Одна з фундаторів української естради, королева квітів рідної пісні, найкраща українська співачка 1960-х пів року не дожила до свого 90-ліття…
Вона, уродженка Харківщини, завжди була щаслива від того, що формувалася на українській народній пісні. П’ять років співала у хорі імені Григорія Верьовки, а це сторицею відплатилося на естраді. Протягом пів віку на Українському радіо записувала нові пісні з першого разу, з першого дубля, подібне вдавалося одиницям. Ось де рівень найвищої професійної вокальної школи! Її «Квіти ромена» (Бориса Демківа і Владислава Толмачова), «Червона троянда» (Леоніда Татаренка й Анатолія Горчинського), «Спогад» (інша назва — «Поїзд у Варшаву», вірш Ліни Костенко, музика Володимира Верменича), «Троянди на пероні» (Олександра Богачука й Анатолія Горчинського) — й досі на слуху в кількох поколінь. У Золотому фонді Національного радіо зберігається понад 200 пісень у запису Валентини Купріної. Вона навіть не заслужена артистка України (зате має всенародну любов і визнання упродовж багатьох десятиліть). Її шалено бісили теперішні гріховні фонограми, через це в роки Незалежності відмовлялася від фонограмних урядових концертів. Вона не навчилася фальшивити. І це був її головний козир і активна життєва позиція.
«Ніколи не соромилася співати українською мовою»
«Ось причепили до мене це «звання» — «найпопулярніша співачка України 1960-х», а я, до речі, й іншого не маю, не отримала. У мене досі зберігається «Львівський альманах», у якому написано, що Валентина Купріна — співачка, яка зробила місток від камерного співу до вокально-інструментального, — зізнавалася Валентина Іванівна. — Естрада тоді мала набагато вищі категорії виконання. Доводилося співати на одній сцені (з мікрофоном чи без нього) разом з такими корифеями, як Женя Мірошниченко, Анатолій Мокренко, Бела Руденко, Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк — вокалістами дуже високої кваліфікації. Виходити з ними і «нявкати» не мала права. Щоб навіть стояти поруч, треба було мати відповідний рівень вокальної підготовки. Мусила бути постійно у формі, щоб підтягнутися до тих, хто справді співає.
Про теперішнє краще помовчимо. Ми співали багато українського. Записувалася на радіо, телебаченні. Фірма грамзапису «Мелодія» випустила чотирнадцять моїх платівок. От часи були! Мені пощастило, що з 1964-го і до глибокої «пенсійної» старості працюю на Українському радіо.
У 1960-х було дуже багато пісень про квіти. Невипадково мені (я ж стільки співала!) присвоїли неофіційний титул «королеви квітів». Його придумав і пустив між люди Женя Дудар. Справді, дуже багато гарних пісень писали автори про квіти. Я ж ніколи не співала про комуністичну партію. Це нонсенс!
Мені навіть важко поєднати естраду, яка тоді щойно зароджувалася та сприймалася інколи насторожено, і партію. А дехто робив це легесенько. Але нехай це буде на їхній совісті.
В останні роки точаться суперечки, хто ж був основоположником української естрадної пісні? Усі хочуть бути першими. Я не перечу. Хай всі будуть піонерами. Проте я, висловлюючись дитячою термінологією, з «найпершіших». То правда. Хоч як би боляче комусь то було чути.
Мені пощастило у той час жити. А скільки несли пісень! Не було тих усіляких продюсерів, які б нікого до мене не підпускали. Найстрашніше, що вони ще й формують репертуар своїх «зірок». Серед молоді є багато талантів. Хай їм буде добре, не хочу говорити нічого поганого. Але маючи дані, гріх ними не скористатися. Нині мої шлягери співає молодь, і це як тішить (що не забули і шанують), так і лякає (не народжується нічого гідного нового). Я відчувала свої пісні. Найголовніше, щоб текст грів мені душу. Про теперішні взагалі говорити складно, адже «найвищим пілотажем» є слова на кшталт «я тебе хочу цілу ніч»…
Не раз думала, доки ж буду співати? Женя Мірошниченко вважала, що співати слід доти, доки дихаєш. Але це стосується лише тих, хто вміє співати. Де тільки не гастролювала! І туди тягнуло знову та знову. Чи це гостинна Грузія, чи Киргизія і Казахстан — з примітивними побутовими умовами (туалети лише надворі, уявіть 50-градусну спеку чи 40-градусний мороз!). Але перемагала молодість! А як любили і сприймали українські пісні в країнах Балтії! Ведучими у мене були Микола Гринько і Женя Медвєдєв. Чи не всі пісні «на біс» доводилося співати. Концерт закінчився, а оплески не змовкають. Вісімнадцять разів виходила на поклін. Я ніколи не соромилася співати українською мовою.
Мені просто пощастило, що мої пісні припали до душі. Ніхто мене не змушував цього робити. Мелодика пісень рідною мовою мене полонила назавжди».
«Спокійний голос Степана Бандери: «Я думав, що України вже нема. А Україна живе!» — чула все життя»
«П’ять років співала у хорі Григорія Верьовки. На все життя запам’ятала наш концерт у Брюсселі 1958 року, на якому серед глядачів був Степан Бандера, — час від часу поверталася в ті часи Валентина Купріна. — Спокійний, впевнений у собі, скромний, без зайвої пихи, слухав хор номер один тієї рідної землі, якій служив вірою і правдою, залишив по собі надзвичайно вагомий внесок в українство. Після виступу він підійшов до нас зі словами: «Я думав, що України вже нема. А Україна живе!» Тоді разом зі мною співав і Микола Кондратюк, якого невдовзі люб’язно величатимуть як Контр-Гнатюк. Ось тих українських співаків, голос яких чув сам Степан Бандера, не так уже й багато. Мені було 24, була солісткою хору, тож і мене він чув та слухав. Його спокійний голос чула все життя: «Наша справа — робити своє діло!» Могли ми й ще раз зустрітися…
Так сталося, що 15 жовтня 1959 року, в день убивства лідера ОУН, хор Григорія Верьовки мав аншлаговий виступ у Мюнхені. Концерт проходив у палаці спорту. Пригадую, як Григорій Гурійович зреагував на те, що недоброзичливці викупили квитки в перших рядах. Німецькі газети тоді вийшли із заголовками: «У день вбивства Степана Бандери в Мюнхені гастролював славетний хор з України». Чи це було підпасовано, чи випадково, хтозна…
Майже всюди ми починали з пісні на вірш Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий», від якої з перших секунд звучання пробігали мурашки тілом. Майже після всіх виступів у Європі до нас зі сльозами на очах приходили земляки-емігранти і не могли надякуватися!
Хтось вихвалявся, що співав сталіну, а хтось — брежнєву чи щербицькому, навіть тиранові путіну! Ніколи про це не кричала, але в душі завжди гордилася, що співала Степану Бандері».
«Co komu do tego, że my tаk kohаmy»!
«У ті часи, коли співала в джаз-оркестрі «Дніпро», композитори самі приносили мені пісні, — розповідала Валентина Купріна. — 1962 чи 1963 року прийшов до мене Володимир Верменич і приніс пісню з назвою «Спогад», її ще називають «Поїзд у Варшаву». Перше, що впало у вічі, — на клавірі було виведено «Ліна Костенко». Я вже тоді любила її вірші, їх не можна було не любити, читалися вони запоєм і з гордістю, адже з часів Лесі Українки подібної поетеси ми не мали. Поезію Ліни шанувала високо з 1950-х років. Тягло мене до неї. Вона з тих, хто все життя боровся і бореться за Україну. Знала, що вона була у Львові, що там її десь ганяли чи виганяли із залів. Що вірш був присвятою її великому коханню — польському поетові Яну-Єжи Пахльовському, батькові їхньої доньки Оксани. Відтіля й поїзд у Варшаву. Потім на цю пісню зняли телевізійні кадри, де я на київському вокзалі стояла біля потяга. Три рядки були українською мовою, а один — польською.
Поїзд у Варшаву спогади навіяв,
Я на Україні згадую тебе.
Ти співав для мене пісню вечорами:
Co komu do tego, że my tаk kohаmy!
Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,
Але батьківщина в кожного своя.
Як тебе згадаю, забринить сльозами:
Co komu do tego, że my tаk kohаmy!
Поїзд із Варшави йде крізь моє серце,
Зустріч довгожданну радість окриля.
І минають роки, роки за роками…
O, jakie to szczęście, że my tak kochamy!
Раніше такого не було, щоб не оголосили авторів пісні, яку виконували на сцені. Тепер чого тільки не пишуть, тому кажу чесно: не пригадую, щоб замість Ліни Костенко оголошували автором пісенного тексту народ. Чого не було, того не було. Хтось придумав це.
На прикладі «Спогаду» відчула, що таке справжній шлягер. Його любили і просили виконати знову і знову.
Бувала вдома у Верменича, коли він жив на вулиці Цитадельній. А з автором вірша ми не були в ті часи знайомі. Уперше побачилися лише в 2010-му, на свій вечір в Українському домі, в Києві, мене запросила сама Ліна Василівна. Співала там її «Спогад».
«Я для тебе зірву Синє листя ромена — Найчарівніше зілля землі…»
Цікаву історію має суперхіт 1960-х «Квіти ромена», якому акурат сповнилося шість десятків літ. Образ квітів ромена до тернопільського поета Бориса Демківа прийшов випадково, а текст написав легенько і швидко:
Вітер в горах заснув,
Ліг сосні на рамена.
Вечір зорі в росі
Розгубив золоті.
Я для тебе зірву
Синє листя ромена —
Найчарівніше зілля землі.
Ти на мене чекай
На хрещатій дорозі,
Збережи назавжди
Щире серце мені.
Я тобі принесу
В голоснім передгроззі
Щонайкращі квітки запашні…
«Покласти на музику його запропонував Владиславові Толмачову, який
навчався у Тернопільському музучилищі, — зазначав Борис Демків. — Владислав думав, що ромен — це ромашка. Насправді ж ромен належить до роду ромашкових, росте у Карпатах, його ще звуть квіткою «люби мене». Дуже гарна назва, набагато краща, ніж ромен».
«Після закінчення другого курсу Тернопільського музичного училища (навчався на теоретико-композиторському відділенні) спекотного літнього дня далекого 1964 року я їхав на літні канікули до батьків у Чортків, — згадував той момент композитор Владислав Томачов. — На стару тернопільську автостанцію провести мене прийшов Борис Демків, з яким ми вже мали одну пісню. Боря (як люб’язно називали ми його) дав мені п’ять чи шість віршів. Я перечитав усе і зупинився на «Квітах ромена». Музика народилася відразу. Промугикав собі кілька разів. Майже все сходилося. У такому першоваріанті були лише два куплети пісні і всім відомий приспів. Коли приїхав додому, відразу записав ноти. Першим слухачем був мій батько-лікар, який сказав: «Оце буде гарна пісня». А вже у вересні твір звучав у репертуарі вокального ансамблю нашого музучилища.
У пісенних словах про кохання художня рада знайшла… антирадянщину. До чого лише тоді не придиралися. У приспіві було: «Ти на мене чекай на хрещатій дорозі…» Якийсь маразматик у слові «хрещата» відчув присмак не лише релігійний, а й бандерівський! Наслідки могли бути плачевні. Але вогонь погасили ще в зародку».
З часом пісня всім сподобалася, і автори мріяли, щоб її заспівала Валентина Купріна — співачка номер один того часу. На їхнє щастя, така нагода незабаром випала: вона гастролювала у Тернополі, мала концерти в обласній філармонії. Було це у січні 1967 року.
Артистці пісня сподобалась, вона відразу погодилась взяти її у свій репертуар. Щоправда, Валентина Іванівна попросила поета дописати ще один куплет, адже пісня видалася їй якоюсь куцою, закороткою. Демків дописав його, він став середнім із трьох куплетів твору. Ось ці слова:
І у кожнім листку нерозгадана тайна,
Найтепліші слова в пелюстках тих звучать.
Ніжну квітку ромена чародійною здавна
Називають гуцули з Карпат.
Незабаром у музичній програмі «Променя» відбулася радіопрем’єра. Так Борис Демків і Владислав Толмачов стали відомими людьми…
«До «Квітів ромена» співала «Червону троянду» Анатолія Горчинського, який тоді працював режисером у Львові, — визнавала Валентина Купріна. — А той день, коли до мене прийшли Борис і Владислав, дуже добре пам’ятаю. Ось так хлопці чекали, доки не приїхала на гастролі до Тернополя, де мені й запропонували цю пісню. Вона майже рік пролежала у шухляді. Записала її на радіо у два голоси — спочатку проспівала терцію, а потім основну мелодію».
1968-го Чортківська кондитерська фабрика почала випускати шоколадні цукерки «Квіти ромена». Мабуть, хтось з меломанів був і на Харківській парфумерній фабриці, де наступного року з’явилися парфуми з такою милозвучною назвою.
«Господь дав Анатолію Горчинському ліричну душу. Мелодичний дар у нього справді був Божий»
«Мені пощастило, що не розминулася з Анатолієм Горчинським, — з іскорками в очах згадувала про Маестро співачка. — Треба віддати йому належне, всі його пісні торкаються сердечних струн і надовго переживуть автора. Господь дав йому ліричну душу. Мелодичний дар у нього справді Божий. А як йому вдалася «Червона троянда» (вірш Леоніда Татаренка), яка популярна уже більш ніж шість десятиліть?! До речі, її записала першою, а прем’єрне виконання належало Юлії Пашковській. А яка різниця? Народ її любив і буде любити…»
«Якось у потязі їду в купе з однією дамою. Тут передають «Червону троянду». Попутниця й каже мені по секрету: «Перед вами — героїня цієї пісні. Композитор у мене так закохався, що й написав її…» — з усмішкою згадував Анатолій Горчинський той несподіваний бум, який зчинився в 1960-ті навколо популярності його твору. — Було й інше. В одному з престижних ресторанів грає оркестр «Червону троянду». Тільки закінчили, підійшов до музикантів і кажу: «Цю пісню написав я». Вони стали сміятися: «Ви вже чи не двадцята людина, яка каже нам про це». З того часу ніде свого авторства не рекламую».
У 1960-ті роки по обласних радіостанціях України в суботу і неділю звучали годинні концерти на замовлення радіослухачів. І в кожному з них завжди замовляли декілька пісень популярного композитора Анатолія Горчинського. Він був серед лідерів музичних передач і на Українському радіо. Нині важко навіть уявити, скільки тисяч чи десятків тисяч листів отримували редакції радіо з проханнями почути улюблену «Червону троянду» знову і знову.
Мішки листів приходили на радіо. «Київ, Хрещатик, 26. Радіо. Шановні товариші артисти, повідомляємо вам, що із силосуванням кукурудзи ми вже справилися, скирдування соломи давно закінчили, а зараз працюємо, де необхідно. І після роботи спішимо додому послухати ваші передачі по заявках, вони нам дуже подобаються. Із великою просьбою просимо вас повторити пісню «Червона троянда» Анатолія Горчинського. З великою повагою Якимчук Іван. Кримська область, Джанкойський район, с/p тимірязєва, відділення №3. 20 серпня 1965 року».
«м. Київ, радіо, від Слободянюка Анатолія Михайловича. Якось, слухаючи концерт для будівельників, мені дуже сподобалася пісня «Червона троянда» у виконанні артистки Валентини Купріної. Прошу виконати ще раз по радіо. Моя професія вчитель Чорноострівської середньої школи, Хмельницької області, Хмельницького району. 18.08.1965».
«Під фонограми не співаю. Не можу в таких випадках уявити, чого виходжу на сцену!»
«Мій голос, як для естради, зовсім незвичний — з таким жіночим басом майже нікого й не пригадаєш. Хіба що француженку Даліду. Гадаю, що у мене високих нот і не було. Для цих пісень, які співала, двох октав достатньо з головою, — роздумувала Валентина Купріна. — Мені імпонувало, коли з’являлася обдарована молодь, взяти, наприклад, Софію Ротару. Тішилася, що Україна багата на таланти. Соня з піснями Володі Івасюка була обличчям нашої пісні, хоча дуже погано, що вона надалі майже не співала українською.
В останні роки любила спілкуватися з Ліною Прохоровою, Юлею Пашковською.Тільки приємні спогади залишилися від праці з хлопцями з ансамблю «Кобза». З ними на початку 1970-х записувала «Водограй» Володимира Івасюка й «Голубівну» Богдана Янівського і Богдана Стельмаха.
Для мене спеціально творили близько 30 композиторів. Лише на радіо записані пісні з дванадцятьма різними оркестрами. Усе наживо. Коли покійний Борис Шарварко запросив мене заспівати «Квіти ромена» в урядовому концерті під фонограму, відмовилася. Не можу в таких випадках уявити, чого виходжу на сцену. Мушу бачити очі свого глядача і серцем відчувати, яка пісня буде наступною. Шкода, що є ті «легенди», які десятками літ не співають «наживо». Бог їм суддя.
Впевнена, що дуже скоро має настати той час, коли глядач прийде послухати живі голоси, а не фонограми. Я ж досі записую нову пісню з першого разу. А «зірок» робить техніка, де можна підтягнути все, що завгодно.
Я більше камерна співачка. Завжди хочу бачити очі людей. Тоді з’являється якийсь незрозумілий власний «садомазохізм»: віддаюся своєму глядачеві до останку. Коли бачу добрі очі, тепло, це надихає, і хочеться віддати стократ більше…»
Р. S.
Де би могла колись співачка подумати, що їй доведеться пройти біди, горе і випробування двох воєн. Коли закінчилася Друга світова, їй було 11, а ось теперішня агресія московитів мучила до останнього подиху. Вона вірила в перемогу країни, шкода, що до неї не дожила… Столицю постійно бомбили нелюди-рашисти, тож в другий день війни донька Наталія забрала свою славетну маму до вдячних онуків у мальовниче село Лютіж, на Вишгородщині Київської області. За пів року до 90-ліття (2 квітня 2024 року) Валентина Іванівна померла. Тіло її кремували і поховали біля могили батьків у рідному селі Кочеток, що в Чугуївському районі Харківської області. Як вона гордилася своєю родинною колискою на Сіверському Дінці з дивовижним природнім краєвидом і унікальним Музеєм води!
Українська Харківщина дала життя своїй знаменитій доньці, вона ж (як і вся Україна) її збереже. Бо вартує того. І завжди вартувала, адже дарувала людям пісню. «Бо все на світі — тільки пісня, на рідній мові, на своїй!»
Михайло МАСЛІЙ.
