Українська пісня – найбільша радість для простої людини. Життя таке, що душі черствіють, тільки рідна пісня здатна достукатися до найглибших закутків, пробудити радість, добро і світло. Пісні Володимира Івасюка, які вже стали класикою української естради, абсолютно не видаються архаїкою – ні за мелодіями, ні за текстами, ні за звучанням, ні за духом. Вони пройшли перевірку часом, а це свідчить, що будуть вічними, як і весь фольклор. Як і тоді, в 1970-х, у них живе милозвучна гармонія і тремтить ритм, властивий лише Івасюковій пісні. Тільки він так ніс до української молоді відродження вільного духу, прадідівський тембр, тисячолітню сонячну вдачу свого народу. І тепер ніжно співає колискову верба над водою, тужно розповідають казки смереки в Карпатах, іскристо грають води у потоках, вторячи ритму буття. Але вже без Володі…
ДИТЯ ВЕЛИКОГО КОХАННЯ
Він був первістком у родині Михайла та Софії Івасюків, дитям великого кохання. Народився 4 березня 1949 року в містечку Кіцмань на Буковині — у краї, де століттями перехрещувалися багато культур і звучали українські, єврейські, румунські, молдовські, угорські, болгарські пісні. Хлопчика назвали Володимиром — на честь батькових улюблених поетів Сосюри та Cамійленка. З дитинства жив у стихії чистого українського слова, ніжної української пісні. Дуже гарно співала його мама Софія Іванівна. Родом вона з Наддніпрянщини, й оте поєднання степової ніжності, ліричності з гуцульським гонором, гострим розумом, безперечно, мало великий вплив на Володю, формувало його як свідомого українця.
«Я деколи жартую, що ми напівкровки: наша мати родом зі степової України, а батько — корінний буковинець, — каже Галина Івасюк–Криса, старша Володина сестра. — Батьки були педагогами, згодом батько став ще й науковцем, потужним фольклористом. І коли мама виховувала мужність, порядність, витривалість, широту натури, то батько плекав любов до життя».
Уже на третьому році маля проявило величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. П’ятирічним Володя потрапив у підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де почав оволодівати скрипкою. Чи не відразу проявив неабиякі нахили до гри на дивовижному інструменті, його запрошували виступити на місцевих оглядах художньої самодіяльності, батьківських зборах, концертах для робітників та колгоспників. Учитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк умовив батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення сьомого класу Володя вступив до Київської музичної школи для обдарованих дітей імені М.Лисенка. Працьовитість буковинського юнака вражала всіх: і рідних, і знайомих. Після закінчення першої чверті приїхав із Києва додому з чорною від скрипки шиєю, адже грав 6–8 годин на добу. Друзі порівнювали Івасюка за його здатність безперервно працювати з… електростанцією. Він був напрочуд начитаним, цікавився практично всім спектром і сучасного письменства, і класики. Такий широкий мистецький кругозір збагачував і його композиторську творчість.
НАРОДЖЕННЯ «ЧЕРВОНОЇ РУТИ»
У 1964-му Володя створив у школі ансамбль «Буковинка» й писав для нього свої пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобував перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їздив до Києва, там його помітили, запросили на Чернівецьке обласне телебачення, нагородили подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовувалися відразу ж, і невдовзі до нього зверталися з проханнями надіслати ноти й тексти творів. Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно, і він блискуче склав вступні іспити до Чернівецького медінституту. Він — юнак із неймовірно красивими голубими очима — був симпатичний усім, його відразу ж обрали старостою групи, запросили в студентський оркестр народних інструментів «Трембіта», в інституті він створив камерний оркестр.
У новорічну ніч 1967-го у Вижниці народився ВІА «Смерічка» Левка Дутковського. Репетиції ансамблю в місцевому Будинку культури тривали до другої години ночі. Якось на одному з таких вечірніх зібрань з’явився юний Володимир Івасюк, який привіз показати Левкові свої твори. Отак почалася їхня співпраця. У «Смерічці» Володимира називали на французький манер — Вольдемаром, тому що він непогано знав французьку мову і любив Джо Дассена та Жерара Філіпа.
Після закінчення третього курсу Володя завершив працю над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля — руту-м’яту, але саме «Червоній руті» Івасюка судилось полонити стільки сердець своїми ліричністю та романтизмом.
«Купання у славі дає можливість бути жорстоким, вибагливим, вередливим, прагматичним. І бути серйозним і відповідальним, що завжди вирізняло Івасюків, — каже молодша сестра Володі Оксана. — У 21 рік слава «Червоної рути» могла затьмарити все. Володя міг більше нічого не написати. Але він зміг дотримуватися відповідальності після популярності. Йому треба було вчитися у консерваторії, відмовитися від медицини й малювання, писання віршів і виконання власних пісень. Композитор не міг бути на всі руки майстром, треба було в чомусь собі відмовити».
Коли Володя вперше виконав свою «Червону руту» по Українському телебаченню, то в інститут, де навчався, почали надходити листи від шанувальників з усього тодішнього Радянського Союзу. Адреса була простою: «Чернівці, медичний інститут. Студенту Володимиру Івасюку — автору «Червоної рути».
Якось письменник Михайло Івасюк запитав сина: «Нащо ти пишеш свої композиції? Що вони тобі дають?» Юний композитор відповів батькові: «Кожен мій твір, татку, породжує в мені болісно-солодкий дрож, який збагачує моє духовне життя. Без нього в душі була б цілковита порожнеча. Той дрож робить серце здатним чинити на світі добро».
1971 року в Яремче був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, ансамблі «Смерічка», «Карпати», «Евріка» і «Росинка». У ньому прозвучали пісні композиторів Володимира Івасюка, Левка Дутковського, Мирослава Скорика, Валерія Громцева, Руслана Іщука.
«СМЕРІЧКА», «ПІСНЯ РОКУ» І ДИСК-ГІГАНТ
«На Володю Івасюка «Смерічка» мала великий вплив, вона його захопила настільки, що він переглянув своє творче кредо та невдовзі успішно вписався в «смерічко вий» музичний напрямок, поповнюючи репертуар ансамблю своїми піснями, — згадує ті незабутні часи засновник легендарного колективу Левко Дутковський. — У фіналі телефестивалю «Пісня–71» у Москві вперше на весь колишній Союз прозвучала «Червона рута» у виконанні солістів «Смерічки» Василя Зінкевича, Назарія Яремчука й автора пісні Володимира Івасюка. А на «Пісню–72» запросили «Смерічку» з моєю піснею «Незрівнянний світ краси», але я переконав музичну редакцію Центрального телебачення, що піснею року повинен стати «Водограй», оскільки він був більш популярним, отримав на Всесоюзній радіостанції «Юність» більше 3000 листів».
На початках своєрідну всесоюзну «розкрутку» допоміг зробити Володі відносно молодий тоді популярний московський телеведучий Олександр Масляков, який у Чернівцях знімав передачу «Алло, ми шукаємо таланти!» Тут прозвучала нова Володина пісня «Водограй».
Молодого Івасюка захоплювала поезія Андрія Дементьєва — редактора популярного на той час всесоюзного журналу «Юность». Нічого дивного немає в тому, що буковинцеві хотілося на гарну російську поезію написати музику. Так народилися пісні «Расскажи мне, отец» і «Рождение дня». Та й московського генерала Олексія Екімяна цікавила формула Івасюкового успіху. Шкода, що нині майже не чути шлягерів (узяти хоча б «Сонячний дощ», «Вишневу сопілку») цього самобутнього вірменського самородка — автора хіта «Снегопад», — який написав два десятки пісень українською мовою під Володиним впливом.
«У 1960–70-х роках українська пісня справді відрізнялася від російської тим, що вона була національною, близькою до народного джерела, — вважає композитор Ігор Поклад. — Як приклад — твори Володимира Івасюка. Вони мали рідкісну українську інтонаційність і своєрідність».
Пісні Івасюка перемагають на багатьох конкурсах у СРСР та за кордоном, пізніше виходить диск-гігант, їх беруть до репертуару провідні українські співаки, співають від Камчатки до Чорного моря. Але тут виникає одна проблема: автор — не член Спілки композиторів, у нього навіть немає композиторської освіти.
ЛЬВІВСЬКИЙ ПЕРІОД
Восени 1972 року починається новий період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого курсу композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств.
Саме зі співпраці з поетом Ростиславом Братунем у творчості Івасюка починається пошук нових засобів, глибше осмислення тексту. Ростислав Братунь — новатор поетичної форми. І це добре відчув, осмислив і втілив у найкращих пісенних проявах молодий і талановитий Володимир Івасюк. Незважаючи на помітну різницю у віці (понад 20 років), вони одразу відчули спорідненість душ. Три десятки віршів стали піснями. Створювалося мережане диво «Зимової казки», пристрасть «Літа пізніх жоржин»… Відомий майстер поезії довірив свої творіння майже хлопчикові, а нікому не відомий юнак дав крила тим творам — створив музику, гідну його віршів. Окрім того, й поетична ритміка Братуня давала композиторові простір для осмислення сказаного митцем, для висловлення свого власного «я». А потім, неначе пісенний конвеєр, тандем Братунь–Івасюк народжує самобутні пісні — чи то патріотичні, чи замріяно-ліричні або філософсько-роздумливі. Всі вони настільки досконалі в своїй гармонійності поєднання слова і музики чи музики і слова, що не могли не стати національною класикою.
«Перше, що ми створили, була пісня «Я — твоє крило», — згадував відомий львівський поет Роман Кудлик. — Івасюк, якому тоді було лише 23 роки, попросив написати якийсь текст. Мелодії ще не було. Я трохи посидів, поспіхом написав вірша і показав Володі. Йому не все відразу сподобалося, тому попросив переробити приспів. І почалася справжня каторга. Спочатку я легенько підправив і навіть був задоволений написаним. Перше, що почув від молодого композитора: «Знаєте, це поки що не годиться…» Самолюбство моє було дещо зачеплене, можливо, наша співдружність на цьому припинилася б назавжди, якби вчасно не відчув: йому незручно, йому прикро робити зауваження — але мусить.
Так, мусить, бо — це вже зрозумів згодом — легковажності у творчості він не прощав нікому, а передовсім — собі.
Тому вкотре делікатно просив мене: «Подумайте ще… Я вас прошу…»
Я переробляв не раз, пісня народжувалася кілька тижнів. Текст ставав щоразу кращим, природнішим. Я прочитав його вимогливому та вибагливому львівському пісняреві Богданові Стельмаху. І навіть він похвалив його, а от Володя знову думав, перечитував, і нарешті сказав: «Все-таки приспів повинен бути іншим. Таким, щоб одразу запам’ятовувався…» Тему для твору навіяв спогад про Карпати, де я з компанією друзів зустрічав Новий рік. Ми ставили свічки на снігу… Так вірш і розпочинався з цього: «Свічки на снігу, свічки на снігу, веселі свічки новорічного свята…» Далі в тексті було ще «свічки на вінках». Йшов 1972 рік: цензура цього б просто не пропустила. Тому Володя запропонував замінити слово «свічки» на «зірки». А в приспіві з’явилися слова «Я — твоє крило…», що й дали назву пісні, яку нині всі знають саме такою».
«Коли Володя перебрався до Львова, щоб навчатись у консерваторії, я десь підсвідомо розумів, що ми мусимо зустрітися і писати разом. Думаю, що й Володя покладав певні надії на творчий розвиток нашого знайомства, — говорить популярний львівський поет Богдан Стельмах. — У мене немає звички записувати дати, тому не можу точно сказати, яка була наша перша спільна пісня. Швидше за все — «Лиш раз цвіте любов», приблизно 1975 року. Відтак нам пощастило написати шість пісень, сьома «Калино, калино», на жаль, не збереглася. Багато зі створеного Володя тримав у голові, не все фіксував на папері. Вірш «Калино, калино» мовою музики Володя переклав напрочуд швидко. Дивина, але єдиним свідком її створення і єдиним її слухачем був я — її співавтор. При мені Володя заадресував, вклав до конверта і надіслав у Ленінград, своїм друзям з ансамблю «Калінка». Коли запитав його, чому б не зберегти копію, може, і в нас її хтось заспіває, Івасюк заспокоїв: «Старий, не переживай, я мелодію пам’ятаю, звучатиме і в нас».
«Я частенько їздив у Чернівці в 1970-х, потім у Львів до Володі. Він не раз записувався у студіях Києва. Тут мав своїх друзів. Шкодую, що ми так мало написали, — визнає поет-пісняр Юрій Рибчинський. — Як і всі молоді люди, думали, що як не сьогодні, то завтра чи післязавтра напишемо щось, адже часу попереду так багато, чого поспішати. Якщо казати відверто, більше займалися не творчістю, а розмовами, розвагами, як нормальні молоді люди. То був час золотої юності, пов’язаний із коханням, розвагами — найкращі роки. 1986 року я написав вірш «Пам’яті Володимира Івасюка», який став піснею на прохання Назарія Яремчука, незадовго до його смерті. Мелодію створив Геннадій Татарченко».
НАПИСАНЕ ДЛЯ СОФІЇ РОТАРУ
У кожному творі багато залежить від першого виконання. Хто може краще заспівати пісні Володимира Івасюка від Софії Ротару? Написані для Соні, її голосу, її темпераменту. Вона співає 22 Володині пісні й кожна — витончений, ювелірно відшліфований діамант. Якраз Софія Ротару була тією доброю силою, що, переймаючись Володиним натхненням, стала могутньою ланкою, яка міцно зв’язувала творчість композитора з широкими масами народу. Виконуючи цю благородну мистецьку місію, співачка завойовувала серця людей, здобувала визнання. Івасюку подобалася її майстерність: «Коли напишу пісню, то Софія завжди виконає її так, як я задумав, як треба її виконувати». Не дивно, адже манера виконання співачки була дуже близька до манери виконання самого Володі, як і Назарія Яремчука чи Василя Зінкевича. Ансамблі «Смерічка» та «Червона рута» стали рідними для Володі. Злет Софії Ротару на естрадних сценах став можливим завдяки пісням Володимира Івасюка. Її репертуар нині неможливо уявити без його пісень.
І хоч би хто їх далі співав, у них назавжди збереглося її цнотливе перше виконання. «Володя був моїм композитором, — визнає співачка. — Всі пісні, які він писав, одразу ж ставали моїми. Мені нічого не треба було придумувати, все відбувалося само собою, немов би ця мелодія жила в мені, була моєю, і хтось просто торкнувся струн моєї душі, й вони зазвучали».
НА ЙОГО ПІСНЯХ УЧИЛИСЯ СПІВАТИ
«Ми симпатизували один одному і вчилися один в одного відразу після першої зустрічі. «Пєсняри» були першими виконавцями пісні «У долі своя весна» (вірш Юрія Рибчинського), згодом її успішно заспівала Соня Ротару на Сопотському фестивалі 1977 року», — з гордістю згадував про свого українського побратима легендарний керівник білоруського ВІА «Пєсняри» Володимир Мулявін.
«Своїм успіхам завдячую і Володі Івасюку, бо вірив у мене, в мої можливості, — визнає його творчий побратим Василь Зінкевич. — І вже з висоти свого власного досвіду можу впевнено сказати, що так, Володя мав рацію, коли говорив, що співати пісню — замало просто співати ноти. Пісню треба співати серцем, розумом і, безперечно, своєю позицією — в житті, в творчості. Ми з його піснями — молоді. Не тільки в моєму житті, а й у житті інших співаків він відіграв особливу роль. Тому що на його піснях училися співати. І вони легко співалися. Він сам мав прекрасний голос. Любив своїх виконавців, своїх співаків, хоча ніколи про це не говорив. Ми вважали це за честь і також ставились до нього з особливою повагою. Мав талант цементувати навколо себе однодумців. Це нікого не ображало, хоча ми й були майже однолітками».
ВІД ЗАМОВЧУВАННЯ ДО ЗАГАЛЬНОГО ВИЗНАННЯ
Володя був першим в Україні в такому молодому віці: якби не сталося трагедії, міг би бути першим у світі. А про те, що був самородком, свідчить навіть такий факт: із пісень, написаних Івасюком за коротке тридцятирічне життя, немає двох подібних!
Так, за життя Володимир Івасюк майже не мав офіційних відзнак свого блискучого таланту.
Втім, мав, має і матиме найвищу нагороду, що не вимірюється ніякими лауреатськими титулами: справжню шану, щиру славу, любов мільйонів людей. Його удостоєно високого звання Героя України. Шкода, що посмертно…
У другій половині 1970-х Івасюкові почали частенько натякати на Московському радіо й телебаченні окремі керівні працівники, що занадто захоплюється творами українських поетів, а від того захоплення «попахіваєт» українським націоналізмом. І то був непоодинокий випадок.
Роздратований і сердитий Володя тоді сказав батькові:
— Жайвір не має права співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить розливатися трелями солов’я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм. Синиця має каркати, як ворона, а півень крякати, мов качур. Корова має іржати, а кінь вити по-собачому. Тільки таким чином світ наповниться шедеврами і справжньою красою.
А потім ще додав:
— Французи, італійці, росіяни і всі інші цивілізовані народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. Чому це так? А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо Матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.
— Звідкіля ти набрався цих ідей, Володю? — запитав батько.
— Їх не набираються… Їх пробуджують наші спостереження, висновки виробляються в мозку, якщо він є в нашій голові, — відповів син батькові.
Розвиток подій навколо його генія був дуже хвилеподібним — від замовчування до загального визнання. Період ігнорування ще стане предметом дослідження психологів, істориків і музикознавців.
Як сталося так, що творчість самородка світової культури можна було забороняти чи замовчувати?
На хвилі українського відродження розпочався стрімкий ріст популярності Володі. Відродження принесло багато чудових ідей. Тоді Володині пісні пережили ренесанс. Вони почали звучати й відроджуватися у пам’яті зовсім іншого покоління, навіть діти тепер виконують пісні Івасюка, серед яких і дуже складні, наприклад, «Кленовий вогонь» (вірш Юрія Рибчинського і Мирослава Воньо). Настав той час, коли молоде покоління має нагальну потребу в піснях, у яких гармонійно поєднувалася б музика з віршами. Їх спробували осучаснити за допомогою найновіших досягнень техніки. Це привідкрило багато аспектів для роздумів. Ті роки дали можливість задуматися над значенням української пісні, над долею композитора та людською долею загалом. Творчість завжди жива. Якщо рукописи не горять — пісні не зникають, якщо вони написані талановито й з любов’ю і добром до народу.
Михайло МАСЛІЙ.