Цьогоріч із нагоди 15-річчя улюбленого свята українців по всьому світу — Дня вишиванки — «Порадниця» підготувала спецпроєкт. Наступний герой — 31-річний Богдан ПЕТРИЧУК із села Бабина на Косівщині Івано-Франківської області. Він колекціонує гуцульські вишиванки, також сам шиє і вишиває сорочки. Його вироби — це репліки давніх вишиванок, часто з авторським доповненням.
НАШЕ ВБРАННЯ — ЗА ОКЕАНОМ
Перш ніж народжується сорочка, виникає ідея. Відтак Богдан Петричук із Косівщини підбирає орнамент, матеріали, вишиває контур малюнка і віддає зашивати його майстриням. Коли ті закінчують роботу, він зшиває сорочку, робить призбірку та останні штрихи. Сам теж вишиває, але рідко. Петричук називає себе колекціонером. Збирати вишиванки почав іще з 8 класу. Потім став робити репліки давніх прикрас і вже понад сім років займається сорочками.
«Я історик, мені цікаво, як люди вбиралися на Гуцульщині, а сорочка — це основа костюму. Старих вишиванок залишилося мало, то робимо репліки: крій і узор повторюють традиційні, але ми в них додаємо щось своє, якщо, скажімо, не увесь малюнок зберігся. Буковина, Борщів, Покуття, Гуцульщина — чотири етнорегіони, чиї сорочки найбагатші вишивкою, за це я їх і люблю, і найчастіше відтворюємо саме їх», — говорить чоловік.
За роки, відколи почав цим займатися, створили зо три сотні сорочок, кожна — неповторна.
«Зазвичай купують вишиванки жінки за сорок, які знають, чого вони хочуть, розбираються в цьому і мають можливість заплатити за ручну роботу. Мої сорочки є і за океаном. Замовляли з Австралії, найбільше — з Канади. Є в Данії, Франції», — говорить майстер.
БЕРІТЬСЯ ЗА ГОЛКУ В СУБОТУ
Розповідає про забобони, пов’язані з вишиванням: «Сорочки не починають шити в пісні дні. У понеділок іще можна, а ось у середу й п’ятницю — ні. Сорочки будуть довго шитися і вийдуть не яскраві, а пісні. Я перевіряв. Довго йде робота і не гладко. Найліпше починати в субботу».
Петричук каже: вишиванки різні не тільки в кожному районі, а навіть у кожному селі.
«Ось у нас у Бабині одна традиція носити вбрання чи в’язати хустку, а в сусідньому селі за три кілометри — зовсім інша. Вишивка і стиль вбрання тримали громаду купи, — пояснює історик-етнограф. — Жителі одного села традиції іншого вважали недосконалими, могли позичати узори, але переробляли їх по-своєму. Вишита сорочка — це паспорт. Можна було сказати, хто ти і звідки, глянувши на вбрання».
Класична гуцульська сорочка ХІХ століття, каже колекціонер, — це геометричний узор на червоному тлі з додаванням зеленого, рожевого, чорного, помаранчевого, вишиті низинкою або хрестиком. Починаючи з 20-х років минулого століття, в Україні з’являються нитки французької фірми DMC і додають інших кольорів та яскравості до вишиванок.
«Тоді з’являється дуже багато квітів, вони були спочатку геометризовані, популярною стає художня гладь, — говорить майстер. — Я би навіть сказав, що то був золотий час, бо до нас дійшло багато зразків народного мистецтва саме міжвоєнного періоду. Далі — війна, куфайка, кіровські нитки, які линяли. Але дякувати Богу, радянська влада вже не з нами, а ми нині маємо доступ до якісних матеріалів і змогу вишивати».
ПРИВАТНИЙ МУЗЕЙ
У колекції Петричука — близько двохсот гуцульських сорочок, найстаршій — зо півтора століття, наймолодші — весільні вишиванки батьків. Під сорочки він виділив окрему кімнату і тримає їх на вішаках. Усі гроші поки витрачає на поповнення колекції. Найчастіше купує у знайомих, коли ті щось знаходять, через інтернет та на Косівському ринку. Найдорожчу вишиванку купив приблизно за 800 доларів. Свою колекцію Богдан від людей не ховає. Кожен охочий може прийти і подивитися.
Як у будь-якого колекціонера, в Петричука є історії про купівлю сорочок. Було таке, що йому відмовлялися продавати, мовляв, виставлю на продаж пізніше. Згодом чоловік знаходив цю ж вишиванку на базарі вже в іншого продавця і купував навіть дешевше, ніж планував заплатити власнику. «Колекціонування — це ж велика хвороба. Поки не купиш, не заспокоїшся», — посміхається чоловік.
У гардеробі Богдана — близько півтора десятка сорочок. До кожного Великодня справляє собі нову. Так заведено. У піст вишиванки не носять, на похорони не вдягають. Переважно вбирають до храмових свят, влітку на службу до церкви, на весілля. Із повсякденного одягу вишиванки перетворилися на святковий.
Петричук переконаний: сорочки треба носити, бо саме вони вирізняють українців з-поміж інших націй.
Він досі «розкодовує» старі узори, вивчає техніки вишивання.
«Мені треба зрозуміти всі ходи, як краще нитку прокласти, пояснити те майстриням, і тоді вийде сорочка така, як вона має бути», — каже чоловік.
Анастасія ФЕДЧЕНКО. Фото з архіву Богдана ПЕТРИЧУКА.
