30 серпня 1950 року в донецькій Макіївці народився один із найкращих вітчизняних мелодистів і засновник ВІА «Кобза» Олександр ЗУЄВ, життєва трагедія якого залишиться на совісті всього українського мистецтва.
Початок творчої біографії автора музики до таких суперпопулярних пісень, як: «Чого квіти не в’януть?», «А ми удвох», «Три дороги», «Якщо поруч ти», «Пробач нам, мамо» Олександра Зуєва був цікавим і багатообіцяючим. Ще учнем Донецького музичного училища він узяв участь у конкурсі на найкращу масову пісню — і став переможцем. Щоправда, цьому фактові учителі Сашка не надали особливого значення. Але перша перемога надихнула юнака, зміцнила віру у власні сили. Відтоді він годинами не відходив від фортепіано, підбирав десь почуті мелодії, складав власні…
У Київську консерваторію уродженець Макіївки Сашко Зуєв вступив із вагомим доробком: струнним квартетом, фортепіанною сонатою, партитурою для камерного оркестру та численними п’єсами для окремих інструментів. Навчання у класі композитора Юрія Іщенка сприяло формуванню творчої особистості молодого композитора, подальшим активним пошукам нових засобів вираження. А найголовніше, 1970 року в надрах столичної консерваторії виник задум створення суто інструментального фольклорного колективу, засновниками якого були обдаровані студенти Володимир Кушпет, Георгій Гарбар, Кость Новицький та Олександр Зуєв. Причому грали хлопці на небачених тоді інструментах — електробандурах. Очолив ВІА «Кобза» майбутній композитор Олександр Зуєв.
Так сталося, що, не домовляючись про те, «Кобза» співала тільки рідною мовою!
«Коли я навчався на першому курсі, ми з товаришами по консерваторії
створили невеликий інструментальний ансамбль, — розповідав Олександр
Зуєв. — Нашою метою була пропаганда народної музики в естрадному
обрамленні. Оскільки спочатку ансамбль складався виключно з інструменталістів, які грали на бандурах і кобзах, то ми вирішили назвати його
«Кобзою». А згодом, прагнучи розширити творчі можливості ансамблю,
звернулися до вокалу — і «Кобза» заспівала».
У «Кобзі» композитор-початківець познайомився з народною та естрадною піснею. Спочатку — прості аранжування а-ля фольклорних пісень інших композиторів («Три трембіти» Мирослава Скорика, «Веснянка» Віталія
Філіпенка), пізніше — власні обробки народних пісень. У них відчувалося певне почуття міри, що дозволяло Зуєву нетривіально виявити риси національного пісенного стилю, збагнути окремі елементи національної музичної мови. Починаючи з третього курсу, Зуєв успішно співпрацював з Республіканським телебаченням, на замовлення якого написав музику до кількох телефільмів.
«Кобза» неодноразово отримувала нагороди та премії фестивалів і конкурсів в Україні та за кордоном, яскраво представляла державу на численних форумах, Днях культури України (у складах офіційних делегацій) або в самостійних гастрольно-концертних турах. У записуванні платівки, яку випустила «Мелодія», взяли участь Олександр Зуєв (клавішні), бандуристи Костянтин Новицький, Володимир Кушпет, Олександр Рогоза, Георгій Гарбар (флейта, сопілка), Валерій Вітер (вокал) і Анатолій Лютюк (ударні). Основу її склали обробки українських народних пісень і композиції керівника ансамблю Олександра Зуєва. «Кобза» відрізнялася від записів інших колективів незвичним звучанням, яке було пов’язане з тим, що замість звичних гітар ансамбль використав електрифіковані традиційні народні інструменти — бандури й кобзу. Хлопці співали пісні, що невдовзі стали дуже популярними: «Ой поїхав за снопами», «Ой при лужку, при лужку», «На Івана Купала» з оригінальним аранжуванням Олександра Зуєва. У травні 1973-го до «Кобзи» прийшло перше офіційне визнання. На Всесоюзному конкурсі вокально-інструментальних ансамблів у Мінську вона розділила третє місце з ансамблем «Масквічі». На першому були «Пєсняри», друге не присуджували нікому.
Ліричні пісні для нього були як хобі.
У 1974-му ВІА «Кобза» мала їхати на фестиваль у Берлін, але раптом
з’ясувалося, що двоє музикантів — не комсомольці. Виник «скандаль».
Терміновий прийом до лав комсомолу не допоміг: «Кобза» не встигла виїхати до НДР. Але музиканти через це не довго журилися: почалися шалені гастролі в межах СРСР — вiд Сахалiну до Калiнiнграда та вiд Мурманська до Таджикистану. Щороку «Кобза» давала 200–250 концертів.
«Сашко майже п’ять років керував «Кобзою», — каже Валерій Вітер, —
цікавий він був чоловік. Грав на фортепіано, чудово вмів робити обробки народних пісень. Дуже популярною була його «Лісова пісня». До речі, «А ми удвох» з’явилася 1974-го року, і в Москві на Всесоюзному конкурсі, де
лауреатами стали «Аріель» і «Самоцвєти», Саша включив її до програми. А
пісня була чисто «попсова», тобто не «Кобзи», Зуєв узагалі тоді не вгадав, як і що треба було співати. Ми «пролетіли», хоч були у чудовій формі, в нас тоді склалося дивовижне багатоголосся з дев’яти чоловік».
«Я з Сашком познайомився ще в консерваторії, — згадує композитор Геннадій Татарченко. — Звідтіля він і запросив мене у «Кобзу». Ми ж разом навчалися в одного педагога — Юрія Іщенка. Ще під час навчання він писав дуже гарні класичні хори у стилі Бортнянського і Березовського. А ліричні пісні для Зуєва були як хобі. До жанру ВІА він вніс національні традиції в сучасному прочитанні. Зуєв для «Кобзи» зробив багато, він заклав фундамент колективу.
Професійні обробки вражали, а він був ще й композитором-фольклористом. Навіть у періоди прогресування хвороби, якщо мова заходила про музику, в Сашка відбувалася ремісія, і він абсолютно тверезо і нормально говорив про пісні. Шкода, що ніхто не зміг його підтримати у найважчий час».
«А ми удвох, а ми удвох В одне дівча закохані…»
«А ми удвох» — неймовірна пісня про любов. Неймовірний хіт київської «Кобзи». Гурт був одним із ідентифікаторів України. Співав Валерій Вітер, а позаду звучали дві бандури!!! Пісня молодості покоління 1970-х. Така легка, мила, ніжна, прекрасна!
«Саша Зуєв керував ансамблем «Кобза». Я сам їх знайшов, познайомився. А
згодом і здружився зі всіма хлопцями цього унікального і вельми популярного
тоді колективу. Виник задум щось написати. Так наступного дня приніс Зуєву
«А ми удвох», музика йому народилася легко і швидко. Ось така проста історія
цієї пісні», — зізнавався Володимир Кудрявцев.
Автор багатьох відомих пісенних текстів поет-пісняр вперше відчув популярність саме з піснею «А ми удвох». Далі в нього народжувалися хіти з іншими композиторами. Серед них — «Повір очам» з Володимиром Івасюком, «Стожари» з Павлом Дворським, «Останній лист» з музикою Павла Дворського на спільний віршований текст із Назарієм Яремчуком. Писав з Миколою Мозговим, Валерієм Громцевим, Левком Дутковським, Іваном Голяком. Навіть з Євгеном Мартиновим народилася пісня «Кольори кохання» українською мовою.
З першого виконання в пісні «А ми удвох» закралася помилка. Поет Володимир Кудрявцев написав «У зелен саду у зір на виду…» А «Кобза» співає «…у зорь на виду…» Так було колись, так звучить досі. Але її популярність не зменшилася. Пісню люблять і залюбки слухають досі.
У зелен саду у зір на виду
Хто любиться, милується.
Щасливий усміх, рука у руці
Йдуть парами по вулиці.
А ми удвох, а ми удвох
В одне дівча закохані.
Все мріємо і віримо,
Що любить нас обох.
А ми удвох, а ми удвох
Неначе причаровані.
Тій дівчині освідчитись
Ніяк не зберемось…
«Три дороги йшли від хати, де жила старенька мати…»
1980 року Олег Марцинківський створив фольк-ансамбль «Медобори» в Тернопільській обласній філармонії. Поштовхом цієї події була його закоханість у прекрасний і зворушливий тембр голосу Людмили Тимощук. Вона, випускниця Тернопільського музичного училища, виспівала йому цілий народний пласт. Тоді всі жартували, що в нього від почутого «дах поїхав». Як виявилося, Марцинківський раніше ніколи не чув стільки цікавих українських пісень.
«Ця пісня у моїй творчості єдина, до якої музику написав Саша Зуєв, — визнає поет Юрій Рибчинський. — У мене вірші народжуються швидко, відразу. Таке було і з «Трьома дорогами». Мелодію судилося створити уродженцеві Макіївки і першому керівникові київського ВІА «Кобза». Він влучив у «десяточку». Заплющую очі й чую її голосами тернопільських «Медоборів». Вони й дали їй крила. Нашу пісню можна слухати вічно. Ніколи не набридне. Навіть не знаю, як вона до них потрапила. Хтось не помилився адресою. І слава Богові!
Пісня «Три дороги» композитора Олександра Зуєва на вірш Юрія Рибчинського в оригінальному аранжуванні «Медоборів» отримала те звучання, яке тепер знають у всіх світах, де живуть українці. Що цікаво: вперше керівник ансамблю почув її записаною на магнітофонній плівці у рідній хаті Люди Тимощук. У Підволочиську, що в Тернопільській області. Вокалістка «Медоборів» відчула, що це їхня дуетна пісня з Олегом Марцинківським. Вона просто наполягала взяти її до репертуару, що й зробили 1982 року.
«Три дороги» була піснею з пісень, нашим найкращим твором, — каже солістка «Медоборів» Адріана Онуфрійчук. — Вдалося справжнє диво. Яке там аранжування! А який пісенний поетичний діамант Юрія Рибчинського з філігранною мелодією Олександра Зуєва! Її завжди співали на біс. Глядач йшов з бажанням і очікуванням насамперед почути на концертах наш суперхіт. «Справжні пісні не вмирають, благо, ми співали їх чимало. Вони живуть і долинають з далеких небокраїв нашими юними і щасливими голосами тернопільських «Медоборів».
Три дороги йшли до хати,
Де жила старенька мати.
Час прийшов їй проводжати
У дорогу трьох синів.
Вибрав перший син дорогу
У безмежне чисте поле,
Другий вибрав синє небо,
Третій вибрав до води…
«Чого квіти не в’януть?»
Йшла весна 1974 року. Поет Ілля Бердник купив своїй дружині на день народження — 14 лютого — букет троянд. Вони вже понад тиждень стояли у вазі, немов свіжозрізані. Дружина довший час працювала секретаркою у приймальні Спілки композиторів УРСР. Жінку це вразило і вона запитала чоловіка: «Чого квіти не в’януть?» Той несподівано відповів: «Бо ти так захотіла…» Невдовзі народився пісенний текст, до якого Олександр Зуєв написав задушевну мелодію. Першим виконавцем став полтавський ВІА «Краяни» Анатолія Пащенка. Твір запропонував взяти до репертуару композитор Зуєв. Пісня стала улюбленою, довгі роки залишалася візитівкою колективу. Без неї не обходився жоден концерт.
Справжній талант від Бога — це не лише доля, а й важка та виснажлива праця. І саме в цьому суть успіху Іллі Бердника. «І у серці твоєму юному, щоб ніколи вогонь не погас…» — написав Василь Симоненко своєму другові Іллі Берднику. Під час навчання на факультеті журналістики в Київському університеті обидва таланти не лише мешкали усі п’ять років в одній кімнаті студентського гуртожитку, вони жили один одним. Завдяки Симоненкові Бердник почав творити поезію. Якщо б він написав лише єдину пісню — «Чого квіти не в’януть?» (з музикою Олександра Зуєва), його ім’я назавжди було би записано золотими буквами в історію української естрадної пісні. Господь подарував йому радість і щастя народити таких гарних і задушевних пісень десятки. Саме завдяки Василеві Симоненкові Бердник теж почав шукати римованого слова. «Пиши, Ілля, поки тобі двадцять», — так повчав він свого друга.
— Чого квіти не в’януть? —
Я спитав тебе, мила.
— Ой, не в’януть, не в’януть,
Бо ти так захотіла.
На даровані квіти
Загадав я з любов’ю,
Не зів’януть за три дні —
Будем разом з тобою!
«Музика у Зуєва народжувалася швидко і напрочуд влучно. Талант, здавалося, матиме розвиток…»
У 1974-му Олександр Зуєв покинув «Кобзу», а незабаром очолив ВІА
«Калина» Черкаської обласної філармонії. Одружився, планував щасливе
і цікаве життя. Твори його звучали звідусіль, мали шалену популярність.
Досить легко писав на вірші пісенного корифея Дмитра Луценка.
Прекрасним був і тандем Зуєв–Крищенко. Згадує поет Вадим Крищенко: «Із Сашком ми написали близько десятка творів. За глибиною таланту і
мелодикою написання пісень Зуєв був одним з найкращих в Україні. Тоді,
в другій половині 1970-х років, він став надзвичайно популярним серед
композиторів. Співавторами багатьох його пісень були Леонід Татаренко і
Микола Сингаївський. Ми з ним написали «Якщо поруч ти», яку першим заспівав Саша Сєров. Потім народилася ще одна гарна пісня «Пробач нам, мамо, за всі розлуки» для Алли Кудлай…
Музика у Зуєва народжувалася швидко і напрочуд влучно. Талант, здавалося, матиме розвиток. На жаль, важке психічне захворювання стало на заваді. Якось я запитав у його першої дружини Лялі: «Чому у вас немає дітей?» Вона знітилася, опустила голову і тихенько відповіла, що Сашко — важкохворий. Недуга прогресувала. Він хворів, узимку міг ходити в… босоніжках, пальто одягав на голе тіло. Лежав у лікарнях, став безхатченком».
«Саша був мелодистом від Бога, філігранно відчував єдність слова і музики, — розповідає Євген Коваленко. — Він не спеціально це робив, воно «сиділо» у ньому. Це від природи. Згадаймо «Три дороги», які співала «Кобза». Це одна з тих пісень, яку виконували на біс у кожному концерті.
Зуєв мав дитинну душу. Був добродушним і часами наївним. Він ніколи
не підпирав голову рукою і не думав, що писати, як роблять багато композиторів. Коли відчував текст, тоді творив дивовижні речі… Щоправда, не
складалося його сімейне життя. І це пригнічувало. Він часто йшов з дому.
Блукав Києвом усміхнений, з натхненним обличчям. Ніколи не насуплював брови, не робив напускного мудрого вигляду. Не раз міг сказати під час розмови: «Ану, чекай-чекай…» У такі миті до нього щось прилітало, як
кажуть, «находило». Від тої «шизи» чи музи інколи писалися гарні пісні. А
іноді він робив чудернацькі речі. В останні роки я дивився на нього ледь не
плачучи. Як міг, допомагав. До останньої миті Саша пам’ятав усі прізвища
та імена. Обов’язково запрошував до себе додому. Неодмінно казав, що хоче на гастролі в Америку і вже замовив собі квиток, чи про те, що його запрошує Пол Маккартні й «Бітлз» збирається знову… Він жив своїм життям, але не погоджувався бути тим, ким був. Маринарочку міг одягнути на голе тіло і ходити взимку босоніж; не мав у що взутися і вдягнутися. Не раз просив мене записати номер його телефону, якого не мав. Я завжди заспокоював його: «Сашко, я ж пам’ятаю твій номер, не хвилюйся». На одному із зібрань діячів естради відчинив двері і сказав: «Ви здєсь всє мудакі».
І зачинив… Хвороба гралася ним жорстоко. Померти і бути похованим з
безхатьками — хто б міг подумати… Царство йому небесне…»
Похоронне комунальне господарство Ірпеня за рахунок держави поховало композитора як безхатька.
В останні місяці життя композитора Олександра Зуєва, як члена Національної Cпілки композиторів України, лауреата Республіканської комсомольської премії ім. Миколи Островського (1978), найчастіше можна було зустріти у двох місцях — у композиторській Спілці в Києві, куди він любив заходити, і в Будинку творчості композиторів «Ворзель», що за 30 кілометрів від столиці. «Олександр Зуєв був дуже хворою людиною, — згадував композитор Ігор Поклад. — За якийсь його вчинок відбулося засідання правління Спілки композиторів, щоб виключити зі Спілки. Я єдиний був проти цього. Сказав, що Сашу не виключати, а терміново лікувати потрібно. Але його виключили… Перед ним зачиняли двері, ховалися чи переходили на інший бік вулиці. А треба було допомогти, направити в лікувальний заклад. Там він би мав необхідний догляд. Але всі відвернулися. Я допомагав йому матеріально, він міг зателефонувати о другій чи третій ночі і запитати: «Як справи?» Трагедія Зуєва залишиться на нашій совісті. Всього українського мистецтва».
«Саша, завжди усміхнений і дуже уважний до жінок, частенько приїжджав до нас, — пам’ятала в деталях той час тодішній директор Будинку творчості композиторів «Ворзель» Олена Куц. — В останні дні він був, як справжнісінький безхатько: у лахмітті, брудний, непоголений. Ми його жаліли, підгодовували. У мене помер чоловік, і я віддала Зуєву одяг покійного. Спочатку Саша виглядав більш-менш, але потім до нього годі було підійти. Він усіх відлякував. Ми його годували і відвозили на електричку, щоб вернувся до Києва. Але бідолаха щоразу повертався назад. Якось вранці застали його неподалік одного з пансіонатів на цементі.
Це було у жовтні 2006-го. Його, холодного і голодного, відчухали в лікарні міста Буча, куди відвезла машина швидкої допомоги. Звідтіля через три дні Саша втік. Я шукала його в Бучі та Києві, але він ніде не з’являвся. Згодом його, побитого, привезли з Ірпеня в лікарню Бучі ще раз.
Я про це нічого не знала. Там, у лікарні, композитор Олександр Зуєв і помер
31 жовтня 2006 року. Похоронне комунальне господарство Ірпеня за рахунок держави поховало його як безхатька. Мені видали довідку-підтвердження, в якій сказано, що його тіло «поховали 2 листопада 2006 року: ділянка №29, ряд №9, місце №15 на кладовищі в місті Ірпінь». Ховали Сашу в труні. Я відразу поїхала на цвинтар, щоб вклонитися світлій пам’яті доброї і талановитої людини. Усі «безхозні» там поховані в окремому куточку. Найбільш моторошно, що ніхто вручну цих могил не копає. Екскаватор риє довжелезний рів, і всіх безхатченків у рядок ховають, лиш присипаючи землею. Зверху ставлять жерстяну табличку, де вказано (якщо відомо), хто це і коли помер. Деякі таблички іржаві, деякі валяються на чужих могилах… Страшно, прикро, жахливо і несправедливо…»
Михайло МАСЛІЙ.
