Хтось пам’ятає і знає його ще з часів розквіту «Червоної рути», її першого, легендарного фестивалю 1989 року, одним із лауреатів якого він став. Згодом — як одного з перших бардів уже Незалежної України. Хтось – як кобзаря, лірника, охоронця кобзарських традицій. Хтось — як досвідченого лікаря. А хтось — як побратима в українському війську.
І про все те хотілося поговорити з цим чоловіком. От і запросила на порадницьку гостину поета, музиканта, лікаря-невропатолога, воїна-добровольця Едуарда ДРАЧА.
ПРО ПОЧАТОК ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ І МОБІЛІЗАЦІЮ
Слухав 24 лютого оте нахабне звернення путіна до росіян про СВО, ну і, звичайно, перші вибухи за вікном. Зрозумів, що той виступ транслюють у записі, отже, окупанти вже йдуть і скоро будуть тут. Тож доведеться воювати. Хоча сам я історичного фаху не маю, але до епосу дотичний. (Щоправда, раніше його змішували з історією, тепер, слава Богу, зрозуміли, що це різні речі). До слова, серед бардів і кобзарів теж є професійні історики, навіть працівники академічних інститутів. От від двох із них почув таку річ. Що в Україні вже дві тисячі років воює кожне покоління. І що дві тисячі років два рази десь на сторіччя ведеться велика війна, яка забирає до двох третин популяції. Тобто той, хто хоче жити в Україні, повинен, ну, як в середні віки казали про українців, тримати в одній руці меч, а в другій — плуг. Відтак дуже швидко переходити з агрегатного стану миру в агрегатний стан війни. Інакше просто українець на цій багатющій землі вижити не може. Тому що вона занадто подобається всім, вона занадто гарна. І кожне покоління мусить доводити своє право тут жити.
Звичайно, я чітко розумів, що якщо росіяни йдуть, та ще й, за даними всіляких інтернет-ресурсів, йдуть великими колонами, то їх потрібно буде зупиняти. А для того ж треба, аби щось у руках було. Щоб стріляло. Аби хоча б подорожче, вибачте, продати своє життя. Тому що їх йшла величезна навала. Ну, і пощади чекати не варто було. Чули ж ми і про розстрільні списки. А хто його знає, ти в списках, чи ні. Швидше за все, так. Як виявилося, там окрім усіх інших було багато не тільки митців, а й просто активних людей. Такі путінському режиму не потрібні. Тому завдання загарбників було зайти в Україну, включаючи Київ, влаштувати чистку, повбивати побільше людей, залякати, змусити заклякнути. І далі рушати на Європу. А тих, хто закляк, за шкірку й на польську чи ще яку територію — посадки штурмувати. Ну, як вони роблять на українських окупованих територіях, мобілізовуючи до своєї армії місцевих жителів. Хтось із них потрапляє в полон, а хтось навіть до такого щастя й не доживає.
Тому в перший же день, звичайно, пішов я у військкомат. Була ще десь 8 година ранку. Попутно побачив Берестейський проспект, який стояв на виїзд. Дуже пожалкував, що не маю машини, не можу сім’ю свою вивезти спочатку. У військкоматі вже світилося, хоча ще був начебто закритий. Я просто проліз під турнікетом. (Усміхається). І не стояв там у черзі день чи два, а то й більше, як багато хто. У мене було мобілізаційне розпорядження. Офіцер медслужби, це доволі дефіцитна спеціальність у війську. Був приписаний до певної військової частини, але мені сказали, що вона вже років дев’ять на Донбасі воює, й запитали, чи є у мене машина. «Ні, немає». — «Ну, то пропонуємо йти в ТрО». Пішов. То була 112-ї бригада ТрО ЗСУ.
ПРО ПЕРШІ ДНІ ТА ПОРАНЕННЯ
Час був дуже тривожний і напружений. Ми й на блок-постах чергували, Станцію переливання крові в Києві охороняли. Потім наш підрозділ (його командиром призначили мене, оскільки був офіцером і пройшов військову кафедру в медінституті) перекинули охороняти важливий стратегічний об’єкт — Київську телевежу. Де й потрапив під ракетний обстріл 1 березня. Тоді, на жаль, загинуло п’ятеро цивільних людей…
… Напередодні я зібрав своїх хлопців, серед них були й ті, котрі вже мали якийсь військовий досвід. Радився, що та як мусимо робити на своєму об’єкті. Зорганізувалися так, що одна частина стоїть на блок-постах, а інша в той час відпочиває, і неодмінно має бути в укриттях. Ось це, в принципі, нас усіх урятувало. Але я саме виходив міняти своїх на блок-посту, і от якраз нашу зміну накрило. Одного легко поранило, мене важко. А ще третій хлопець отримав такі поранення, що, на жаль, помер через два місяці в реанімації обласної лікарні. Ми встигли, довезли його до лікарні, але… І, власне, я навіть про себе доповів, що є легкопораненим. Та поки доїхав до обласної — це буквально за п’ять хвилин, стан мій погіршився, і вже у приймальному відділенні втратив свідомість. Окрім усього іншого, в мене виявили декілька переломів. На руці була ушкоджена дрібна кісточка, вона відновилася, там взагалі немає питань. А поламані ребра дуже боліли, два місяці, проте відновилися повністю. От із ногою промучився довго, і зараз, у ці холоди, нагадує про себе, болить дуже.
ПРО СЛУЖБУ НА СХОДІ
А як інакше? Я ж — лікар, лікар-реабілітолог. …Служив начмедом батальйону. Це робота 24/7. О 6 ранку піднімаєшся, якщо, звісно, лягав, уже хтось на тебе чекає, стукає в двері. Комусь спина болить, у когось хроніка загострилася, хтось застудився… Все, як у цивільних буває. Тим паче, вже казав, пів батальйону, а то й більше — 50+. Чи не в кожного — хронічні хвороби. Доводилося і таким собі сімейним лікарем бути. А писанини скільки в армії! Починали ми працювати з одним журналом, а потім уже треба було заповнювати 24. От немає чого на лінії бойового зіткнення робити, як вести оті всі папери. То був якийсь кошмар. А ще ж евакуації, нерідко вночі…
На жаль, виявилося, в мене під час поранення була пошкоджена не тільки кістка, а й судини. Були великі набряки. Перелом ніби й заріс — аж за три місяці. Але під ним почала руйнуватися кістка. Якщо спочатку ставили стадію цього руйнування 0,1, то вже в 2024 році була 4 стадія. Подальше моє перебування у війську дуже ускладнювалося можливими спонтанними такими переломами тощо. А ще дуже сильний біль. Удень можна було якось себе переконати, що не так уже воно й болить, а вночі він просто не давав спати. Тому зі сну вибився геть, то ще й від цього треба було лікуватися місяць. Мені навіть дали відпусткою у шпиталі. Ну, а потім на ВЛК уже глянули на загальну картину, глянули, що й граничний вік підходить (6 квітня 2025 року мені виповнилося 60), і я був списаний з армії. Ось така моя історія.
Загалом у війську багато було людей старшого віку. У моєму батальйоні, наприклад, замало не половина бійців — 50+. Особливо в ТрО, з 2022 року — це переважно добровольці. Люди зрілі. Вирішили йти захищати своє місто, свою країну. І де б я служив — у київському батальйоні, згодом у маріупольському — мотивація в людей всюди була дуже й дуже схожа.
ПРО «ЧЕРВОНУ РУТУ»
До «Червоної рути» я вже пройшов декілька фестивалів, у складі ансамблю «Ранок» Дніпропетровського медінституту. Ми були лауреатами й дипломантами тоді ще всесоюзних джазових фестивалів. Зараз це — міжнародний джаз-фестиваль у Дніпрі «Джаз на Дніпрі». Починав я не те що з джазу, а з фолк-авангарду. Тобто коли фольклорні якісь речі імпровізуються. Ну, а вже у фольклорній групі, маючи таке відповідне спрямування, водночас дещо осучаснене, писав потроху свої пісні. Їздив на фестивалі авторської пісні. Там і зустрілися, наприклад, із світлої пам’яті Олександром Смиком. А також із Олегом Покальчуком, дай Боже йому здоров’я. Зараз він більше як соціальний психолог працює, але слід пам’ятати, що Олег — один із батьків української співаної поезії.
…І тоді, у 80-х, уже йшла перебудова, стара ідеологія себе вичерпала, а ми були в пошуках. Я, наприклад, занурився в українську історію, культуру, усвідомлюючи, що наша країна може бути самодостатньою. Ми не думали тоді про самостійну, незалежну Україну. Мріяли саме про відродження української культури, українського слова. Можливо, не думали, тому що боялися думати.
Ну, от, власне, до фестивалю «Червона рута» у Чернівцях прийшов уже з якимись такими думками. Потім прочитав його концепцію — дуже сподобалася і достатньо мене, скажімо так, вмотивувала. Підібрав пісні зі свого репертуару під цю концепцію. Спочатку виступив у Черкасах на обласному турі. Був там і Андрій Миколайчук, котрий потім теж став лауреатом «Червоної рути».
… Ще був на обласному турі Олег Король, теж із Черкащини, котрий отримав приз за кращий пісенний текст від Спілки письменників України. А текст починався так: «Мій дід посивів на будові комунізму». Такий-от флагманський, сказав би, текст в авторській пісні. І от уже по черкаському обласному туру, а згодом у Чернівцях, я побачив, що це дійсно якийсь підйом, що з усіх областей такі люди зібралися, і ми тоді разом уже щось вагоме зробили.
ПРО МОВУ
А ви уявляєте, скільки людино-годин, скільки мільярдів золотих рублів ще з царських часів було витрачено на ті всі емські укази, валуєвські циркуляри, що мову нашу забороняли, все українське утискали. Відтак створювалися якісь мислеформи, якісь нейролінгвістичні програми, що працюють і досі.
Із мого досвіду. Коли приїхав на службу в маріупольський батальйон, мені довелося російською говорити. Люди там наче під якоюсь інформаційною парасолькою жили, і в них був такий-от спротив до української мови. Але це були наші люди, добровольці. Вони воювали за Україну. Я не мав права їх ані ображати, ані повчати. Думав так собі: перше — увійти в колектив, друге — здобути авторитет, третє… А от третє — це потрошку, ненав’язливо схиляв побратимів до того, щоб зі мною говорили українською. І десь за півроку-рік добився свого. Але, як то кажуть, теплом, ласкою і добрим словом. Інакше з цими золотими людьми не можна було. Не можна було їх відштовхувати. Разом ми повинні були виконувати дуже серйозні завдання. Звичайно, мовне питання дуже дороге для мене і дуже серйозне для всього мого життя. Але тоді я просто трішечки наступив, так би мовити, на горло своїй пісні, і, врешті, виявився правим.
… Бог є любов. І скільки світу ти полюбиш, стільки і твоє. Україні треба полюбити і Донбас, і Крим. Тоді вони до нас повернуться. У великому, езотеричному, так би мовити, сенсі.
До речі, достатньо багато й української мови чув я на Донбасі, від місцевих жителів, достатньо.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Як військовий знаю, що перше завдання — вижити, друге — виконати бойове завдання. Отже, в цій зимі головне нам українцям — вижити. І ми виживемо.
… Хтозна, наскільки ще ця війна. Може, через два-три дні вона закінчиться. Ну, а, може, попереду в нас ще багато місяців, а то й років війни. Єдине, що знаю напевне, — здаватися ніхто не буде. Судячи навіть по соцопитуваннях українців. Тому — давайте виживати. Щодо Перемоги, то вона обов’язково буде, якщо зробимо все правильно. Принцип японського мистецтва подолання труднощів — «Роби, що можеш, і будь, що буде». А буде в нас — Перемога.
Повну версію порадницької гостини
З ЕДУАРДОМ ДРАЧЕМ
можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця»
від 19 лютого 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
