Прекрасне — запам’ятовується, як щастя, окрилює й надихає. Така здатність мистецтва, поезії, музики цінна в усі часи. Те саме стосується й пісні, народженої в гармонійному союзі трьох досконалостей — авторів і виконавця. Співучий наш край знав — і знає! — чимало таких. Бо як українцям без пісні?! Близько 2 тисяч їх було в репертуарі народного артиста України Олександра ТАРАНЦЯ. Із його голосу — хоча б у запису — всотували мільйони слухачів мелодику неспокійної річки, яка «в’ється, наче змійка», під берегом із Маріччиною хатою, бачили внутрішнім зором «зорю-зоряницю», що заходить за хмари, вдихали подумки п’янкий аромат доспілих червоних яблук…
Співак від Бога, Олександр Таранець здобув заслужену славу першого виконавця багатьох найчарівніших «золотофондових» українських пісень. У його першоспіві на весь світ забриніли такі шедеври, як «Впали роси на покоси», «Моя стежина», «Осіннє золото», «Пісня про рушник», «Прилетіла ластівка», «Чорнобривці», «Ясени».
Його побратимами по пісенному цеху були П.Майборода, О.Білаш, І. Шамо, Г.Жуковський, В. Верменич, К.Домінчен, С.Сабадаш, А.Малишко, М.Ткач, М.Сингаївський, Д.Луценко… Щасливі ті, кому випало колись наживо почути унікальний ліричний баритон Олександра Таранця, спіймати мить щирої усмішки на його обличчі, не шкодувати долонь для оплесків, коли на його вустах змовкала пісня. А згодом голос Олександра Таранця щовересня збирав щедре осіннє золото в Березовій Рудці на Полтавщині, на батьківщині автора слів однойменної пісні Дмитра Луценка, зустрічав і вів за собою гостей пісенного фестивалю до Співочого поля — упізнаваний, розкішний, щоразу довгожданий…Та чи знаєте, що на нотах «Осіннього золота» рукою композитора Ігоря Шамо виведено: «Присвячується Олександру Таранцю»? Ці ноти — одна з реліквій родинного архіву співака, каже Берегиня його пам’яті, дружина Алла Терентіївна Таранець. Напередодні 100-річчя від дня народження Олександра Михайловича їй є що згадати…
Витоки роду Таранців — у Глобинському районі Полтавщини. Та рідним для майбутнього співака стало село Зелене Петрівського району на Кіровоградщині, де народився в співучій родині 26 березня 1924 року.
Неньки не стало, коли Сашко мав лише 4 рочки. Двічі овдовівши, його татусь, Михайло Таранець, сам виховував вісьмох дітей. Був чудовим батьком — і, як міг, рятував їх від голоду, що починав лютувати в Україні.
ДО СПІВУ — ЧЕРЕЗ ГОЛОД І ВІЙНУ
Олександр Таранець усе життя пам’ятав, як розважався в свої 6 років: натискав пальцем на пухлу від голоду ногу, так що утворювалася ямка, — й дивився, як вона поступово зникає…
Найріднішою з дітей для Сашка була старша сестра Мотя, яка, на біду, почала сліпнути. Втративши зір, карталася, що в голодні роки стане зайвим ротом у великій родині. Тож одного дня, нічого не сказавши батькові, пристала до лірників-жебраків, які тоді ходили селами, — й назавжди пішла з села. Батько довго шукав її по всій Україні, та зрештою вирішив, що загинула. Все життя згадував Мотю, хрестячись перед портретом Шевченка в кутку, який висів там замість «заборонених» ікон. Мав і «Кобзар», за яким і навчився читати Сашко, зберігши на все життя любов до книжок.
Батько працював поштарем. Керував поштовими відділеннями — в районі, потім у Дніпропетровську. Товаришував із Дмитром Яворницьким. Згодом, призначений керівником пошти в Єнакієво, переїхав туди з усіма дітьми.
Там шестирічний Сашко уперше став до праці — посильним у начальника шахти. А той, відчувши талант малого, відправив Сашка до хору в Палац культури підприємства, де він одразу став солістом.
1941 року підліток пішки дістався Дніпропетровщини. Чергував на залізничному блокпості, а згодом, приписавши собі 2 роки, добровольцем пішов на фронт. Війну завершив у складі четвертої танкової армії в Австрії. Почувши його спів, командарм Лелюшенко направив Таранця до армійського ансамблю пісні й танцю групи радянських військ у Німеччині. Два роки набирався там знань Олександр.
У ВИСОКОСТІ ТАЛАНТУ
1947-го демобілізований сержант вступає до Дніпропетровського музучилища, де блискуче освоює оперний репертуар. Одна з учительок щоразу витиратиме сльози, коли він співатиме, промовляючи рідною для неї мовою незрозумілі Сашкові єврейські слова. Коли ж запитає, що саме про нього та каже, почує переклад: «Світла особистість».
Вищу вокальну освіту здобуде у класі Івана Паторжинського в Київській консерваторії (1951—1955). Вступатиме водночас і до київської, й до московської консерваторій, виконуючи аріозо Мазепи з однойменної опери Чайковського. В обох закладах переможе в конкурсних змаганнях — й обере Київ. Та спершу не знайде себе в списку щасливців — і, похнюпившись, піде звідти. Аж тут почує за спиною крики: «Таранець!» Виявилося, його прізвище — єдине! — було на окремому аркуші, як прийнятого одразу на другий курс, зважаючи на високу музичну підготовку.
Олександр міг би стати й оперним співаком, але його сусідом по гуртожитку виявився майбутній співак Петро Ретвицький, чий тенор разом із баритоном Таранця утворив розкішний дует. Тож 27 років вони разом виходили на сцену, обдаровуючи слухачів такими перлинами спільноспіву, як «Місяць на небі», «Пливе човен», «Сніг на зеленому листі», «Коли розлучаються двоє» тощо. Хоч Таранець співав і соло.
Перший публічний концерт тоді ще 4-курсника консерваторії Олександра Таранця на сцені Київського будинку вчителя гідно оцінили критики. Не шкодуючи високих епітетів, відзначали емоційне різнобарв’я музичної палітри, красу тембру голосу, шляхетну аристократичність виконавця. Того ж року він став солістом Української державної естради (потім — Укрконцерт). Його київськими сценами були філармонія, Палац «Україна». Та більше працював на виїздах — куди лиш запрошували, бо гроші були не головним для нього, швидше біг на концерти, за які не чекав коштів, згадує дружина.
У пору активних гастролей Україною і світом його не раз запрошували на роботу (зокрема, до ленінградського Маріїнського), але Таранець тримався рідної землі. Хоч після першої вагомої відзнаки на сцені, коли став лауреатом Республіканського конкурсу вокалістів у Києві (1959, ІІ премія), нові високі звання десь роками барилися, тож заслуженим артистом України став у 42 роки, а народним — лише в 60…
«РУШНИЧОК» ПРОСТЕЛИВСЬ ЧЕРЕЗ ДОЛЮ
48 кінофільмів озвучено піснями у виконанні Таранця, та зірковою для нього стала стрічка «Літа молодії» (1958), в якій у його виконанні прозвучала «Пісня про рушник».
…Одного вечора в оселі співака задзвонив телефон. У трубці почувся голос Платона Майбороди: прохав терміново прийти до нього, бо написали з Андрієм Малишком дуже гарну пісню, яку треба записати для кінофільму. На Олександра вже чекали: Платон Іларіонович сидів за роялем, Андрій Самійлович стояв, опершись на інструмент. Нову пісню Таранець почув тоді у виконанні поета, який мав гарний голос. Тож згодом, коли його справедливо називали першим виконавцем «Пісні про рушник», зауважував: найпершим її виконав таки Андрій Малишко!
Усі троє тоді повірили: весь світ облетить ця пісня! Тут-таки розпочали репетицію, а вночі вже записували її у виконанні Таранця з оркестром, і розчулений диригент, не стримавши емоцій від почутого, закричав на весь голос: «Таранець — молодець!» А потім відбувся й запис на радіо, де співак бував іще студентом. У ті роки пісні записували дуже швидко, й вони одразу йшли в ефір. Про ту особливу ніч йому довго нагадував пісенник із нотами, презентований Майбородою, із написом: «Моєму другові Саші Таранцю, першому виконавцю, який подарував «Рушничок» мільйонам людських сердець», згадує дружина співака. Каже, через цю виконану чоловіком пісню пройшла вся його доля, мов вишита на рушнику, — й оповідає три історії…
…У Синельниковому на Дніпропетровщині 7-річний Сашко часто прибігав до батька на пошту під кінець робочого дня, щоб разом іти додому. Одного дня їм трапився хлопчик, на вигляд — ровесник Сашка, який тримав вафельний рушничок, протягуючи його до перехожих: «Купіть рушничок — їсти хочу!» Звернувся з тими словами й до Михайла. На запитання «А що ж ти правиш за цей рушничок?» відповів: «Одного карбованця — їсти хочу!»
…На очах у сина батько дістав з кишені останній карбованець — і віддав дитині. Хлопчик хотів віддати рушничок, але чоловік не взяв придбане: «Ні-ні, синку, продавай далі!» Цей випадок для Сашка Таранця став батьківським уроком доброти й людяності…
А через роки, коли Михайла вже не стало, а співана його сином пісня лунала по радіо чи не щодня, знайшлася Сашкова сестра Мотя! Листа на радіо написав її сусіда з села на Сумщині: мовляв, почула цю пісню незряча жінка, Ткаченко Мотрона Михайлівна, у дівоцтві Таранець, тож раптом це її брат Сашко, який ще з дитинства гарно співав?
Олександр поспішив у дорогу. І це справді виявилася Мотя! Через 26 років вони знову зустрілися завдяки «Рушничкові». Сестра була заміжня за так само незрячим, вони мали двох чудових синів. Відтоді брат і сестра підтримували теплі стосунки, Таранці не раз їздили на гостину.
…Якось до Олександра Михайловича додому завітала незнайома старша жінка. Пильно вдивлялася в його риси, а тоді кинулася до співака: «Ти мій син!» Запевняла: він — її Яків! Жодні пояснення Олександра, що пам’ятає обох своїх батьків, гостю не переконали. Колись була заміжня за чоловіком на прізвище Таранець із Полтавщини, але потім розлучилися, й чоловік переїхав, а син і донька залишилися з нею. Коли 1933-го діти попухли з голоду, хотіла врятувати їх, відвізши до батька. Той забрав лише сина, але згодом заявив: Яків помер. Та могилу не показав. Доньку вона поховала сама.
І ось через багато років, почувши по радіо Таранця, бідолашна жінка вирішила, що то співає її син — і мов на крилах полетіла до Києва. Відчувши, як згасає остання надія згорьованої матері, Олександр Михайлович раптом кинувся до неї, обійняв: «Мамо, мамо!»
Відтоді Таранці не раз гостювали у Поліни Олексіївни Логвин, хоч та не була рідна співакові, часом обмінювалися листами. Чи ж справді жінка вірила в те, що це її Яків? Принаймні завжди дуже тішилася гостями. А Таранець, укотре приїхавши до Глобиного після важкої операції, пішов до керівництва району, розповів все як є, попросивши: якщо він не зможе приїхати, хай допоможуть старенькій чим зможуть…
«ВИШНЕВИЙ ТЕМБР»
Багато хто з авторів надавав право першого виконання пісні Олександру Михайловичу, що гарантувало успіх твору. Про це свого часу чудово написав Михайло Ткач: «До всіх природних особливостей співу Олександра Таранця в кожному випадку додавалася ще й його лірична душа, доброта характеру. Тож невипадково, чи слухаючи «Пісню про рушник», чи інші твори, переймаємося надзвичайним душевним теплом артиста, відчуваємо найтонші нюанси його вишневого тембру. Цю особливість влучно висловив непричетний до музики незрячий слухач. Якось під час концерту співака в Київській філармонії він вийшов на сцену — і в слові вдячності артистові мовив несподівано вражаючу фразу: «Я бачу ваш голос у вишневому кольорі». І така зорова характеристика тільки підкреслює унікальність тембрового звучання голосу Олександра Таранця, який в однаковій мірі зачаровує і фахівців, і простих шанувальників пісні.
Природа надала співакові просто рідкісний голосовий апарат, завдяки якому кожна нота звучить гранично чисто, соковито, наповнено. Власне, його голосові притаманні всі ознаки українського бельканто: співучість, легкість, краса звучання і досконалість кантилени (кантилена — найважливіший компонент співацької майстерності. — О.Г.). Втім, унікальність його голосу відчувалася і при звичайній розмові. Але майбутню дружину підкорив не самим лише баритоном.
«ЗРІДКА ТАКІ НАРОДЖУЮТЬСЯ»
«Майже 40 років великого щастя», — так згадує своє подружнє життя Алла Терентіївна. Із Олександром її познайомили друзі, коли ще була студенткою.
— Був дуже щирий, ненавидів брехню. Дуже любив родину, доньку, а потім й онуку.
Перебуваючи на гастролях, після концерту неодмінно телефонував: мовляв, «а тепер почнемо нормальне сімейне життя по телефону». Пожартувати любив. І дуже скромний був. До нього всі тягнулися, як до соняха. Від нього йшло саме тепло, так що можна було грітися душею. Милий, добрий, світлий, доброзичливий, порядний… Зрідка такі народжуються! Жити з ним було за щастя. Це мої відчуття. Дуже любив книги, шахи. В кишені завжди мав такі мацюпусінькі шахи, в які міг і на гастролях із кимось зіграти. А книжки, бувало, при світлі нічника читав. Особливо ж класику любив, і зарубіжну всю перечитав. За книжку міг останні гроші віддати, — каже жінка.
Найулюбленішим відпочинком для нього була риболовля. Брав і дружину з собою. Вирушали зазвичай на малу батьківщину пані Алли — Вінниччину.
— Щойно повертався з гастролей, казав: «Поїхали в Погребище!» Знав там кожен кущик і настільки вподобав це містечко, наче то була його власна батьківщина. А ще збирати гриби любив. Якось поставили намет, і він пішов по гриби, а вудки лишив, — і я спіймала 8-кілограмового коропа! — усміхається Алла Терентіївна.
Каже, цими днями в Погребищі мають відкрити кімнату-музей Олександра Таранця, а тамтешня музична школа носитиме його ім’я. Тож Алла Таранець передала для експозиції низку особистих речей співака, зокрема, подарований йому рушничок, газети, афіші…
«І РАДІСТЬ, І ЖУРБА…»
Коли трапилася аварія на ЧАЕС, Таранець був головою профкому «Укрконцерту». Невдовзі надійшло розпорядження уряду: піднімати дух ліквідаторів аварії концертами. «Я ж пройшов війну, бачив голод, — що ж мені, молодих до Чорнобиля посилати?» — казав дружині. І їздив у зону сам, спершу приховуючи це від родини. Понад 120 днів провів тоді в Чорнобильській зоні, давши близько 180 концертів для ліквідаторів.
Згодом це позначилося на здоров’ї: в легені виявили пухлину. Але й із однією легенею він продовжував виступати. Лебединою піснею Олександра Таранця став твір Ігоря Поклада й Олександра Вратарьова, де були слова: «Пісні мої, пісні — і радість, і журба…»
Його земний шлях закінчився 27 лютого 1998 року. Щоб поставити чоловікові на Байковому кладовищі бронзовий пам’ятник на повний зріст, дружина продала майже нове авто співака. Каже: розраховувала, що меморіальну дошку на будинку відкриє держава, але виявилося, цього треба було чекати кілька років. Тож і тут вирішила питання своїм коштом. Але тішиться: ця дошка на будинку по Гоголівській, 37/2 тепер оформлена як офіційна.
А ось творів, завдяки яким нові покоління українців можуть відкрити для себе постать Олександра Таранця, небагато: йому присвячено одну з радіовистав, а також документальний фільм «І на тім рушничкові» (2002) Нелі Даниленко, який можна знайти за назвою на Ютубі.
УСІМ БАЖАВ ЩАСТЯ
— Пісня в нього з’являлася не одразу. Мусив увійти в образ, відшліфувати її. Був дуже відповідальним. Ніколи нікого не наслідував. Весь час як не співав, то мугикав. Коли щось розучував, просив підспівувати йому дуетом. А співав, як відчував — трепетно, щиро, душевно. Дихав цією мелодією, жив нею. Любив спілкуватися зі слухачами. А концерти свої закінчував словами: «Нехай вам доля стелиться рушничком! Хай щастить вам і в полі, й у дорозі, й на хатнім порозі!» — напам’ять декламує Алла Таранець. — І навіть виступаючи взимку в сільському клубі, де вода у відрі замерзала й люди сиділи в куфайках, мій Олександр Михайлович завжди виходив на сцену в самому костюмі. Казав: «Я не можу інакше». Адже пісня була його храмом!..
Ольга ГОЙДЕНКО.
