімейного лікаря, який направить до невропатолога, а той – до спеціалізованого центру. Лікування симптоматичне, індивідуальне, з урахуванням наявності побічних ефектів терапії, та спрямоване на боротьбу з окремими клінічними проявами захворювання.
Воно включає такі напрямки:
- медикаментозна терапія;
- психотерапія;
- лікувальна фізкультура;
- хірургічне лікування.
Медикаментозне є довічним і становить основу комплексної терапії. Воно передбачає застосування фармакологічних препаратів, які впливають на різні ланки розвитку захворювання.
Комплексна терапія дозволяє сповільнити розвиток хвороби. Її частиною також є регулярні заняття фізичними вправами, ЛФК, музична й танцювальна терапії, психологічна підтримка, дотримання режиму харчування, які значно покращують рухову та психосоціальну активність у повсякденному житті.
Але в деяких випадках прогресуючий перебіг хвороби дає підстави для обговорення питання щодо доцільності нейрохірургічного втручання, хоча воно лише на якийсь час пом’якшує окремі симптоми, зокрема тремтіння. Доцільним воно є тільки у випадках неефективності консервативної терапії, а також за особливих показань на пізніх, ускладнених стадіях перебігу хвороби Паркінсона.
Ірина КАРАБАНЬ, доктор медичних наук, професор, керівник відділу клінічної фізіології та патології екстрапірамідної нервової системи з Центром паркінсонізму ДУ «Інститут геронтології ім. Д.Ф.Чеботарьова НАМН України м.Києва».
