Бувають зустрічі, які залишаються в пам’яті назавжди. Бо стрінута людина відразу і дотепер з якоїсь причини видається тобі неймовірною. Бо досі таких тобі не траплялось, — та й чи трапляться ще колись?..
…Яскраве, барвисте, гомінке, веселе, дзвінке фестивальне «море» того дня зібрало тисячі людей на Майдані Незалежності в Косові, обраному 2002 року місцем проведення ХІІ Гуцульського фестивалю, ваблячи і краян, і гостей здалеку. Побачивши скупчення жінок, і собі кортить зазирнути, а що ж там? Спершу чутно лиш голос — приємний, жіночий, що читає Шевченка. Незабаром стає видно й декламаторку — стареньку сиву жінку в хустині. Та ж вона читає Тараса напам’ять! Однією рукою підтримує дивовижної краси рушник у неймовірних, досі ніде не бачених, кольорах, а другою — веде від смужки до смужки орнаменту. Та ж рушник — наче ілюстрація до Шевченкових рядків! Ось же він, зелений квітучий садок коло хати, і хрущі з плугатарями та плугами, і співучі дівчата, і їхні неньки з вечерею, а ондечки й «вечірня зіронька встає»! Тим часом у жіночих руках — уже інший рушник, а стишений голос виводить: «Світе тихий, краю милий, Моя Україно…» Її правиця рухається, підказуючи нам, враженим цим видовищем, про що надалі оповідають візерунки на рушнику, де там — про молитви «до схід сонця», де — про «непевних дітей»… Дивимося заворожено на це диво, «бачачи» вже й гори, «засіяні горем», і «розриту могилу», і синь Дніпра, і кохання чиєсь, і пісню… Щастя душі — певно, цим словом найповніше описати стан у ті незабутні хвилини власного першовідкриття — знайомства із майстринею художнього ткацтва, лауреаткою Шевченківської премії Ганною ВАСИЛАЩУК, сторіччя від дня народження якої — невдовзі, 2 листопада.
Неймовірна краса Карпат споконвіку вабила до себе. Багато віків тому люди почали обживати найвисокогірніші райони довкола Чорногірського, Чивчинського, Горганського гірських масивів, уздовж верхів’я Прута, Черемоша, Тиси. Серед найпривабливіших були й терени нинішньої Косівщини. У цьому благословенному кутку Івано-Франківщини прийшла на світ і Ганна Василащук. Чимало джерел стверджують, що народилася вона в с.Пістинь в родині Василя та Людвиги Братівників, а до сусідніх Шешор перебралися вже під час війни, коли через село проходила лінія фронту і їхня хата згоріла. У Шешорах, навпіл перетнутих річкою Пістинькою, які славилися своїми культурними традиціями та щирим пошануванням Шевченка, ще й могутнім Шешорським Гуком, одним із найбільших і найчарівніших водоспадів Карпат, Ганна закінчила семирічку.
ДІВОЧІ ТАЛАНТИ
Довгокоса дівчина змалку росла спраглою до книжок, цікавилася народними піснями, переказами, пропускала через душу твори Франка та Стефаника, а Шевченків «Кобзар» поступово вивчила напам’ять. Закінчивши школу, захоплена художнім словом, прагла долучитися до культурно-мистецьких подій села. Це й привело до аматорського драмгуртка. На сільській сцені Ганні доручали грати яскраві ролі, як-от Наталки Полтавки, в яку вона майстерно перевтілювалась.
Та не мистецтвом єдиним! Батьки з дитинства готували дітей до праці. Малою доводилося й худобу пасти, а ще ж був перед очима приклад жіночої праці. Мати і старші сестри Ганнусі — вмілі ткалі, тож творили й верети, й килими, які на велелюдному базарі знаходили вдячних нових власників. Ремесло надійно годувало, а плоди праці радували око: барвисті, яскраві. Тож Ганнуся й сама проводила дні біля верстата, спершу лише спостерігаючи за роботою бабці й сестри. Старенька й навчила меншу онуку ткати, розповіла про таємниці візерунків та символіку барв, як їх тлумачили в народі. Певно що дівча мало до того хист, — і надалі жодного свого таланту, Богом даного, в землю не закопало. Швидко стала Ганнуся вправною ткалею, та війна змінила плани і мрії дівочі.
У ЛАВАХ УПА
Шешори вміли боронити своє і мали що захищати. Про цінність цієї землі для краян свідчать унікальні пам’ятки краю — Терношорська Лада — гігантський рукотворний образ, створений, за розвідками вчених, 25 тис. років тому; природна перлина — високогірне озеро Лебедин; давні церкви — Горішня і Св. Параскеви; Замчище, де в ХVІІ–ХVIII ст. існувала укріплена фортеця; нарешті, символічна могила січових стрільців. Могилу цю вперше насипали вже на пам’яті Ганни, зруйнували за радянських часів і відновили у 1990-х. Чимало її односельців у лавах УПА продовжили справу січових стрільців, долучившись до визвольної боротьби за українську незалежність.
20-річна Ганна Братівник також пішла в УПА, ставши в підпіллі зв’язковою на псевдо Калина. Перев’язувала рани повстанцям, носила їжу, а коли через ситуацію, яка склалася в підпіллі, виникла необхідність, — за домовленістю із проводом УПА влаштувалася санітаркою в Косівську районну лікарню. Її побратимом був лікар-хірург Ярослав Хомин. У той час вона передає ліки для поранених і хворих упівців, доглядає за прооперованими, а за потреби — стає провідницею до криївок біля Шешор. За таких умов дівчині довелося ще й асистувати хірургові, який через гангрену змушений був ампутувати ногу бійцю УПА.
Бездоганна репутація українки, якій можна довіряти, спонукала начальника районового проводу Михайла Ткачука, псевдо Лебідь, 1946 року віддати саме Ганні на виховання новонароджену донечку Марію, з якою батьки Михайло й Емілія ніяк не могли перебувати в підпіллі. Але треба було придумати легенду, яким чином у 21-річної незаміжньої дівчини раптом з’явилося немовля.
МАТУСЯ ДВОХ МАРІЧОК
«У свідоцтві про народження дітям пишуть, де вони народилися. А що мали би записати моїй Марієчці? Бункер повстанський. Перший плач дитяти чули хіба що смереки, мама і тато — провідник УПА, гроза енкаведистів, надія патріотів Лебідь… Як доглядати немовлятко серед лісу, кожної хвилини чекаючи нападу, бою… «Віддайте її мені, — просила Мілю. — Я догляну, виховаю, як свою. А найкраще — хай думають, що я її народила!» «Де б я дозволив, щоб ти з доброти своєї душевної таку наругу на себе звела! Щоб найкращу на всі Шешори дівчину за покритку мали, думали, чиєю дитиною обзавелася», — заперечив Лебідь. «То я знайду її! Знайду і буду виховувати як рідну!» На тому й порішили. Три дні немовля кутаю на горищі, боюся, що заплаче, а хтось почує. Здогадаються обов’язково», — через десятки років згадувала тодішні переживання Ганна Василівна. З Божою поміччю їй вдалося врятувати Марічку, видаючи за дитину голодуючих молдаван, які тоді ходили по Галичині.
…У лікарні вона залишалася до 1947-го. Вийшла заміж за Василя Василащука, який працював у лісництві. Якийсь час і сама займалася там відбіркою дерева. Працювала в артілі ім. І.Франка, потім куховарила при школі-інтернаті. Коли в них із чоловіком народилася донечка, назвала її Марією. Тож матусею її кликали дві Марічки. «Зв’язковою в підпіллі ОУН була з 1944 до 1952 року. Двічі її заарештовували органи НКВС за зв’язки з повстанцями», — зазначено в розповіді про Ганну Василівну з нагоди її 95-річчя, розміщеній на порталі електронної Бібліотеки українського світу 1576.ua
…Старшій Марічці був уже час іти до школи, коли 1953 року в криївці, розташованій у Шешорах, загинули 41-річний районний референт пропаганди Косівщини Михайло Ткачук, його дружина Емілія та молодий упівець на псевдо Цвіркун. Ставши дорослою, вихована Ганною Василащук донька Ткачуків — Марія Михайлівна Ткачук-Боринська увійшла до складу громадської організації «Косівська районна управа Братства вояків УПА» і подбала про відновлення меморіальної криївки. Історія подвигу Ткачуків і порятунку Ганною Василащук їхньої донечки згадана в книжці Парасковії Сусак-Курендаш та її дітей, Оксани й Володимира, під назвою «Стежками Відважного і його побратимів (з історії визвольної боротьби сіл Старого Косова, Вербовця і Смодної 1940–1954 рр.)», презентованій у Косові 2020-го.
ВИТКАНІ ВІРШІ Й ПІСНІ
…У повоєнному 1947-му Ганна почала ткати верети, запаски, килими, портьєри, скатертини. Та найчастіше — рушники. Звичними для тутешніх майстринь мотивами, як-от «вітряк», «жучок», «гречечка», не обмежувалася, та й ті комбінувала по-своєму, тож традиційні для Косівщини кольори — зелений, жовтий, коричневий, чорний — на її рушниках заграли по-новому. Їх помітили, про майстриню заговорили. І коли прийшов час примножити Богом даний талант, відчула Ганна Василівна: справа життя її — ткацтво. Почала творити власні візерунки. Відчувала: їй кортить знати якмога більше про українське народне мистецтво. Трапилися й потрібні джерела інформації — книжки та листівки. Так відкрила для себе й творчість майстрині художнього ткацтва Ганни Верес із Обуховичів на Київщині.
Відтоді й почала відтворювати кольоровими взорами на полотні рядки поетичних, пісенних творів. Надихалася красою Слова, а довколишня краса Карпат підказувала кращі кольорові рішення. «Спробою пера» стала ткана робота за піснею «У горах Карпатах». Та сама майстриня своїм «першим рушничком» вважала наступний, створений за її улюбленою піснею «Гуцулка Ксеня», який назвала «Темна нічка гори вкрила». Роком пізніше, 1965-го, коли в Шешорах відкривали пам’ятник Тарасові Шевченку, майстриня — членкиня оргкомітету познайомилася з багатьма відомими українцями — зокрема, Тарасом, сином Івана Франка, за мотивами творів якого виткала рушник «Великі роковини», а згодом і ще кілька. Спілкувалася і з Іваном Світличним, Михайлом Косівим, В’ячеславом Чорноволом, який виступав на відкритті… Хтось із них, під враженням від робіт майстрині, й запропонував виткати рушники за мотивами творчості Кобзаря. Ця ідея заполонила майстрині душу. Запрагла втілити її в життя до Шевченкового ювілею, задумавши пишний «Вінок Кобзареві» за його поезією, барвистими нитками відтворивши на полотні безсмертне Шевченкове Слово. Та для цього слід було ще підібрати візерунки й кольори, які асоціювалися із безкраїм Дніпром і квітучим садком, із вітром і сонцем, із коханням і зрадою, життям і смертю, надією і стійкістю, ніжністю і мужністю, юністю і зрілістю…
Підтримкою в цій праці стали й рідні краєвиди, й рукотворна краса, талановитими краянами з діда-прадіда творена. Вірила: зможе! І почали подавати голоси її диво-рушники, рушнички-співанки, як часом сама їх називала. Ось тут і стало в пригоді змалку напам’ять вивчене: не підглядаючи до книжки, який там наступний рядок, виймала його з глибин удячної пам’яті, наче з самого серця, придумувала відповідні символи — і оживали вони на полотні. Заговорили-забриніли Шевченковим голосом Ганною інтерпретовані «Наймичка» і «Катерина», «Гайдамаки», «Гонта в Умані», «Реве та стогне», «Розрита могила», «Зоре моя вечірняя», «Садок вишневий коло хати…». Низка робіт майстрині ще 1964-го була придбана провідними музеями України.
ПІДПІЛЬНИЦЯ-ЛАУРЕАТКА
1967 року твори Ганни Василащук із циклу «Вінок Кобзареві» експонували на персональній виставці в Державному музеї імені Тараса Шевченка у Києві. А наступної весни Постановою Урядового республіканського Комітету по преміях імені Т.Г.Шевченка в галузі літератури та мистецтва Василащук Ганні Василівні та Верес Ганні Іванівні було присуджено Шевченківську премію — «за цикл українських народних тканих рушників, створених у 1965–1967 роках». Здавалося, мала б тішитися такою високою оцінкою, та на душі було неспокійно. «У Каневі, де також експонувалися мої рушники, не раз думала, що сказав би на це все Тарас, чи припали б йому до душі ілюстрації з моїх рушників? А ще йому — і більш нікому в світі — розповіла б тоді про велику таємницю мого молодого життя. Чи уявлялося тоді державним чинам, кому вони тиснуть руку і чий талант хвалять? Націоналістки! Так тоді називали патріотів України. Рядки Декалогу міцно ввійшли в мою пам’ять, промовляла їх не устами (уста німували), а серцем. А що кому до серця зв’язкової УПА, чиї «штафети» добре знали і в Жаб’ю, і в Космачі, і в Брусторах; до кухарки, яка готувала їжу на весь офіцерський вишкіл на Буківці; до санітарки, яка перев’язала не одну повстанську рану… Одну донечку на світ привела, а рідними двох маю, обидві Марії мене мамою кличуть. Хтось дивується, що люблю прийомну, як власну; хтось знає правду, та мовчить…», — згадувала згодом свої тривоги. Розуміла: будь-якого дня небезпечні за тих часів деталі її біографії можуть сплисти. Й це таки сталося, та всюдисущий кдб забарився з викриттям зв’язків лауреатки з «бандерівцями». Тож спроба в останній момент відмінити подання про присвоєння Ганні Василащук Шевченківської премії виявилася невдалою: Постанову-бо вже підписали перший секретар компартії та голова ради міністрів. Колишня підпільниця таки отримала гідну відзнаку свого таланту!
«Перша лауреатка Шевченківської премії нашої області», — досі пишаються краяни майстринею, яка тоді продовжувала натхненно працювати в своїй творчій ніші. Художні виставки Василащук одна за однією відбувалися в Україні й за кордоном (хоч там її рушники часом експонували, навіть не зазначивши імені майстрині). Чимало музеїв, включно з канадійськими й американськими, прагнули отримати її роботи; деякі твори стали окрасою приватних колекцій. Перевидання «Кобзаря» 1971-го проілюстрували репродукціями фрагментів рушників Г.Василащук і Г.Верес. За рік Ганна Василівна стала членкинею Спілки художників (з 1990-го — Косівської організації СХУ). Залюблену в поезію гуцулку, крім «Кобзаря», надихнули на виготовлення рушників окремі твори Франка, Симоненка, Стефаника, Руданського, Черемшини, Лесі Українки, «Два кольори» Павличка, а також деякі українські народні пісні. Працювала і на замовлення музеїв, у т.ч. — українського народного декоративного мистецтва в Києві. Отримала звання заслуженого майстра народної творчості. Її талант викликав захват в українців з різних куточнів нашої неозорої землі, й чи не пів світу почули в той час про чарівницю-ткалю з карпатських Шешор…
1985 року побачило світ подарункове видання «Ганна Василащук. Альбом» (автор-упорядник — В.Качкан) зі світлинами творів майстрині. Цікаво, що замовити електронну версію альбому можна й у наш час за посиланням https://uartlib.org/knygy-pro-hudozhnykiv/ganna-vasylashhuk-albom/
«Триста рушників Ганни Василащук присвячені Шевченковим творам» — таку статистику наведено в давніх публікаціях про майстриню. «Близько 400 різноманітних рушників було в колекції майстрині», — стверджує голова міжрайонного товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка Василь Глаголюк. Ганна Василащук стає одним із найяскравіших облич мистецької Косівщини, її радо запрошують, прагнуть побачити її роботи, почути її розповіді. Вона ж, як і будь-яка селянка, продовжувала ще й працювати по господарству: сама випікала хліб, дбала про родину, хату, город…
СВІТЛИМ СПОГАДОМ
Овдовівши, стала главою родини. Жила й трималася просто. Ерудована й мудра від природи, була цікавою співбесідницею. Привітно й щиро зустрічала гостей, приймаючи їх у своїй світлиці, де панувала краса. Виткані господинею рушники, серветки, портьєри, доріжки з гуцульськими орнаментами викликали захват майстерністю її рук. Гостям здалеку випадала честь відпочити в цьому помешканні. А відчуття казки й надалі не полишало, бо ж кожна година тут згодом дарувала неповторні спогади про карпатські будні й свята. (От і для мене зустрінуте в товаристві Ганни Василівни та її родини Різдво Христове — досі незабутнє…)
На схилі років мала хворобу серця. Готувалася до нової виставки, та раптове переживання далося взнаки, урвавши життя на 80-му році. 27.06.2004 Ганна Василащук пішла в засвіти. Тим, хто її шанував і любив, залишилися світлі спогади, отримані від неї вітальні листівки зі святами та світлини, на яких — зовсім сива й така прекрасна у вишиваному вбранні… Хотілось присвятити їй рядки до ювілею, а вийшло — на поетичний вінок її пам’яті: про своє щастя увійти в її дім, бачити її працю і візерунки, що бентежать душу, і знову відкривати для себе, вслухаючись у її голос, вічне Кобзареве Слово. І про її щастя — «передать думки Поетові на білій полотнині, Зіткавши кольорові рушники На радість неозорій Україні». І зрештою про спільне щастя всіх нас, нині сущих: у нашому світі була Ганна Василащук…
Ольга ГОЙДЕНКО.
