Який слід залишає по собі людина? Чим виміряти цінність спадщини, коли йдеться про нематеріальне? Як може мрія стати порятунком? Усі ці думки приходять, коли занурюєшся в історію чиєїсь долі з переплетінням втрат і знахідок, щастя й болю, щирості й сплаченої за неї високої ціни. У переддень професійного свята дослідників сивої минувщини (15 серпня в Україні відзначають День археолога) перегорнімо сторінки життя видатного українського археолога Бориса Миколайовича Мозолевського, якому Україна і світ удячні за відкриття Золотої пекторалі, що засвідчила багатство української культури, була визнана шедевром світового мистецтва й «археологічною знахідкою ХХ століття».
Та не лише в цьому заслуга Мозолевського: «У нас є поети-політики, поети-художники… Поет-археолог наразі один — Борис Мозолевський. Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром. Його поезія глибока, як небо України». Ці слова Ігоря Павлюка пояснюють, чому розповідь про Мозолевського неможлива без його поетичних, та й прозових, цитат. У них він — щирий і справжній, бо тільки такий міг сказати, звертаючись до сучасників, слова, які зараз влучають у серце нащадків: «Цінуйте себе і землю свою, не вірте тим, що звуть вас «хохлами». Ви — Українці!»
Його біографія — готовий сюжет для фільму — агов, режисери! Дитинство — типове для покоління «дітей війни». Селянська родина Мозолевських із Миколаївки на Миколаївщині пережила розкуркулення ще до народження сина 4.02.1936. Друга світова застала батьків Бориса за колгоспною працею. Мати після загибелі чоловіка на фронті сама ростила сина — і той допомагав, чим міг, через десятки років дякуючи найріднішій за цей материнський подвиг: «Ви так хотіли щастя задля мене!»
Він народився і жив у хаті, за якою починався степ, зростав сином степу — й уже тоді безмежно любив його. «Весь мій світ — навколо хати З дивним видом на війну», — це про часи, коли сам іще був «малим хлоп’ятком із глибинного села». Та війна скоротила дитинство, змусивши швидко дорослішати й іти до праці. «Від макухи і висівок був я кволий і миршавий. А країна підводилась по війні із руїн. Я пишався п’ятірками й першими віршами, Тим, що харчу колгоспного на дурничку не їв», — із гідністю напише значно пізніше. А ще згадуватиме материнську нічну працю за веретеном: «З-під маминих пучечок ниткою Снується безсмертне життя» — і це веретено стане для нього символом часу, а згодом і мрією.
У п’ятнадцять за покликом серця і неба вступає до Одеської спецшколи Військово-повітряних сил, далі — до військово-морського авіаучилища в Єйську. Складає іспити до загону космонавтів разом із двома Георгіями — Береговим і Шоніним. Живе мріями, та розпочалося скорочення радянської армії. Медкомісія визнає його непридатним для польотів за станом здоров’я. У 20 років Борис починає шукати себе з нуля — тепер уже на землі.
Початок переосмислення
Небо його не відпускало, і здолати цей біль могла лише нова велика любов — як варіант, нова справа життя. Борис спробував знайти її у Львові — й назавжди полюбив це місто, але з працевлаштуванням не склалося. Реальну, але важку фізичну працю запропонував вербувальник зі столичного заводу. Борис починав зі щебінки, та його швидко обрали комсомольським ватажком. Коли побачив, що комсомольська активність зводиться до внесків і зборів, вирішив втілити винесені з училища ідеали. Після цього його усунули з посади секретаря і перевели на працю до кочегарки, де найвірогіднішою перспективою було спитися. Тодішні емоції Борис, як син степової вольниці, висловив у поетичнім слові, на той час іще російською: «Свободен я, и я имел в виду и вас, и ваш ЦК, и вашу партию». Читати став іще більше, зацікавився працями Гегеля й Канта. Невдовзі вступив на заочне відділення історико-філософського факультету КДУ імені Т.Шевченка.
Дар щирості й Слова
Його вірші завжди вирізняла щирість думок, хоч бути щирим було небезпечно, і він розумів це: «Я не вмію ще й брехати, Це я потім осягну». Писав, про що думав; наприклад, 1964-го — про те, що комунізм — це утопія. Попри важке життя, починаючи з 1963-го, одна за одною вийшли його поетичні збірки російською: «Начало марта», «Шиповник», «Зарево». Як поет Мозолевський потребував вдячного слухача, тож за короткої «відлиги» взявся організовувати поетичні вечори, публічно читав свої вірші — і прогнозовано опинився під негласним наглядом. Після університету якийсь час редакторствував у видавництві «Наукова думка», працюючи з виданнями профільної тематики, та невдовзі його звільнили. Серед приводів для цього згадували редагування книжки Олени Апанович «Збройні сили України», яку влада визнала «буржуазно-націоналістичною», та організований ним у Києві наприкінці 1965-го вечір творчості «заборонених» тоді поетів. Так щирість Бориса Мозолевського, кваліфікована «органами» як «вільнодумство», повернула його до кочегарки — більше нікуди на працю не брали. «Неблагонадійний» поет стає об’єктом стеження для кадебістів. Їм уже відомо, що той товаришує з «опальним» Василем Стусом (якому пізніше присвятить кілька віршів). Ось тільки заборонити Мозолевському писати, як колись «за царя» Шевченкові, вже нема як. Тож наступну збірку «Червоні вітрила» лише «пригальмували» — років на п’ять…
Великою несподіванкою для кадебістів став перехід Мозолевського у новій збірці на українську мову, якою відтоді послуговувався у творчості. Коли хтось цікавився, як це сталося, зазвичай віджартовувався: мовляв, раніше не знав, що він українець. Але у спогадах «Шлях до себе» уточнював: у 15 років, навчаючись на пілота, понад усе вірив своїм наставникам, вважав їх «вірними лицарями народу» — а вони вчили, що комунізм не за горами, усі нації стануть однією, отож що швидше зникнуть національні ознаки, то краще. «Так поволі забув я і хто я, і звідки, став думати і писати російською, і, можливо, ніколи й не згадав би про своє походження, коли б пряміше склалося моє життя», — підсумовував сказане. Та життя складалося зигзагами, а критичним моментом переосмислення для Бориса стало придушення Чехословацької весни 1968-го — і очі відкрилися…
Його творчий шлях перетинався із поетом-земляком, залюбленим у степ Миколою Вінграновським. Шістдесятник Євген Сверстюк згадував про Бориса як про поета з числа «найгостріших і найпряміших». Згодом удячний читач із захопленням зустрічатиме його нові україномовні збірки — «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить, як вік» (1986) і найпопулярнішу — «Дорогою стріли» (1991). Чимало з віршів цього часу — справжній маніфест проти зросійщення українців. Хоч тематично в них — пошуки сенсу життя, роздуми, навіяні працею, та безмежна любов до степу: «Степе широкий наш, рідний наш брате… Наше коріння — в твоїй глибині». І це було не лише про степ…
Високим взірцем щирого слова Мозолевського стала присвята Василю Стусу, в якій він засвідчив свою духовну єдність з шістдесятниками й водночас — каяття: «Прости мене, Василику, мій брате, За всі твої печалі і жалі, Що ти один ламав холодні ґрати, Коли я їв свій кусень у теплі…» Попри життєві складнощі, Борис гостро відчував, наскільки трагічніше за його власну склалася доля друга. Просив прощення й у всіх закатованих, знищених, «заборонених», «поламаних кимось квітів» — тих, «хто не навчивсь мовчати, реклись ми навіть імені кого», «розтерзані в тридцятім» й «усі, хто в тридцять сьомім Не вийшов із катівень ГПУ». Перепрошував за все ними недоспіване, а точніше — недожите, чого собі самому — зізнавався — не прощав.
Як українському патріоту йому болів і масштабний наступ на рідну мову, до якої тільки-но повернувся і спрагло припав: «Хто волю мав таку колись — В які часи? В якій країні? — Щоб мови рідної зректись Було дозволено людині?» Розумів, що має багато попрацювати, аби його мова відповідала званню письменника — і невтомно штудіював словники. Виписував з класики до спеціального зошита рідковживані слова, консультувався, чи запозичене, а чи споконвічно українське те чи інше слово. І наголошував у вірші, адресованому російському поетові євтушенку: «…що для тебе Росія — Україна мені. На уста ж моїй музі Прибивають печать, В найвільнішім союзі Можу тільки мовчать».
Поетичні образи Мозолевського — свіжі й глибоко змістовні, метафори — просяться до цитування. «Бог нас карає — вже в котрім коліні — Як мені укро на Україні! Крамарські грища та карнавали Серце на тирло вже стирлували… Як мені укро, рідний мій краю! — Каркають круки — мову ж украли. Краю мій, краю, крицею краяний! Не в Україні — вже на Україні!.. На буряках солонцюють без цукру. Господи! Господи! Як мені укро…» Раз почувши, це важко забути.
Відчайдушний вірш Мозолевського під кричущою назвою: «Ті, що вбили Василика Стуса» відверто декларує його готовність за будь-яких обставин не зректися сказаного, йти до кінця: «Ви зовете мене єднатися. З ким? З катами моєї нації? Боже-боже, які ж ви ниці! Все сказав я. Ведіть до в’язниці». На той час до його затримання, вірогідно, й справді залишалося недовго, і це передчуття-очікування відбилося в інших його рядках того часу: «…Чи стане сил не стати на коліна, Не впасти, не зламатись на вітрах? Чи в Києві нову весну зустріну, Чи, може, вже в Мордовських таборах?..» У таку тривожну й вирішальну пору його життя на допомогу гнаному поетові прийшов рідний степ.
Справдження мрії
До археології Борис Мозолевський долучився на розкопках Страшної Могили неподалік м. Орджонікідзе (нині — Покров) 1964-го. У ті роки він заглибився у світ скіфології, а знайомство «в полях» із видатним археологом Олексієм Тереножкіним вплинуло на подальший вибір. Вимушено повернувшись до кочегарки, Мозолевський улітку долучатиметься до експедицій, на практиці пізнаючи секрети буденної археологічної праці й переживаючи перші радості при цінних знахідках. Згодом легендою стане, як під час досліджень Гайманової Могили експедицією на чолі з Василем Бідзілем Борис, простий учасник розкопок, випадково провалиться ногою в приховану нішу — і там виявиться цінна чаша — принаймні так переповідатимуть цю історію.
Нова справа захопила Мозолевського, який досі не мав серйозного інтересу до археології, такої далекої від милого його серцю неба. Розкопки допомагали йому тоді залишатися на плаву, чого не могла забезпечити сама лише кочегарка, адже був уже главою родини, батьком двох дітей… Тим часом стараннями кдб після однієї з експедицій з’явився донос на Тереножкіна — буцім тримає в експедиції «антирадянськи налаштовану людину»… Та Тереножкін не зрікся свого учня, хоч захист Бориса міг дорого йому обійтися, і тільки дивом ситуацію вдалося залагодити, отож ніхто не потерпів.
«І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї…, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення…» — напише Мозолевський, коли омріяне відкриття таки станеться.
На початку 1970-х під час великого будівництва один за одним під загрозою знищення опинялися степові кургани. Тож археологи поспішали, аби випередити екскаватори, і для розкопок часом бракувало фахівців. Виникла загроза і для кургану Товста Могила на Дніпропетровщині, «сусідом» якого став гірничо-збагачувальний комбінат із видобутку й переробки марганцевої руди. Його тодішній керівник, Григорій Середа, цікавився археологією, тож потоваришував із залюбленим у цю науку істориком-кочегаром і був радий йому допомогти. Сам Мозолевський, який дуже хотів, аби ці розкопки відбулися, наче жартома пообіцяв Середі, що в кургані неодмінно трапиться «щось велике і блискуче». Тож коли чиновники у Дніпрі шукали, де розжитися чорноземом для практичних потреб, Середа, попри наявні запаси доброго ґрунту, запропонував скористатися землею з Товстої Могили. Побачивши, який там чудовий чорнозем, іншого й не шукали — і Григорій Середа поїхав до Інстиуту археології домовлятися про експедицію на розкопки. А почувши, що всі науковці вже десь задіяні, наголосив: комбінат виділяє техніку й кошти, справа термінова, тож чом би не скерувати до Товстої Могили того ж «позаштатного» Мозолевського, в якого досвіду не бракує? Попри відсутність у Бориса наукового ступеню, з огляду на раніше знайдені ним чашу і т.ін., на таку пропозицію зрештою пристали, «офіційно» записавши керівником працівника інституту, який там так і не побував. Тож Мозолевський де-факто очолив експедицію.
Попри надані комбінатом техніку і прохідників для підземних робіт, на шляху до надр кургану постійно траплялися обвали. Зрештою вийшли на поховання багатої молодої скіф’янки та малої дитини. Золоті пластинки на їхньому одязі та жіночі прикраси свідчили про високий статус у скіфському світі. Неподалік знайшли поховання слуг та коней із залишками величезної колісниці. А от центральне поховання царя виявилося вщент пограбованим — вірогідно, уперше це сталося ще за скіфської доби. Археологи вже не плекали особливих надій, та Мозолевський продовжував розкопки. О 14.30 у дромосі — підземному коридорі, що вів до головного поховального приміщення — його пальці торкнулися чогось гострого, а з-під глини сяйнув відблиск. У руках 35-річного Мозолевського опинилася скіфська прикраса — і це було справжнє диво. Неподілік знайшли ще й золотий меч у піхвах. Так 21 червня 1965 року стало сенсаційним днем для української і світової археології, адже скарби такого рівня — вкрай рідкісні.
«Я вимріяв і вистраждав собі свою Товсту Могилу», — казав Мозолевський. Грабіжникам варто було лише «простягти руку ще на десять сантиметрів — і пектораль для людства була б назавжди втрачена», — дивувався грі долі у книзі «Скіфський степ».
…А може, це степ віддячив за вірність, здійснивши життєво важливу для цього степовика мрію — і тим урятувавши, ще й закохавши у себе на все життя?.. Мозолевський і сам вважав свою знахідку дарунком рідної землі, сином якої завжди був, що стало останньою крапкою в історії його свідомого повернення до української мови.
Правда без вигадок
Сповістивши місцеву владу й омивши знахідку, як новонароджене дитя, археологи винесли прикрасу ближче до світла й у захваті цілували її. Назвати цю річ пектораллю одразу запропонував археолог Євген Черненко: «пектус» з латинської — «груди». Мозолевський прийняв цю назву, як і більшість науковців. Відомі принаймні дві світлини Мозолевського із пектораллю в руках і на шиї, та він не перевозив її на собі й не ховав під фуфайкою. А от під готельним ліжком у мішку, за його визнанням, прикраса побувала. Потім пектораль охороняла міліція, а до столиці вона їхала під охороною в купе потяга «Запоріжжя — Київ» (в інеті є світлина з купе). Попри тиск москви, де до того часу осідали всі цінні знахідки, унікальна прикраса залишилася в українській столиці. У травні 1972-го її прийняла вже відкрита Національна скарбниця — Музей історичних коштовностей на території Києво-Печерського заповідника. Було виготовлено кілька гальванокопій, які бачать відвідувачі музеїв у Києві та на Дніпропетровщині; їх же возять на міжнародні й вітчизняні виставки. Оригінальна пам’ятка зберігається в спеціальному фондосховищі.
Самого ж Мозолевського, на той час опального поета-кочегара, тодішній директор Інституту археології Федір Шевченко тут-таки оформив заднім числом старшим науковим співробітником, преміювавши «аж» 500 карбованцями. За вказівкою тодішнього парткерівника УРСР Петра Шелеста, Борис Патон від Академії наук надав археологу нову трикімнатну квартиру, котру, втім, після розлучення Мозолевському довелося розміняти. Тоді ж талановитого поета-археолога прийняли і до Спілки письменників.
«Золота моя доню»
От уже 55 років як скіфологи отримали змогу вивчати цю прикрасу «чистого сонячного кольору» діаметром 30,6 см і вагою 1150 г, виготовлену в IV ст. до н.е. з чистого золота 958 проби, що належала саме скіфському царю (а не цариці) — й, вірогідно, використовувалася як ритуальна. Ті, кому пощастило побачити її на власні очі, годинами роздивляються найдрібніші деталі — а їх у цьому осяйному диві понад 160 — які утворюють три яруси, або фризи. Нижчий зображує потойбічне життя; середній — буяння природи, символічне дерево життя у квітках і з пташками, що корінням сягає нижнього ярусу, а кроною живить сьогодення у верхньому. Композиції з 48 філігранних фігурок людей, свійських і диких тварин, пташок і міфічних істот заввишки від 0,5 до 6 см відтворюють як певні сюжети, так і прояви почуттів живого світу. Мозолевський вважав, що пектораль відповідала уявленням скіфів про світобудову і свідчить про високі естетичні ідеали степовиків.
Для самого Бориса Миколайовича унікальна знахідка стала «охоронною грамотою» від системи, яка так і не наважилася заарештувати людину зі світовим іменем. Та, попри професійний успіх і підвищення до заступника сектора скіфської археології, в інституті йому було непросто; за спогадами близьких, Мозолевського не раз доводили там до нервових зривів, які поступово підточували здоров’я. Узимку він із нетерпінням чекав весни, аби вирушити на розкопки до польового табору на Дніпропетровщині. Свою команду там будив на світанку словами: «Дітки, вставайте, до могилок пора». Вечорами часто читав свої вірші. Був чудовим оповідачем, якого люди охоче слухали годинами. Дуже трепетно ставився до розкопок, «коли при свічечці у глибокому підземеллі ножем і щіточкою воскрешаєш до нового життя — життя вже у науці — те, що зовсім недавно ще, з історичного огляду, було чиєюсь живою долею…»
Так і не ставши пілотом, Мозолевський знайшов себе на землі, дослідивши понад 60 скіфських курганів на півдні України і виявивши там близько 14 кг виробів зі срібла й золота, які складають вагому частину збірки Національної скарбниці. Написав близько 60 наукових праць, випустив низку монографій про розкопки, захистив кандидатську, присвячену скарбам Товстої могили, досліджував етнографію Скіфії, працював над докторською — й зізнався в любові до рідного краю в ліричній автобіографічній «Думі про степ». Завжди закликав українців пишатися тим, що живемо «на такій багатій історією землі». У поемі про витвори скіфського золоторства «Ірій» з його відомої книги «Скіфський степ», уривки з якої можна прочитати в інтернеті, є навіть монолог, написаний від імені скіфського царя: «Життя і смерті спивши щедрий келих, Усі літа спаливши на вогні, Я, скіфський цар…», наприкінці якого наголошено: «Це наша з вами спільна Батьківщина». Коли хтось питав, чи є українці прямими нащадками скіфів, казав: якщо й ні, то «точно увібрали від них цілий спектр культурних надбань».
«Усі шукають, а він — знаходить», — дивувалися в археологічному світі. Багато хто вважав, що Мозолевський має дар передбачення і тому «бачить» місце розташування неймовірних скарбів. В усякому разі, йому справді було що розповісти світові, і він робив це у своїх творах, бо все життя залишався «невиїзним». Не раз готував унікальні експонати з розкопок для закордонних виставок, але… супроводжували їх інші. Так було й у травні 1972-го, коли напередодні від’їзду пекторалі до США він писав: «…І їдеш ти без мене. Щасти ж тобі, золота моя доню, в твоїх всесвітніх мандрах…»
Історія одного кохання
За кожним чоловіком стоїть жінка, стверджує народна мудрість. Або — поруч із кожним — кажуть, маючи на увазі підтримку, турботу, любов.
Із Вірою Данилівною Борис Миколайович познайомився на початку 1980-х, як кажуть, випадково. У кав’ярні, куди зайшла випити кави, він робив таке саме замовлення. Але не кожен так скаже: «Чашечку кави і трішечки щастя». Борисові було 46, Вірі — 43. Вона ніколи не знайомилася на вулицях — а тут підтримала розмову, дозволивши себе провести. Поет — так насамперед і визначила нового знайомого, настільки емоційно він розповідав про себе дорогою. Що це «той самий Мозолевський», довідалася завдяки його книзі «Товста могила»: знайомі їй «відкрили очі». Через два місяці вони одружилися і 12 років — до його останнього дня — були щасливі одне з одним. Овдовівши, Віра Мозолевська як професійна редакторка зберегла й підготувала до друку низку літературних творів чоловіка, упорядкувала і передала на зберігання його особистий, літературний і науковий архіви — й до останнього свого дня понад 30 років опікувалася його пам’яттю.
…1985-го світ побачила книга інтимної лірики Бориса Мозолевського «Кохання на початку осені», що містила великий ліричний цикл «Жінка із передмістя» (Історія одного кохання), який і зараз можна відкрити для себе на сайті poetyka.uazone.net Дивовижна поезія, що оспівує кохання, безумовно, була написана під впливом цього почуття. Бо тільки той, хто кохає, здатен побачити його у всьому, аж до пронизливого: «Залишилися позаду мої червні. Липень вирізав три зморшки на чолі. Над водою двоє лосів наречених — Наче втілення кохання на землі». Не називаючи імені й жодним чином не уточнюючи, хто ж його Муза, поет оповідає про суміш у серці щастя й радості, болю й муки, світлих спогадів і передчуття неминучої розлуки. Тому й болить йому, що відпливає літо, і осінь уже дихає у спину, і спить «мороз під яблунями долі» — «а ти і не береш, й не відпускаєш…» Яка ж доля спіткала це почуття, й чи про одне кохання всі ці вірші? У вступному слові «До читача» Мозолевський, передбачивши й це запитання, уточнює: «Ця історія — правдива. В ній нічого не збулося, А слова ростуть із серця І обпалюють вуста. Ця історія, можливо, Не скінчилася і досі. Я пишу її, як сповідь. Сповідь — справа не проста».
«Я воскресну в тридцятім столітті»
Останніми для нього стали розкопки Соболевої Могили на Нікопольщині у 1991-му, під час яких було знайдене поховання скіфського жерця, а в ньому — рідкісне ритуальне веретено. Цей «інструмент для виготовлення нитки часу» тривалий час був мрією Мозолевського, озвученою учням. Роком раніше поет-археолог написав вірш, схожий на поетичний підсумок зробленого за життя: «Ще б книгу книг створити у безсонні, Іще б одну відкрити пектораль, А та, що ходить з гострою косою, Колись прийде і скаже: «Помирай!» — наче визнаючи, що другої пекторалі вже не трапиться, — але ж по тому йому трапилося веретено! Хоч саме після цієї знахідки Мозолевський сказав комусь із учнів: мабуть, вже час думати про вічність…
1992-го, попри виявлені проблеми зі здоров’ям, учений знову вирушив на розкопки, але змушений був достроково повернутися до Києва. Пішов з життя від онкозахворювання 13 вересня 1993-го, не встигнувши отримати Міжнародний диплом «Золотий скіф», який незадовго до того йому було присуджено за рішенням Інституту археології НАНУ та Київської Академії Євробізнесу. На місці останнього спочинку Б.М.Мозолевського поряд із тими, кого він любив і кого шанував, — Стуса, Тихого, Литвина, Миколайчука, Глазового, Вінграновського — на могильній плиті викарбувано: «За добро, що робив я на світі, За усі мої муки й жалі, Я воскресну в тридцятім столітті І пройдусь по коханій землі».
Ольга ГОЙДЕНКО.
