Я довго думала, чи варто писати цей матеріал, хоча мала багато підтримки від колег, друзів, які радили — пиши. Людям завжди цікавий елемент пригоди, авантюри. Але головною причиною, яка підштовхнула мене до написання цієї історії, було те, що у ній дуже багато повчальних моментів, нового, незвіданого досвіду, який може стати у пригоді іншим. Адже наше життя у пандемічному світі тільки розпочинається…
Мов фільм-катастрофа
Період від 16 березня й до нинішніх днів — важкий, тривожний, непередбачуваний, такий, що змінює життя кожного і сприйняття дійсності. Нагадаю, що 11 березня 2020 року ВООЗ оголосила у світі пандемію захворюваності на COVID-19. Наступного дня в Україні набрала чинності постанова уряду про карантин, який вводився в країні із 12 березня до 3 квітня. Це вже потім він неодноразово подовжувався. Саме у період найменшої обізнаності про нову хворобу і про те, як може вплинути світова пандемія на життя, нам здавалося, що світ летить у незвідану чорну дірку. Усе, що відбувалося довкола, означувалося словом «вперше».
Вперше по всьому світу країни почали закривати свої кордони.
Вперше усі, хто на той час був за кордоном із різних причин, так несамовито прагнули повернутися додому. Щоб заховатися від чогось нового, незрозумілого, страшного. Мов у фільмах-катастрофах.
Вперше ми вивчали симптоми нової хвороби, які одразу ж у себе й знаходили — так буває, коли вирішиш почитати медичну енциклопедію…
Вперше в Києві закрили метро. Цей найзручніший вид транспорту для величезних мегаполісів не зупинив у свій час ані Чорнобиль, ані кривавий Майдан 2013–2014 років, ані початок війни на Сході країни. А от коронавірус зупинив.
Сьогодні, із позицій, коли у світі вже деякі країни проголосили себе територією без COVID-19, коли на спад іде пандемія у багатьох країнах світу, коли вже й Україна почала послаблення карантину, переживання кількамісячної давнини виглядають вже не так апокаліптично. А це означає, що емоції потроху вщухають і оцінювати те, через що пройшов кожен із нас, можна більш об’єктивно, вдумливо, спокійно і прагматично.
Бо й справді — цей час подарував нам багато унікальних моментів, подій, випадків, переживань, викликів які потрапили у наші скарбнички життєвих історій, як найбільш яскраві моменти, що запам’ятовуються на все життя. Історія, якою хочу поділитися, саме така.
Без паніки
Про острів Маврикій багато хто чув, але майже кожен, кому говорила назву, запитував — а де це? Цей невеликий і дуже мальовничий тропічний острів знаходиться за екватором, у західній частині Індійського океану. Його легко знайти на карті за локацією острова Мадагаскар: поруч невелика цяточка — це і є Маврикій. Хоча насправді між островами майже 1000 км відстані. Маврикій за площею — близько 2000 кв. м, із населенням 1200000 жителів. У свій час його колонізували голландці, французи і англійці. Відповідно, кожний колонізатор залишив свій слід в історії острова. Від англійців — це правосторонній рух, від французів — шарм, від голландців — вміння усе систематизовувати. На острові вільно говорять англійською і французькими мовами, а також на місцевій маврикійській креольській. Там досить високий рівень життя, а економіка базується на вирощуванні цукрової тростини і туризмі. Також на острові починає розвиватися офшорна зона, що, як відомо може принести країні ще більший достаток.
Як туристичний напрямок Маврикій за популярністю серед українців поки що не може конкурувати із островами Балі, Мальдівами, Шрі Ланкою та іншими. І причина тут не у відстані до нього, а, скоріше, у звичках подорожувальників і у тому, що українська галузь туризму тільки починала (до карантину) активніше дивитися у бік Маврикія.
До поїздки на райський острів Маврикій група студентів, які були роз’єднані навчанням у різних закладах вищої освіти, а об’єднані міцною дружбою, готувалася давно і ретельно. Тривалий час кожен із них підпрацьовував, аби зібрати кошти на цю поїздку. Чому саме Маврикій? Відповідь на нього із розряду — у кожного свій смак. А відстань? Що там тих 15 годин у небі чистого льоту, коли ти дуже молодий і сповнений жаги пізнавати світ.
Отже, квитки на Турецькі авіалінії за маршрутом Київ — Стамбул, Стамбул — Порт-Луі (столиця Маврикія), які придбали українські студенти, були датовані 16 березня 2020 року, виліт о 22 годині. Хто ж знав, що цей літак Турецьких авіаліній буде серед останніх літаків, яким дозволено було пролетіти небом України до закриття усіх кордонів — так починалася боротьба проти розповсюдження коронавірусу.
Тож у той час, коли у шаленому ажіотажі наші співгромадяни намагалися повернутися додому, коли у Міжнародному аеропорту «Бориспіль» один за одним сідали літаки із щасливчиками, яким пощастило повернутися вчасно, група із 10 студентів, серед яких була й моя донька, рухалися у зворотний бік — проходили паспортний контроль на виліт з України через Стамбул до далекого Маврикія. Пригадую свою розгубленість і розпач: як, навіщо летить моя дитина у такий страшний і незрозумілий час? Наші вмовляння не летіти, не випробовувати долю і наші, батьківські, нерви, не діяли. У цьому випадку не шкода було заплачених коштів, хіба їх втрату можна було порівняти із небезпекою, незвідністю, страхом, які насувалися. Коли Іванни вже не було видно у незвично пустому приміщенні паспортного контролю, в голові промайнула страшна за своєю сутністю думка: а чи побачу я ще свою доньку? І коли? На щастя, мені вдалося зупинити паніку, сльози і відчай. Більше жодного разу, хоч як би мій мозок не намагався направити думки у бік страху та істерики, я не дозволяла собі думати про погане. Добре усвідомлювала — наші думки матеріальні. Словом, культивувала в собі почуття впевненості, що все буде гаразд. І молилася. Тож коли мені сьогодні говорять, що, мовляв, настроїти себе на позитивний лад всупереч всьому, не можливо, я не погоджуюся. Усе можливо, випробувано на собі…
Язик і до Києва, і до Маврикію доведе
Випробування у наших студенів-відчайдухів почалися ще у Туреччині. Через певний час після виходу із літака у Стамбулі й пошуку шляхів для транзитних пасажирів до гейту на виліт до Маврикію, Іванна виявила пропажу — не було рюкзака, у якому — комп’ютер, частина важливих документів (паспорт, на щастя, був при ній), гроші. Вкрасти його не могли, отже, забула в літаку. А до посадки на літак до Маврикію лишалося півтори години. Зауважу, що цього часу — надзвичайно мало навіть, коли все іде за планом. До того ж, новий Стамбульський аеропорт — найбільший у світі. Куди бігти і де шукати рюкзак?
Ця ситуація зайвий раз довела: по-перше, не панікувати, а зібратися думками в мислити раціонально, по-друге, ніколи не треба боятися запитувати, причому у всіх, у кого можна. І не припиняти запитувати, навіть якщо отримали 10 негативних відповідей. Це із розряду, що «язик до Києва доведе…»
Іванна зверталася до усіх, в кому бачила працівників аеропорту. Звісно, рятувало знання англійської. Першим на правильний пошук забутого багажу її направив той, від кого найменше цього чекала — прибиральник.
Бюро загублених речей у новому Стамбульському аеропорту знаходиться, так би мовити, на території Туреччини, за пунктом проходження паспортного контролю для тих, хто прилетів у Туреччину. Якщо кінцевий пункт — ця країна, то усе зручно. Якщо ж пасажир транзитний, доведеться проходити паспортний контроль, щоб потрапити на територію Туреччини, а потім — назад, у зону відльоту. З десяток запитань до прикордонників, отримання турецької візи, яка дала право пересікти кордони країни — і… ось воно, бюро забутих речей.
На прохання знайти рюкзак рейсу Київ — Стамбул, отримали відповідь: очікуйте. До злету літака на Маврикій лишалося трохи більше півгодини, вже розпочалася реєстрація. У розпачі, на стійку бюро Іванна кинула паспорт, у який були вкладені квитки бізнес-класу. Це подіяло на працівницю магічно (ох, вже ця бюрократія!) — за десять хвилин рюкзак був у руках у Іванни з усім його вмістом. Залишалося у найбільшому аеропорту світу знайти шлях і добігти до гейту, де вже тривала посадка на літак і час від часу прізвище Іванни і її подруги лунало з усіх динаміків, як пасажирок, яких очікують.
Як добігти до літака у найбільшому аеропорту світу, знову ж таки, допомогли працівники найнижчого рангу. Вони провели дівчат службовими коридорами. От, направду, світ не без добрих людей.
Коли добігли до потрібного гейту, вже всі пасажири були у літаку, а керівник їхньої студентської групи, стояв однією ногою у літаку, а другою — в «рукаві» через який відбувається посадка до літака. Він вмовляв стюардес і прикордонників хвилину зачекати, і не давав «рукав» від’єднати від літака.
— Після цієї пригоди я зможу розібратися у будь-якому аеропорту світу, — розповідала нам згодом Іванна. — І ще я тепер знаю, як треба добиватися того, що тобі вкрай потрібно. Обов’язково знайдеться той, хто допоможе.
Непоганий досвід і висновки, як для 19-літньої дівчини…
Карантин і на Маврикії карантин…
До Маврикію наша група студентів дісталася тоді, коли Україна вже була зачинена на прильоти і вильоти, коли у нас вже був діагностований перший заражений коронавірусом, коли загалом в Європі коронавірус активно починав свою руйнівну ходу.
Українським юнакам і дівчатам здавалося, що їм вдалося перехитрити долю, що вони втекли від незрозумілої хвороби, а додому повернуться, коли вже все буде добре.
У аеропорту Порт-Луї на українських юнаків і дівчат завели паспорт здоров’я, виміряли температуру і пропустили в країну. Усі вони дисципліновано одягли маски. За кілька хвилин до них підійшов поліцейський і дозволив маски зняти. Мовляв, коронавірусу на Маврикії немає. На той день і справді ще не було.
На райському Маврикії було сонячно, тепло, спокійно, красиво.
А через кілька днів після їх прильоту, на острові з’явилися перших три маврикійця, хворих на COVID-19 — усі вони завезли його із-за кордону — двоє працювали на круїзних суднах, а один повернувся із Великобританії. І Маврикій теж закрив свої кордони. Наша молодь фактом закриття кордонів особливо не переймалася, бо ж думалося — це не надовго. І до 3 квітня, дата, на яку були квитки на літак додому, кордони відкриють. В Україні карантин теж був спершу оголошений до 3 квітня. Як же ми усі помилялися!..
Новина про оголошення карантину на Маврикії пройшла повз увагу нашої молоді — вони насолоджувалися природою, океаном, відпочинком. Коли на другий день віллу, яку вони знімали, не прийшли прибирати, звернулися до господаря, мовляв, гроші ж за усе заплачено. Яким же було їхнє здивування, коли дізналися, що на Маврикії уже карантин. Причому, досить жорсткий: припинили працювати усі великі торговельні центри, закрили туристичні об’єкти, серед яких і пляжі. А ще ввели комендантську годину — з 8 вечора треба було сидіти вдома. За порушення усіх умов карантину (звісно й маскового), накладалися не просто штрафи, а півроку ув’язнення. Як виявилося, на такі жорсткі заходи влада Маврикію вдалася через те, що кількість інфікованих на острові почала стрімко зростати. Загалом із 1200000 жителів на COVID-19 захворіли 300 маврикійців — це досить великий показник. Для хворих на COVID-19 був облаштований величезний ангар із залізними дверима.
Умов карантину, як розповіла Іванна, усі дотримувалися суворо, а поліція дуже прискіпливо відстежувала порушників.
Одного разу вони не встигли повернутися додому до комендантської години. Тож їхали машиною якимись манівцями із виключеними фарами, аби не потрапити на поліцейських. Потрапили! На них склали протокол, внесли до бази порушників і тільки тому, що були іноземцями, не посадили одразу ж на півроку до в’язниці. Втім, другого шансу на свободу наша молодь уже б не отримала.
— А ми більше й не порушували, бо для себе дорожче, — констатувала Іванна. — І загалом, якщо живеш у чужій країні, треба суворо дотримуватися усіх її законів і правил. До чужинців там особливо прискіпливі й НЕ поблажливі.
Ці останні слова я б назвала тим досвідом, який доводить: незнання законів не звільняє від відповідальності. Навіть на чужині.
Українська медицина — не найгірша
Усе пізнається в порівнянні. Ми звикли лаяти нашу медицину за примітивний рівень обладнання, за неуважність лікарів, за відсутність системності, за лікувальні протоколи, які часто не відповідають сучасному рівню розвитку фармацевтичної галузі, за умови перебування в стаціонарах. Словом, за все.
Дозволю невеликий відступ. Ще у кінці 90-х випала нагода побувати у Великобританії. З того часу запам’ятала розповідь нашого екскурсовода — колишньої співвітчизниці, про те, що звичайні, а-ля нашого рівня, районні поліклініки, лікарні у Великобританії, здебільшого дуже занедбані, там жахливі умови лікування і жахливе ставлення лікарів до пацієнтів. Так, там існує градація медицини, але її найнижчий, а, отже, наймасовіший рівень, мало чим відрізняється від українського. Як же мене тоді це здивувало! Хоч насправді, низький для пересічних громадян рівень медицини, характерний для багатьох країн. Навіть дуже розвинутих. Скажімо, італійцям із медициною теж не пощастило. От і маврикійцям також…
За кілька тижнів після прильоту, один із українських студентів захворів. Причому, на класичні ознаки коронавірусу. Йому було настільки погано, що друзі злякалися і викликали швидку. Звісно, що за таких симптомів юнака, а також ще двох, із якими, так вирішили медики швидкої, він був у найбільшому контакті, забрали до лікарні. І, до остаточного встановлення діагнозу, поклали у той самий ангар, де лікувалися хворі на коронавірус.
Іванні й сьогодні важко згадувати, що їм довелося пережити на чужому і далекому острові за ті 3 дні, доки їхні друзі лежали в інфекційному відділенні маврикійської лікарні з підозрою на коронавірус.
Добитися якоїсь інформації від лікарів було важко. Хлопців, які там лежали, не годували, їжу їм приносили ті, хто залишився «на волі». За певну винагороду (привіт, Україно), вони передавали їжу, а ще дізнавалися про стан здоров’я. Коли результати тестів показали відсутність коронавірусу, лікар їм порадив якомога швидше виписуватися з лікарні. Хлопці зрозуміли це буквально і вже найближчої ночі з лікарні просто втекли. Їх ніхто не розшукував і, на щастя, коронавірусу й справді ні у кого не було — за час подорожі більше ніхто не хворів. Але ті дні були найважчими за всю подорож. Батькам усе розповіли вже після повернення.
Світ не без добрих людей
Оскільки наша молодь місцеве телебачення не дивилася та й у спілкуванні з місцевими були обмежені, тож пропустили ще одну важливу інформацію. На Маврикії у перші тижні карантину вирішили закрити ще й усі супермаркети, продуктові магазини. Місцеві були попереджені, тож продуктами запаслися. Наша молодь жила у своєму вимірі. Коли холодильник порадував пусткою, а в останньому бутлі води лишилося на дні (пити воду із крану на Маврикії не можна), вирішили поїхати до супермаркету. Об’їздили кілька магазинів, але усі були зачинені. У поліцейських вирішили поцікавитися, що трапилося. Як же здивувалися, коли їм повідомили — на найближчий тиждень через карантин зачинено УСЕ.
— Ми були приречені на голодування, і що найстрашніше — у нас не було питної води, — розповідала вже в Києві Іванна.
Як відомо, безвихідних ситуацій не буває. Вілла, яку вони знімали, стояла на самісінькому березі океану. Тож дівчата пішли у вимушену прогулянку уздовж берега — з усіма, кого зустрічали, починали спілкуватися і між іншим розповідали про свою ситуацію. Спрацювало! Через кілька годин після таких спілкувань до їхньої вілли місцеві почали зносити все, хто чим міг поділитися — хтось мішечок з рисом, хтось хліб, хтось рибу, а хтось і воду.
— Це було так зворушливо, — згадувала наша донька, намагаючись не показувати нам сльози, які самі наверталися на очі. — Ми ж для них абсолютно чужі. А вони виявилися такими добрими до нас.
Потім познайомилися із місцевим дуже діловим чоловіком, який за невелику винагороду погодився постачати їжу, харчі, усе, що було потрібно в побуті. Його послугами користувалися протягом усієї подорожі.
Ще один випадок довів нашим студентам, що взаємодопомога і людяність кордонів не мають. Коли закінчився час оренди вілли, а повернутися в Україну було неможливо, постало питання нового житла. Оренда вілл на Маврикії дорога. Це теж один із бізнесів, який годує місцевих. Наша молодь випадково познайомилася із англійцем, який тримає нерухомість на острові для здавання туристам. Як виявилося, його дружина — українка. Цей чоловік здав свою віллу на самісінькому березі океану для наших дітей фактично за безцінь. У знак прихильності до України! І на знак підтримки української молоді.
Попри все, світом править людяність і добро. За інших умов людство б давно вбив не коронавірус, чи інші хвороби, а зовсім інші чинники. Усі ми знаємо, які саме…
Українці Маврикію
Коли доводиться певний час жити за кордоном, дуже часто змінюється поведінка, почуття і бажання. І якщо на початку свого перебування на Маврикії наша молодь не шукала спілкування із співвітчизниками, то опинившись у нестандартних умовах та ще й на тривалий час, зрозуміли — таку ситуацію легше переносити із людьми, хто попав у такі ж самі обставини, хто може допомогти порадами, підтримати, хто розуміє. Тому спочатку познайомилися із консулом, який відстоював інтереси українців на Маврикії. Куріман Абдул Махабуб — місцевий дипломат, але за міжнародним правом може працювати на іншу країну. Бо до українського Посольства було дуже далеко: Маврикій підпадає під юрисдикцію Посольства України у Південно Африканській Республіці.
Зареєструватися у консульстві було дуже правильним вчинком. І це важливо не тільки під час пандемії. Кожен громадянин, який виїжджає за кордон, повинен знати, куди і як можна звернутися за допомогою чи порадою у певній ситуації. Солідні туристичні фірми у додатку до документів на поїздку обов’язково додають дані розташування Посольства, консульства України.
Наші студенти самі знайшли консульство, зареєструвалися, познайомилися із консулом. А він додав їх до чату українців, які застрягли на Маврикії. Відтоді й почалося регулярне спілкування між співвітчизниками. На острові, окрім наших 10 юнаків та дівчат, застрягли ще 20 українців — в основному це пари і молодого, й старшого віку. Кілька родин були із дітьми. За словами Іванни, серед наших співвітчизників переважна більшість — зовсім не олігархи чи круті бізнесмени — звичайні люди, які люблять подорожувати. Тривалий час і системно збирали гроші на поїздку до Маврикію. Прилетіли. А потім сталося те, що сталося.
На Паску наші студенти вирішили запросити усіх українців і консула до себе на віллу, щоб познайомитися ближче. Спілкування, згадувала потім Іванна, вийшло дуже душевним і корисним. А ще стало легше, що так далеко від батьківщини вони були не одні. Також треба віддати належне консулу, який пообіцяв тримати на контролі ситуацію із поверненням і шукав варіанти для цього.
Райський острів
Мабуть усі острови, загублені у Світовому океані, трішечки схожі на рай. Як правило, там приємний клімат, надзвичайно багата і красива природа, суперчистий океан, багато екзотичних фруктів, цікавий тваринний світ. Багато островів загалом стали другою домівкою для голлівудських акторів, відомих спортсменів, політиків, бізнесменів.
Уся екзотика, характерна для островів, є і на Маврикії. До його чеснот можна додати ще й такі — острів має чудові пляжі, найкрасивіший захід сонця і надзвичайно спокійний, мов гігантське озеро, океан. Адже острів оточений рифами, які не дозволяють розгулюватися хвилям. До речі, високі хвилі в океані — «мінус» для тих, хто полюбляє плавати, але «плюс» для серфінгістів. Загалом красоти Маврикію описувати марно, на них треба дивитися. У цьому нашим дітям пощастило…
Для українців Маврикій зручний тим, що, поза величезну відстань від України, належить до одного часового поясу. Після того, як у нас перевели годинники на літній час, із Маврикієм різниця склала лише одну годину. А оскільки острів знаходиться в іншій півкулі, то коли в Україні повернуло на літо, на Маврикії розпочиналася зима. На кшталт нашого червня…
Що стосується цін, то вони, у порівнянні з цінами на аналогічні товари на материку, вищі. Але це «мінус» усіх островів, адже фактично увесь товар треба завозити.
Острів облюбували для свого відпочинку європейці, серед яких найбільше англійців і французів, а ще американці. До карантину ряд туристичних українських агенцій також почали продавати путівки на Маврикій і розцінювали його як дуже перспективний напрямок для тих, хто полюбляє екзотику за відносно помірними цінами. Втім, пандемія, яка чи не найбільше вдарила по галузі туризму, усе змінила. Тож, чи актуальним залишиться Маврикій для туристів з України — ніхто не знає…
Маврикій також зазнав збитків від того, що зачинив свої кордони. Вілли простоювали порожніми, на пляжах переважна більшість із місцевих. Зачиненими були торговельні центри, ресторани інші заклади масового відпочинку. Незмінною лишилася краса природи, могутність океану, гостинність місцевих жителів. Мене ж дуже вразило фото одного із оглядових майданчиків Маврикію, на якому була ледь не до поясу трава — її не витоптували туристи впродовж місяців. Це нагадало кадри із науково-фантастичного серіалу, про те, що буде відбуватися на землі через різні періоди, коли зникне остання людина, як природа відбиратиме і руйнуватиме те, що зводили протягом тисячоліть люди… Височенні бур’яни там, де їх раніше ніколи не було — це перший етап наступу природи на безлюдну Землю. Як на мене, моторошно…
Довга дорога додому
Час ішов, але чіткого розуміння, коли ж завершиться карантин, коли полетять літаки і загалом, як можна повернутися із Маврикію в Україну, так і не було. Ніяк не допоміг і факт реєстрації нашої молоді на відповідних сайтах у МЗС. Організовувати евакуаційний рейс із далекого Маврикію, де застрягли лише кілька десятків українців, ніхто не збирався.
Коли стало відомо, що Маврикій, поза тим, що коронавірус там було подолано, не збирається відкривати свої повітряні кордони до середини літа, остаточно зрозуміли, що рятувати тих, хто тоне, доведеться самим же. Треба було шукати варіанти повернення. У цьому консул намагався допомагати нашій молоді.
Стало відомо, що із сусіднього острова Реюньон, який є територією Франції, планується рейс на Париж. Це вважався внутрішній рейс, хай і на 15 тисяч кілометрів відстані. Консул допоміг забронювати на нього квитки. Лишилося вирішити, як дістатися із Маврикія на Реюньон, що понад 200 кілометрів. Сполучення між островами було відсутнім. І от, коли із величезними зусиллями був організований переліт на цей острів за досить солідну вартість квитків, консул повідомив — літак французьких авіаліній, який мав вилетіти на Париж, відмінено через серйозну поломку. Щоб його відремонтувати — мали доставити авіатехніків із самого Парижа. На скільки розтягнеться ця історія і чи, у підсумку, літак полетить, ніхто сказати не міг.
Нашому розчаруванню не було меж. Та спрацював принцип, за яким десь віднімається, а десь додається: у той самий день, коли мав летіти літак із Реюньона на Париж, планувався евакуаційний рейс тільки(!) для громадян ЄС із Маврикію на Париж. За словами консула, він безсилий щодо допомоги у придбанні квитків на цей рейс НЕ громадянам ЄС. Тоді майбутні журналісти почали вирішувати проблему самотужки. Добилися аудієнції у начальника аеропорту Маврикію. А головне знайшли ті аргументи, які подіяли і їм були обіцяні місця в літаку на Париж. Втім, залишався один серйозний нюанс, який не міг вирішити навіть начальник аеропорту. На квитках у українців не було штрихкоду, який посвідчував громадянство ЄС, а тому в Парижі можуть виникнути серйозні проблеми.
Але наша молодь наважилася. Вони так активно лобіювали свої інтереси на цей літак, що навіть стали героями майже… кримінальної хроніки. У місцевій газеті вийшла інформація про те, що молоді українці намагаються нелегально потрапити на територію ЄС. Але навіть цей факт уже нічого не вирішував…
— А як же далі? — запитувала з тривогою у доньки.
— Мамо, нам аби до Парижа дістатися, а це ж уже майже дома, — відповідала мені Іванна.
Подумалося про те, як же обставини змінюють наше світосприйняття. Після подолання 15 тисяч кілометрів з іншої півкулі, ті 3 тисячі, які відділяли Париж від Києва не сприймалися як перешкода. Бо Європа — це вже рідний дім. Але ж…
На літак у аеропорту Маврикію під патронатом начальника аеропорту пропустили без проблем. Місць вистачило усім — і громадянам ЄС, і 10 українцям. А далі? А далі через 11 годин льоту був Париж і до моторошного порожній аеропорт Шарль де Голь. Нашу молодь із літака випустили. За великим рахунком, як потім розповідала Іванна, нікому ні до кого не було діла взагалі, ніхто нічого не перевіряв, не запитував. Доки йшли, як транзитні пасажири, порожнім аеропортом, не зустріли жодного працівника, жодного прикордонника. Перших людей побачили лише там, де збиралися пасажири на рейс до… Мінська. Як же добре, хоч як би не егоїстично це прозвучало, що Білорусія до епідемії коронавірусу поставилася скептично: карантин на той час не вводили, кордони не закривали. І, треба зауважити, добряче на цьому заробили. Бо, фактично, Білорусь стала повітряними воротами, через які можна було дістатися і України, для таких подорожувальників, як наші діти. Між іншим, мікроавтобус, який мав забрати 10 українських студентів із аеропорту в Мінську, білоруські прикордонники на територію країни не пропустили, зауваживши, що не отримали достатньо переконливих аргументів, чому українцям треба заїхати на територію Білорусі. Тож за трансфер до білорусько-українського кордону теж заплатили білорусам. Втім, усе це було такими дрібницями на фоні того, що через два місяці наші діти, попри усі труднощі, страх і невизначеність, дісталися рідного дому. Самі! Фактично без жодної допомоги батьків, держави!
Їм одразу ж кинулося в очі те, що на батьківщині до дотримання умов карантину ставляться не серйозно. Навчені досвідом Маврикію, де за ходіння без маски на півроку можна було потрапити за грати, вони й в Україні суворо дотримувалися усіх вимог. Зареєструвалися у системі «Дія» — два тижні обсервації. Щоб довести, що ти й справді вдома, у перший день треба було сфотографуватися на фоні приміщення, де відбуватимеш самоізоляцію і зареєструвати це фото. Потім упродовж двох тижнів до десятка разів на день на телефон приходило повідомлення — сфотографуватися на тому ж фоні із тією ж геолокацією. Якщо через 10 хвилин фотографія не викладалася у програмі «Дія», із перевіркою приходив поліцейський патруль. Принаймні, один із 10 друзів-подорожувальників Іванни у цьому мав нагоду переконатися…
Сьогодні двомісячну подорож нашої доньки світом у час пандемії COVID-19, коли країни, мов равлик, кожен сховався у своїй мушлі, ми вже згадуємо спокійніше. Іванна сумує за Маврикієм — за його височенними пальмами, ласкавим океаном, навіть величезними павуками, яких боїться понад усе, та справжніми мадагаскарськими тарганами, згадує із ностальгічною посмішкою. Вони з друзями мріють повернутися на Маврикій у спокійний час, щоб відвідати ті туристичні об’єкти, які були зачинені на карантин, хочуть знайти і подякувати тим людям, які допомагали їм у критичних ситуаціях, які зробили їх перебування на Маврикії комфортним. Коли прийде цей «спокійний» час для них, для кожного з нас, для усього людства — ніхто достеменно не знає.
Після цієї подорожі у молоді назавжди залишилося усвідомлення того, що наш світ, насправді, дуже маленький, що люди з різних континентів, різних звичаїв і традицій, завжди можуть зрозуміти один одного і завжди можуть допомогти — було б бажання, що проблеми, навіть дуже складні, можна вирішити — головне не боятися і діяти. Незмінною, і у світі після пандемії, залишиться батьківська молитва за своїх дітей. І віра у те, що будь-які труднощі можна подолати. Бо доки ми живі — не все вирішено остаточно…
Оксана ГУЦУЛ.
