Кому з нас ще у дитячому віці не доводилося відповідати на запитання дорослих, ким хочемо бути, як виростемо? А вирісши, ставши кимось, тепер уже й самі допитуємося у доньки чи сина про те ж, про плани на майбутнє. І так хочеться, аби ті плани були — й були перспективні, амбітні. Щоб наші діти не помилилися, знайшлися у цьому непростому житті, а ми могли б ними гордитися. Можливо, відповіді на якісь запитання, що вже всерйоз ставить перед ними життя, зможуть знайти і в цій гостині, на яку свого часу було запрошено ректора одного з найпрестижніших вузів України – Полтавського університету економіки і торгівлі споживчої кооперації України, заслуженого працівника освіти України, доктора історичних наук, професора Олексія Нестулю.
ПРО ОСВІТУ
На Заході є декілька основних критеріїв рейтингування університетів, один з основних — працевлаштування. Якщо випускників забирають на роботу фірми, державні структури, значить, їхня підготовка потрібна. Говорячи про ринок освітніх послуг взагалі, держава повинна регулювати лише якість надання цих послуг. А все інше має бути справою кожного батька, кожної дитини. Аби зберегти систему освіти загалом в Україні, ми повинні змінити принцип її фінансування.
Свою місію бачимо в тому, аби викладачі і студенти разом ішли до вершин досконалості кожного. Але і держава повинна поставити в центр студента, абітурієнта і дати йому можливість вибрати той навчальний заклад, де хоче навчатися. Вона нині розподіляє, де, скільки, кого повинно навчатися. Чому вирішує замість абітурієнта? Прокредитуйте його навчання, як у США, і він піде з грішми у той навчальний заклад, який вважає найкращим, де візьме все необхідне для майбутньої роботи, для майбутнього життєвого успіху. А далі потрібна система стимуляції.
ПРО ВИБІР
Треба слухати самого себе найперше, шкільний вік — це отой час, коли діти чинять досить емоційно, щиро. При цьому я не думаю, що вони обмежені, особливо сьогодні, за наявності сучасних інформаційних технологій, в інформації про розмаїття тих професій, спеціальностей, на які іноді ми устами державних речників їх кодуємо. От, кажуть, у нас мало інженерів, давайте розширювати замовлення на цих фахівців. Для кого? Для мільярдерів? Якщо для них буде мало інженерів, вони замовлять і за свої гроші вивчать. А ми пробуємо вирішувати за дітей, при цьому кодуючи їх: ага, багато економістів, юристів…
Не треба вирішувати за дитину, куди має йти вчитися. Нам потрібно створити такі механізми і такі умови, щоб захотіла бути «кимось», щоб пішла і спробувала стати отим «кимось». Це її, від душі вистраждане нею рішення.
ПРО МЕТУ
Плануючи щось, визначаючи пріоритети, людина менш уважно сприймає те, що в них не вписується. І тоді життя стає менш колоритним, менш наповненим. І за досягненням мети, коли, здавалося б, треба тішитися, радіти, може з’явитися порожнеча. Хотілося б, щоб плани, які доведеться реалізовувати в майбутньому, не відгороджували від всього людського, що, власне кажучи, і наповнює життя і твоє, і найдорожчих тобі людей.
ПРО ВЛАСНЕ НАВЧАННЯ
Мені хочеться в майбутньому навчитися тому, чого досі ще не зумів… Навчитися поєднувати оті «хочу» і «можу», про що ми згадували, розмовляючи про наших дітей, які обирають свій життєвий шлях. Тобто навчитися отримувати насолоду від якихось повсякденних життєвих радощів і, можливо, частіше дарувати їх людям, з котрими йдеш по життю неформально, з якими дружиш, яких кохаєш, поважаєш.
Березень, 2009.
Автор та керівник проекту
Тетяна Власюк.