У моєму житті нещодавно сталися зміни. Я випадково зустріла колишнього сусіда по вулиці й товариша свого старшого брата — Ігоря. Йому трохи за 40, красивий, приємний у спілкуванні. Як з’ясувалося, розлучений. Живе сам у тому ж будинку, що й колись. Його мама та бабуся, яких я добре пам’ятала з дитинства, вже померли.
Малою я дивилась на Ігоря з обожненням — він мав темне кучеряве волосся та блакитні очі. А ще — співав, причому так, що його називали місцевим Робертіно Лоретті. Ігор відвідував хор, брав участь у записах платівок із піснями, про що з гордістю всій вулиці розповідала його бабуся. На мене, малу, він уваги не звертав. Хоча ні: звернув раз, коли з’їв моє тістечко, з яким я вийшла на вулицю. Від образи я зчинила лемент, вийшла мама, насварила Ігоря, і після того він, здається, й вітатися зі мною перестав.
Сьогодні від його кучерів і сліду не лишилось, з’явилися залисини. Та й займається Ігор не мистецтвом, а торгівлею металом. Але й таким він мені подобається, я йому, здається, теж. Як і він, я вільна. Ми дедалі частіше зустрічаємось, сподіваюсь, у нас щось вийде. А гнітить ось що. Матір Ігоря, тітка Зіна, свого часу була дуже гарненька, але легковажна. А тому мої батьки якщо й згадували її, то з легкою іронією. У наших родинних альбомах і досі лишилось чимало фотографій як малого Ігоря, так і тітки Зіни. Жили ми дружно, спілкувались усією вулицею, товаришували між собою і дорослі, і діти. Якось мої батьки стали згадувати своє одруження. У розмові спливло ім’я Зінаїди, яка на тому весіллі близько зійшлася з одним із приятелів тата. Той повівся не по-чоловічому і розповів татові про ті короткі стосунки. А Зіна, зрозумівши, що вагітна, вийшла заміж за свого давнього прихильника Миколу. Щоправда, довго з ним не прожила. Той чи зрозумів, що син не від нього (а може, одразу знав), чи просто не зміг жити з не вельми розумною красунею. Хай там як, але Ігор має прізвище дядька Миколи. Тому коли моя мама в тій розмові назвала Ігоря Миколайовичем, батько зареготав: «Та який він Миколайович? Він же викапаний Жорка!» Мама прикрикнула на батька, що дозволив собі зайве при дитині. Я тій розмові не надала значення, а тепер полізла шукати в старих альбомах фото того дядька, який, швидше за все, і є Ігоровим батьком. І знайшла. З них на мене дивився Ігор: такі самі залисини, усмішка, навіть непропорційно великі руки. Сумніви відпали.
А я тепер думаю, що робити. Розумію, що це не моя таємниця. І навряд чи Ігор бажає знати таку правду. Більше того, це може покласти край нашим стосункам, а я цього не хочу. З другого боку, це заважає мені нормально з ним спілкуватись, боюся, що випадково викрию себе. До того ж виходить, що я єдина людина, яка знає його справжнє прізвище. В голові крутиться думка: а чи маю право мовчати?
Інна. Київська область.