Третього вересня назавжди 22-річному Сашкові Коцуконю могло б стати роком більше. «Саме цього дня 23 роки тому ти зробив мене найщасливішою людиною у світі, обравши мене своєю мамою і з’явившись на цей світ… – написала в соцмережі його мати. – Дякую тобі, рідненький, за все, за всі ці роки, що ти був поруч, вони були найщасливіші!» Місяцем раніше в селі Телепине на Черкащині Героя зустріли живим коридором, а за два дні поховали на Алеї Слави в Черкасах. Хоч не стало Олександра ще навесні: 22 березня він загинув, виконуючи бойове завдання з групою розвідки. Казали, по них відпрацював ворожий снайпер.
Повернути Сашка додому дозволив обмін тілами загиблих… Того дня його мама поділилася з друзями особливим відео. «Наснись мені, сину, веселим, красивим…» Під цю пісню Ірини Зіньковської, близької всім зболеним від утрат матерям, змінювали одна одну світлини Сашка. На перших – усміхнений, товариський хлопчисько. Гарний, з високим чолом і ледь усміхненими вустами – першокласник, випускник-2016, уже студент. Усюди – серед друзів, свій серед своїх, упізнаваний за козацькою зачіскою джури…
Після школи вступив на омріяний факультет журналістики Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького. Згодом пішов працювати на станцію техобслуговування, продовжуючи навчання заочно, тож під час наступного призову отримав повістку. Строкову службу проходив у Черкасах, в частині Нацгвардії. Довідавшись, що Олександр – майбутній журналіст, там знайшли застосування його талантам. Уже на контракті став прессекретарем частини. Тоді й трапилася зустріч, яка визначила його подальше життя: випало поспілкуватися з бійцями полку «Азов». Був настільки під враженням від їхнього патріотизму, рівня військової підготовки, що відтоді мріяв служити там. Восени 2020 року Сашко, з позивним «Арс», став «азовцем». Спершу служив у пресслужбі окремого загону спецпризначення Нацгвардії «Азов» у Маріуполі, згодом – водієм у автороті.
…На світлинах того часу в нього – вже інший погляд. За кермом бойової машини – досвідчений воїн… А мале собача так довірливо прихилилося уві сні, впевнене: захистить. Зрештою, підпис під кадром, певно, з котрогось сайту: «Російські окупанти знищують завод «Азовсталь» в Маріуполі». Й уточнення: «Я всередині того заводу!»
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені при захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку старшого солдата Олександра Коцуконя нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
«Легких хмаринок тобі, мій янголе. Я впевнена, що ти потрапив у рай, бо в пеклі ти вже був», – написала в соцмережі його мама. Віднедавна на одній її руці – татуювання з портретом сина та його проханням до неї не плакати, на іншій – азовське гасло: «Моє серце – сталь! Моя кров – АЗОВ!»
Вічна пам’ять Герою!
Ольга ГОЙДЕНКО.
