Легенда української естради. Гордість української нації. Отаман Карпат. Закарпатський соловейко. Голос гір… Якими тільки епітетами не обдаровують свого улюбленого співака його багатомільйонні шанувальники. А має він їх не лише тут, в Україні, а й у багатьох закордоннях, де побував на гастролях зі своїми піснями. Їх послухати — наче цілющої джерельної води напитися, гірського повітря вдихнути, до рідної домівки повернутися, до близької людини пригорнутися…
Уже понад п’ять десятків років іде він пісенною дорогою до людей, збираючи й по сьогодні аншлаги на своїх концертах. І хоч на життєвому календарі артиста 22 квітня солідна вже буде дата, він не спиняється у своїй творчості й кожен вихід до публіки в радість, бо й на сцені — його місце сили.
Маємо нині розкіш почути на порадницькій гостині народного артиста України, співака, композитора Івана ПОПОВИЧА.
ПРО ТЕ, ЩО НАДИХАЄ
Рідний край мене й надихає. Мав якось розмову із колишньою адміністраторкою Київського державного мюзик-холу, де свого часу був солістом. Валентина Григоренко нині в Іспанії живе. Єдина донька моя Соломія із сім’єю теж туди виїхала, двоє онуків моїх улюблених там — Іванко та Софійка. Отож розговорилися ми з Валею, і запитує вона мене, чи не хотів би і я в Іспанію. «Хіба приїду на кілька днів, щонайбільше тиждень там витримаю», — кажу їй. — «Авжеж, твоє покликання — це гори». Так і є. Тут живу, тим живу. Бо — «тут моє коріння, тут моє пісенне джерело!»
Купив стареньку хату, оновив її, гарний будиночок зробив. У рідному краї, в рідних горах і дихається, і співається мені по-особливому. Що й казати — душа моя тут співає!
Василько Зінкевич, із котрим мали кілька аншлагових концертів у Львівському оперному театрі, коли я заспівав пісню «Верховино, мати моя» Михайла Машкіна, яку той ще у 50-х роках минулого століття написав, сказав: «Ця пісня 40 років чекала саме твого виконання».
Це не понти мої, ні. Це — від душі моєї йде. Тим насправді живу. Пригадую, як у Київському мюзик-холі з Миколою Мозговим, нехай з Богом спочиває, працювали, і взагалі ми з ним дружили, дуже порядним він був, якось сказав йому: «Миколо, можна візьму твою пісню «Знову я у гори іду»?» Хотілося її у своєму репертуарі мати. Слова написав Юрій Рибчинський:
Знов мені наснилися зажурені лелеки
І мене покликали додому уві сні,
Добрий день, Карпати, добрий день, мої смереки,
Добрий день вам, гори чарівні!
Та це ж моє! Коли приїжджаю в рідне Закарпаття, наче якимсь іншим стаю, ураз перетворююсь. Іду в гори, йду до криниці своєї з дитинства…
ПРО СВОЮ «ВАТРУ»
Коли я закінчив Львівську консерваторію, мав іти другим диригентом Закарпатського народного хору, або десь там п’ятим — у Хор Верьовки, до Анатолія Авдієвського. Але мій педагог Сергій Арзуцьян хотів, щоби я лишився у Львові, бо, мовляв, тебе там, на Закарпатті, зіпсують. Та й сам не рвався у Закарпатський хор, адже там був дуже хороший диригент, Микола Попенко, і я не хотів «підсиджувати» його. Дуже поважав цього талановитого чоловіка. Аж тут мене запрошують до обласного відділу культури і пропонують організувати вокально-інструментальний ансамбль. Створили ми ВІА «Ровесник» і поїхали гастролювати. Я був художнім керівником і солістом. Повіз колектив зокрема до Індії, були там півтора місяці на гастролях. А повернувшись, їздили по радянському союзу. Десь у росії директор місцевої філармонії висловив свою невдоволеність, що ти, мовляв, привіз — це вже четвертий «Ровесник» у нас гастролює. Повернувшись до Львова, й кажу директору нашої філармонії Миколі Кулію: «Нас уже не дуже то й хочуть приймати на гастролі, бо кругом повно тих «Ровесників». — «Та не проблема, — каже Микола Іванович. — У нас розформувався ансамбль «Ватра», можемо дати вашому цю назву». Так ми з «Ровесника» перетворилися на «Ватру».
Коли мали з «Ватрою» концерти в Києві, мені запропонували стати солістом столичного мюзик-холу. Чому ж було не погодитися.
А на своє місце у «Ватру» запросив Ігоря Білозіра, за рекомендацією мого педагога Сергія Арзуцьяна. На той час Ігор із Оксанкою були на Львівському автобусному заводі. Ігор керував там ВІА «Ритми Карпат», Оксанка співала. Філармонія мене ще відпускати не хотіла до Києва. А там уже й квартиру дали. Ще місяць я зі своїми виступав, а тоді вже перебрався до Києва. П’ять років був солістом Київського державного мюзик-холу, а з 1987 — солістом Театру естради. Отака історія.
ПРО ТЕ, ЯК ПІСНІ ХІТАМИ СТАЮТЬ
Не думаю, що для того має бути якийсь особливий інгредієнт. От давайте візьмемо історію наших пісень. Ту ж саму «Верховино, мати моя» Михайла Машкіна, або мою «Василину» на слова Анатолія Драгомирецького. А «Червона рута» Володі Івасюка! Як поясниш цей феномен?! То щось таке з душі, від душі йде. До речі, з Володею, нехай з Богом спочиває, ми у Львівській консерваторії навчалися разом, багато спілкувалися. Приходжу одного разу в консерваторію, стоїть унизу, курить: «Привіт, старий!» (Так ми віталися завжди — старий, старенький). «Слухай, — каже Володя, — мені прийшли гроші за якусь пісню — «І сопілка, і цимбали». То не твоя, часом?» Моя, відповідаю. Ось наскільки порядним він був. Інший міг би сказати: «Та то моє, давайте мені гонорар».
Так що, мабуть, немає тут якогось, як ви кажете, інгредієнта. Очевидно, це душею, серцем написано, і тому людям так відгукується. Ось у мене теж є пісня на слова Анатолія Драгомирецького «Закарпаття моє». Там такі чудові слова:
Рідна земле моя, із твого джерела
Я напився краси і земного тепла.
І ту повінь краси людям я віддаю,
Знали щоб на землі Батьківщину мою.
У слова ті я просто закохався, а музику написати довго не міг. Толя телефонує, цікавиться: «Ну, ти вже написав?». Я тоді у Львові жив, квартиру отримав, з «Ватрою» гастролював. Кажу, щось у мене не йде, начебто й пишу, але виходить як ото для Гнатюка, а не для Поповича пісня. Якось захворів мій батько, швиденько збираюся, їду своєю автівкою у Закарпаття зі Львова. Узяв із собою ще товариша. По дорозі, на межі Львівської і Закарпатської областей, є такий майданчик, де люблю зупинятися, бо звідти вже моя батьківщина починається. Зупинився й того разу. Була така зимово-весняна пора. Як вдихнув я того гірського повітря, як повіяв на мене той вітер гірський, що й не зчувся, як крикнув на сильних емоціях: «Рідні гори мої!» А потім думаю: чекай-чекай… «Рідні гори мої, синє диво дібров, Із далеких доріг знов до вас я прийшов» — та це ж слова Драгомирецького! Швиденько побіг до машини, знайшов якусь серветку, нарисував нотний папір і давай записувати музику. Поки спускалися донизу, (товариша посадив за кермо), туди, до Мукачева, до Сваляви, в мене вже вийшов і приспів:
І в цимбали свої сонце радісно б’є,
Едельвейсом цвіте Закарпаття моє.
В Іршаві, це наш колишній райцентр, замовив на пошті телефонні переговори з Києвом — тоді ж ще не було мобілок. Стою в телефонній будці і співаю Толі Драгомирецькому нашу з ним нову пісню. Телефоністки слухають! Поїхав я потім до Києва і записав «Закарпаття моє» в супроводі Естрадно-симфонічного оркестру Держтелерадіо України під керівництвом Ростислава Бабича. Так пісня пішла в люди. Згодом стала гімном Закарпаття. Зараз уранці, коли місцеве радіо починає мовлення, то спочатку йдуть позивні з цієї пісні, а вже потім Гімн України.
ПРО СУЧАСНИЙ МУЗИЧНИЙ ПРОСТІР
У нашому сьогоднішньому музичному просторі справжній бардак, якщо можна тут таке слово вжити. Дуже зміліло сучасне українське мистецтво. І в тому, значною мірою, винуваті телебачення, радіо. До ефіру дають лиш те, за що їм платять. Навіть таке, що годі назвати бодай якимось мистецтвом. Немає ні душі, ні поезії, ні мелодії. Усе і скрізь перевелося, на жаль, на гроші. Й мені від того дуже прикро. Навіть із війною мало що змінюється. Таке враження, що котимося у прірву.
Утім, ще багато років тому, коли ми зі згаданим вами Ігорем Покладом, нехай з Богом спочиває, були разом у журі «Славянського базару» від України, й у вільний час прогулювалися по вітебську, багато про що говорили, і на цю тему також, то він казав: «Іване, біда!». Це ще тоді, в ті часи. А зараз… точно, що біда. Що можу вдіяти я? Роблю своє. Співаю своє. До мене приходить моя аудиторія. От і в Києві планую концерт — чи то буде Палац «Україна», чи то Палац спорту. Уже й Василько Зінкевич дав добро, і ще будуть такі цікаві виконавці.
ПРО ТВОРЧІ ДОРОГИ
Запитуєте, де нині живу? Я живу в машині, в літаку, у готелях. Коли де й коли як. Нині у Львові, матиму тут концерт, за кілька днів до Словаччини збираюся, затим до Іспанії. Моя дружина каже: «Та, може, вже не треба, може, вже досить…» — «Марічко, — кажу їй, — то ти ж розумієш, я цим живу». Я виходжу на сцену й оживаю. Не повірите, ось крайній концерт, який був у мене в Ужгороді. По контракту мав співати менше години, а співав рівно дві години. Бо люди гарно приймали. Адміністратор зайшов до мене в роздягальню: «Як ви себе чуєте?» «Я би ще один концерт зараз відспівав», — відповідаю.
Кожен із нас живе тією справою, яка до душі. Щасливі, що маємо те, що ми любимо. Оце основне. І я щасливий… Ще б окупантів з нашої землі вигнати…
ПРО ПЕРЕМОГУ
Ми повинні перемогти, бо впевнені у своїй правоті. Ми тут, у себе вдома, тут наш пуп заритий, тут наш дім. Це наша земля. І добро мусить зло перемогти.
Повну версію порадницької гостини
З ІВАНОМ ПОПОВИЧЕМ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 23 квітня 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
