Чи замислювалися ви, яких пісень співає ваша душа, коли в неї виростають крила? Що вам спадає на думку, коли смарагди гілок і трав раптово вбираються у сніжно-біле? І яка мелодія бринить беззвучно, коли з-під голки народжується візерунок на вишиванці чи рушнику? Для багатьох із нас такі найсвітліші, найпам’ятніші моменти життя асоціюються саме з піснею. Серце підказує у ці миті слова і мелодію, що якнайбільше відповідають нашим емоціям. І, певно, кожен може пригадати, як сам співав — бодай подумки — котрусь із цих геніальних пісень — «Два кольори», «Явори», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Сніг на зеленому листі». Слова, написані різними поетами, поклав на музику композитор Олександр Іванович Білаш. І ці прекрасні пісні — не менш почесний факт його біографії, аніж, скажімо, звання заслуженого діяча мистецтв чи народного артиста, бо всі вони засвідчують його талант, лише з різних ракурсів, наче в анфас і профіль. Свідченнями всенародної любові було й звання лауреата тоді ще Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка (1975), а потім — і Героя України (2001). Як зазначалося в Указі, «за визначний особистий внесок у збагачення духовної скарбниці українського народу, багаторічну плідну творчу діяльність».
Так само сонячний, як його музика, він прийшов у світ 6 березня 1931 року, про що згодом написав: «Я народився разом із весною, Щоб все живе будить від сну» — і відійшов через 72 роки так само навесні, 6 травня, коли навколо все буяло квітом, а діти готувалися вітати матерів із їхнім днем… Та між цими веснами було ціле життя непересічної особистості — цікаве, складне і таки щасливе…
Його рідний Градизьк на Глобинщині (до 1789 р. — Городище; нині — невелике селище Кременчуцького р-ну) — одне з найдавніших поселень на Полтавщині, перші згадки про яке датовані ще 865 роком. Тут у старій дідівській хаті й народився майбутній композитор — довгожданий син подружжя Івана Опанасовича та Євдокії Андріївни Білашів, на якого вони чекали десять років. І єдиний, бо й по тому дітей більше не мали. Жвавий та енергійний непослух-фантазер, який іще змалку проявляв характер, званий і Сашком, і Шурком, для матусі завжди був Шурасем. Малі земляки через це почали кпинити над ним, та згодом, коли в Шурася виросла пишна шевелюра, переінакшили вуличне призвісько, «охрестивши» хлопця «Бетховеном», наче знаючи наперед його життєвий шлях.
МЕЛОДІЯ СЕРЦЯ
Мав від кого успадкувати музичні здібності: матуся — перша співачка на всіх сільських, родинних заходах; батько опанував різні музичні інструменти. У три роки, схопивши мамин віник, малий і собі почав «грати» на ньому. Коли ж місцевий майстер-музика подарував Сашкові саморобну гармошку «на два баси і вісім голосів», — радості не було меж! Грав на ній уперто й натхненно — «не по нотах, а по весіллях», де міг годинами встотувати святкові голоси бубна, гармошки, скрипки. Скрипку, до речі, теж потім мав, та не вподобавши звуки, які з неї видобував, втопив у колодязі. Навчався новому з охотою, тож коли на рік старші вуличні друзі пішли до школи, вирішив, що й йому вже на часі. Про це через багато років розповів у автобіографічній поемі «Шурась»: «Я кожен день приходив і під класом Сидів і скиглив то альтом, то басом, Аж поки не довів учителів до сказу…» А таки потрапивши до 1-А — почувся як риба у воді. Перечитав усі книжки, які були в бібліотеці, просив їх у друзів та вчителів. Певно, в той час і почали слова в його душі складатися в іще простенькі рими, та музика була й тоді поза конкуренцією.
Одного ранку, видершись на дерево в садку, Сашко раптом побачив, як кожну травинку єднає із сонцем тонесенька ниточка-промінець… Тоді й забриніла в повітрі музика, по вінця сповнюючи душу хлопчини. Здавалось, що дерева грають, і так кортіло приєднатися до їх оркестру…
Коли батька преміювали поїздкою на всесоюзну виставку, Сашко попросив привезти йому балалайку. Наступною покупкою стала гітара. Потім почав мріяти про баян, який чимало коштував. Та його мама так сильно любила сина, що зважилась у ті важкі роки заради його мрії продати корову — єдину годувальницю… Батько, дізнавшись про те, вимагав повернути витрачені кошти, та Шурась не розлучався з новим інструментом. І через роки був удячний найріднішим, особливо ж неньці, а приїзд до батьків сприймав як свято: «Знову йду селом у рідну хату. Серце крилами від радості тріпоче…»
1946-го, закінчивши 9 класів, Олександр вирушив вступати до Полтавського музучилища, але його не прийняли «через відсутність музичного слуху». Нотної грамоти тоді й справді не знав, але ж як грав! Аби поспитати щастя вдруге, вирушив на товарняку до столиці, але й там уже іспити закінчилися. Не маючи ані їжі, ані даху над головою, зайшов із баяном на звуки музики до якогось кафе чи малого ресторанчика, де якраз розігрувалися молоді музиканти. Наважився й собі попроситися до колективу. Спершу його підняли на сміх. Та коли вперто просив дати йому завдання щось зіграти, а почувши складну музику, за кілька хвилин максимально точно відтворив її, були вражені. Розпитавши, хто він, куди і звідки, дали адресу бабці, яка прийняла 15-річного Сашка «на хату», й дозволили працювати з ними, аби мав якусь копійку на життя. Паралельно навчався нотної грамоти в Київській музичній школі для дорослих, де викладали Платон і Георгій Майбороди. Від Платона Іларіоновича й почув: має талант, мусить учитися! 17-річним вступив до Житомирського музучилища, закінчивши навчання по класу баяна достроково, у 20 років — вступив на композиторський факультет Київської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського — й уже наприкінці навчання викладав теорію музики в Київському педінституті та написав кілька музичних творів.
ЄДИНЕ КОХАННЯ
Своє перше і єдине кохання він зустрів на 4 курсі. Того дня наче хмаринка пролетіла повз нього консерваторськими сходами, тож спершу звернув увагу на ноги, а потім, вподобавши й дівоче обличчя, вирішив познайомитися. А щоб справити добре враження, придумав запросити дівчину як співачку виконати на сцені його твори, бо ж незабаром у нього дипломна робота. Окрилена увагою «справжнього композитора», висока, струнка, з довгою пишною русявою косою зеленоока першокурсниця поділилася новиною з викладачкою. Але та, проаналізувавши ситуацію, порадила дівчині відкласти виступ, поки почуватиметься готовою! І була права, бо сам Білаш, згадуючи перше враження від співу Лариси, потім зізнавався: нещадно критикував її виступ. Та зовсім скоро голос майбутньої народної артистки України, солістки Національної філармонії України Лариси Остапенко розквітнув, як і кохання цієї пари, приводячи в захват і самого недавнього «критика». Олександр упадав за нею, освідчувався кожної зустрічі, і зрештою Лариса вирішила: такого хлопця вже нікому не віддасть!
Їх давня весільна фотографія випромінює гармонію, яка панувала між молодятами. Потім майже 48 років вони разом прямували життєвим шляхом, народили двох донечок, які теж пов’язали своє життя з музикою, дочекались онуків і першого правнука. Білаш тішився подружнім щастям: «Це любов з першого погляду. У неї чудової краси і тембру сопрано. Дружина стала першою виконавицею моїх пісень… Лариса для мене завжди найбільш строгий критик. Те, що наш будинок не тільки моя фортеця, а й джерело натхнення, — все завдяки дружині». Без сумніву, він пишався своєю красунею Ларисою, її чарівним голосом щоразу, коли бачив на сцені. А вона, уже овдовівши, згадувала, як ображалася на чоловіка, що замало часу приділяє сім’ї, лише згодом збагнувши: а як він міг належати сім’ї — й при цьому писати музику та поезію? Їй випало зблизька бачити, як Білаш працював над музикою… Тому й казала: «Розумію, що вимагала від нього більшого, ніж він міг дати».
ТВОРИВ ПОТУЖНО
«Шановний Олександре Івановичу! Сьогодні передавали вашу нову пісню. І так вона на мене вплинула, так розхвилювала, що я не могла не написати вам», — такі листи часто приходили Білашу від шанувальників. За своє життя він написав близько 500 пісень — патріотичних, ліричних, жартівливих… Найкращі з них стали майже народними, вони й досі добре відомі й пам’ятні: «Криниця мого дитинства» на слова Любові Забашти, «Треба йти до осені» на слова Степана Пушика, «Ой не ріж косу» й «Ластівка» на слова Михайла Ткача, «Журавка» на слова Василя Юхимовича, «Явір і яворина» на слова Дмитра Павличка. Писав і на вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Олександра Олеся та ін.
А до чарівних слів і диво-музики тих пісень додавали свій талант неперевершені виконавці, як-от Анатолій Мокренко, Олександр Таранець, Діана Петриненко, Дмитро Гнатюк, квартет «Явір», тріо бандуристок Українського радіо «Либідь» — і, звісно, Лариса Остапенко. Вкрай вимогливий, Білаш казав прямо: «Я, напевно, старомодний, але в співака повинен бути голос та індивідуальність. Тільки якщо артист пропустить пісню крізь своє серце, вона знайде відгук у слухачів». І завжди вважав: хай краще твори чекають свого часу в шухляді письмового столу, аніж лунатимуть з вуст безголосих «зірок». Та йому дуже не подобалося, коли про нього казали — «піснетворець».
Якось при зустрічі композитор і ректор Київської консерваторії Андрій Штогаренко попросив Ларису Іванівну передати чоловікові: мовляв, писати пісні — хороша справа, але композитор повинен працювати в різних жанрах, тож хай спробує писати й опери, романси, інструментальну й симфонічну музику. Можливо, саме ця порада стала для Білаша поштовхом у нових творчих пошуках, бо зрештою у композиторському доробку Білаша бачимо й кілька опер (зокрема, «Гайдамаки» за поемою Шевченка) і кантат, і твори для дітей, й романси (як-от «Ви знаєте, як липа шелестить» на слова Тичини). Є там і пісні-думи, й балади, низка оперет (як-от «Легенда про Київ»), фортепіанні концерти, симфонічні твори, а ще — музика до понад 20 кінофільмів, як-от «Катя-Катюша», «Небезпечні гастролі», «Тронка», «Лада з країни берендеїв», а також до вистав і радіопередач. Популярність Білашу принесла й музика та пісні до фільму «Роман і Франческа», а згодом — до художнього біографічного фільму про Тараса Шевченка «Сон» (1964), пісню «Лелеченьки» з якого на слова Дмитра Павличка виконували і як окремий твір.
ПОЕЗІЇ КРИЛО
«Я музику й поезію однаково люблю, Хоч, кажуть, двох любити небезпечно», — писав Білаш про свої стосунки з музами. Почавши римувати ще в дитинстві, тривалий час ніде й нікому не зізнавався про це, особливо ж ховався від поетів. Та якось «під настрій» прочитав дещо дружині, а потім і друзям — кожному поодинці. Багато хто не зрозумів тоді такого поклику душі, тим ціннішими стали слова підтримки від Андрія Малишка. Тож і далі писав, а за кілька років побачив світ його літературний первісток. Поступово вийшли друком дев’ять невеличких книжок, що розмірами нагадували «захалявні» книжечки Тараса Шевченка, які Олександр Іванович любовно називав «молитовничками». Членом НСПУ став у 69 років, після виходу восьмої збірки. Ось кілька Білашевих строф: «Пахнуть липи липневим медом. Гудуть гречки аеродромами…», «Твої очі — дві краплі живої роси, подаровані небесами», «Серпнем до тебе іду натомленим…» І з висоти років: «Завари мені чаю, Ларисо. Не на чомусь там, — на чебреці. Та підкинь туди мя’ти й меліси, Що ростуть при горі, при ріці. Хай запахне на всю нашу хату Україною з давніх віків, Ще коли серед нашого брата не було яничарів-вовків. Завари мені чаю, небого, Гіркоти я його не боюсь. Завари мені чаю міцного — Хай хоч спогадів вволю нап’юсь…»
«Як поет, він розумів ціну слова», — вважав Дмитро Павличко. І для пісень своїх Білаш відбирав серед віршів лише ті, які відчував серцем, незалежно від того, чи відомим у колі поетів був їх автор. А от писати на власні вірші було для нього табу. Казав, один раз згорівши у слові, на цьому попелі музику не напише. А ще ж як композитор був упевнений: написати пісню — це вагоміше, аніж будь-яку книжку.
«ДВА КОЛЬОРИ»
Історія написання цієї пісні добре відома: 60 років тому, нудьгуючи на з’їзді комсомолу України, поет із композитором звернули увагу на гарну дівчину, Любу Молдаван, із чорною хусткою в червоних трояндах на плечах. Пригадавши жіночі хустини в рідному Стопчатові, вишивані сорочки й улюблену пісню свого батька, Павличко просто «на коліні» записав перші слова: «Як я малим збирався навесні…» Та коли народилася пісня, їй разом із авторами довелося боротися за право жити: худрада радіо спершу не давала дозволу на запис, а потім Павличкові передали вказівку «поважної людини» змінити останню строфу: мовляв, як це — в радянські часи повертатися додому, нічого не везучи, окрім згортку полотна, герой пісні з тюрми вертає, чи що? До музики не було претензій, але Білаш переживав за текст не менше за Павличка. І разом із поетом у подальшій розмові з кдбістами відстоював і пісню, і самого співавтора, якого тоді намагалися звинуватити в «націоналізмі». Білаш на те аргументував: на його Полтавщині рушники також вишивають червоним і чорним. Так і вистояли, а пісня пішла в народ.
ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА
Про Білаша було що згадати цікавого. Тепер ці «штрихи до портрета» дають нам можливість глибше відкрити його для себе як людину.
Він ніколи й ні перед ким не згинався у хребті. Був людиною-вулканом, що ніколи не вщухав. Сама його присутність породжувала неймовірну енергетику. Говорив дуже образно. Коли ж торкався клавіш чи починав співати, це завжди було цікаво і захопливо. А коли випускав у люди пісню, працював над нею, не шкодуючи часу й зусиль, до потрібного результату. Свою музику завжди удосконалював доти, поки та починала звучати так само, як він її чув. А ще ніколи не закривав кришкою клавіатуру рояля — й нікому не дозволяв цього робити.
Удома в нього весь час працював транзистор. Коли дружина просила вимкнути — мовляв, сам не спить і їй не дає, пояснював: у його голові постійно звучить музика або поезія, тож звуком приймача намагається «перебити» те, що всередині.
Мала батьківщина завжди була в його серці. Був першим головою Полтавського земляцтва в Києві. «Що може бути красивішого, коли натомишся серед людей, засідань… заплющити очі — й полинути ген туди, скажімо, до того самого Градизька, на ту саму гору Пивиху, на ті ж луки… Я перелітаю, перелітаю додому, туди, на свої рідні степи, до своїх річок, до своїх озер. Без цього людина не може творити… По-моєму, то — найбільший відпочинок, який може бути взагалі, і настільки приємний, що після того, як отак подумаєш, у тебе знову з’являється якась думка, і знову тебе тягне до чистого аркуша паперу, до рояля…»
Його виступи захоплювали будь-яку аудиторію, особливо жіночу. Потрапивши в нове товариство, ставав його центром. Із ним ніколи не ставало сумно: вмів посміятися, розповісти щось до слова. Уболівав за «Динамо», але й сам не сидів на дивані: обожнював «грибну охоту», полювання, риболовлю, раколовлю, чудово грав у шахи та більярд.
А ще був активним громадянином: за спогадом Павличка, ніколи не пхався наперед, але був присутнім на всіх українських мітингах, і сама його кремезна постать породжувала думку: «Білаш є — Україна буде».
МРІЯ ЗДІЙСНИЛАСЬ
Олександра Білаша не раз запитували: як виникає пісня, і як воно — бути композитором? Відповідав: кожна музика — це спонтанність, несподіванка. Згадував про пісні, довго виношувані, але написані буквально за 5 хвилин, і про романс, який удосконалював цілих три роки.
«Хліб композитора — звичайно, це нелегкий хліб. Тому що це — вічний пошук, це та жар-птиця, за якою ганяєшся — і, як правило, бачиш тільки десь міраж — і вона полетіла! А от щоб вхопити її і приголубити по-справжньому, то це майже не вдається».
«Мрія в мене була — стати композитором. Вона здійснилась. І коли я працюю, а потім відчуваю: те, що зробив, знайшло відгук у людських серцях, мені здається, вищої мрії я ніколи собі не мав і не хочу мати! Бути біля музики, не відриватися від неї, а отже від усього народу, жити одним життям зі своїм народом, його думами. І головне — коли бачиш, що якоюсь мірою потрапив до людей своєю піснею, зайшов до них, і вони впустили — хай на п’ять хвилин, хай на десять, хай на пів години, — але впустили вони мене з моєю піснею у свої душі — то найвища мрія, найбільше щастя…»
***
Його поетичне прохання до Господа: «Як на звіт до себе будеш кликать — З піснею дозволь мене нести» також збулося. Коли 6.05.2003 Олександра Білаша не стало внаслідок інсульту, в останню путь його проводжали піснею «Лелеченьки», написаною разом із Павличком до кінофільму «Сон». Кришка його рояля так і залишилася відкритою…
Ольга ГОЙДЕНКО.
