За відповіддю ми звернулися до настоятеля церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці при КМА ігумена Богдана.
— Щоразу після літургії в кожному храмі в чаші залишається причастя (хліб і вино, на які перетворилися кров і тіло Христові) — адже його завжди готують дещо більше, щоб гарантовано вистачило усім причасникам. Його не можна викидати, тож решту священик у вівтарі споживає після всіх за допомогою тієї самої лжиці (спеціальної ложечки). Якщо в храмі кілька священиків, наперед домовляються, хто саме нині споживатиме (так про це традиційно кажуть). Тож усі священики регулярно користуються тою самою лжицею, якою по черзі причащають усіх парафіян, беручи причастя з чаші.
Більше того, згідно з церковним уставом чашу і лжицю ніколи не миють, але після кожного Таїнства причастя 3—5 разів обдають окропом — і це також випивають, а далі спеціальним платом (шматком тканини) протирають насухо чашу і лжицю.
Плат, що підставляють людям, подаючи причастя, і яким промокають вуста, перш ніж причасник поцілує чашу, ніколи не перуть, просто з часом спалюють і закопують попіл у землю. З естетичних міркувань використовують плати червоного кольору.
Тож, виходячи зі сказаного, священик найбільше мав би наражатися на небезпеку, через велику кількість різноманітних мікробів. Але, на диво, за десятки років служіння, причащаючи різних людей, про хвороби яких нічого невідомо, і споживаючи решту причастя, жоден священик ще не захворів від того! У часи великих епідемій траплялося священики причащали хворих на дому, тож мусили спожити решту після них — і залишалися здоровими.
І ще, до слова, пригадаю випадок, який і мене самого свого часу вразив. За 2—3 роки після аварії на ЧАЕС відкривав Троїцьку церкву в Китаєві, на околиці Києва. Від храму на той час залишилися самі стіни, тож усередину роками лив дощ і падав сніг. Без даху стояла вона й у дні аварії. Тоді кияни звично користувалися дозиметрами, тож спало на думку й тут заміряти радіацію. Ходив довкола церкви, і от що цікаво: як тільки трохи віддалявся, пристрій показував відхилення, та варто було наблизитися до стін — дозиметр показував, що все в межах норми. Не було радіації і в середині церкви з проваленим куполом. Як це пояснити? Згадаймо, храм — це Дім Божий, а для Бога немає нічого неможливого.
Знаю й такі випадки, коли самосели в Чорнобильській зоні, які харчувалися продуктами з власного городу, дуже здивували вчених. Заміряли радіацію в бабці на городі — справді, є. А в каструлі з борщем — нема! Як таке може бути, дивуються? А вона пояснює: я, мовляв, як готую, то над каструлею з варивом не раз роблю хресні знамення.
Воцерковлені люди підтвердять: дуже часто після сповіді та споживання тіла і крові Христових навіть хвора людина почувається набагато краще. Адже причастю передує сповідь, на якій розкаюємося у гріхах, а отже, очищаємо від них душу. Тож не бійтеся захворіти, отримуючи Святе причастя!
Ольга ГОЙДЕНКО.
