Понад 40 днів уже минуло відтоді, як полинула до Господа душа ієромонаха, ченця василіанського монастиря Різдва Божої Матері в Улашківцях на Тернопіллі Никодима (Михайла) ГУРАЛЮКА. Земний шлях Великого Будівничого, як називали його за життя, раптово обірвався 14 липня на 69-му році, під час паломництва до Греції. А в тому земному шляху — майже 46 років чернечого покликання, 39 років священнослужіння, будівництво храмів — у душах людей і на землі. Бо, як наголосив під час поховання отця Никодима папський канонік базиліки Санта Марія Маджоре в Римі владика Іриней Білик, «він був не просто будівничим мурів. Він будував живий храм — людські серця. Він допомагав відновлювати живу Церкву, в якій люди могли зустрічатися з Богом».
Отець Никодим став одним із тих, хто буквально з руїн піднімав церковне життя цілого краю, коли на початку 1990-х Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, зазначають у Крехівському монастирі святого Миколая, публікуючи спогади про ієромонаха.
«…Івано-Франківськ. У 1990-х роках він став першим ігуменом, який розпочав відновлення василіанського монастиря та храму Царя Христа на Майзлях в Івано-Франківську — і водночас багато років вів активну працю з міською молоддю.
Заліщики. У 1993–1995 роках отець Никодим служив парохом церкви Покрови Пресвятої Богородиці, а коли в місті лише зароджувалася нова парафія Пресвятого Серця Христового, узяв молоду громаду під свою духовну опіку. Саме йому належить ідея назви майбутньої святині, саме він освятив наріжний камінь у її фундамент і звершував перші богослужіння для вірних до приходу окремого пароха.
Добромиль. Кілька років його чернечого подвигу минули в Добромильському монастирі — часі, який сам отець Никодим згадував як період особливо зосередженої молитви.
Погоня (Погінський монастир). Мабуть, найбільшою працею його життя стало відродження Погінського монастиря Успіння Пресвятої Богородиці — святині, зруйнованої за радянських часів чи не найбільше з усіх монастирів краю. Прибувши сюди 1992 року, отець Никодим роками, крок за кроком, відбудовував дзвіницю, трапезну і храм. Але справжньою легендою стала історія повернення чудотворної ікони Погінської Богородиці XVII століття. Роками він розшукував родини, які в часи гонінь переховували ікони, домовлявся, їздив, звіряв копії з оригіналом. Зрештою, за спогадами самого отця, під час Хресної дороги біля старої дерев’яної ікони, яку роками вважали звичайною, він пережив глибоке духовне переживання, що привело до експертизи — і саме ця ікона була визнана справжнім чудотворним образом. Для парафіян це стало знаком: наполегливість, молитва і вірність місцю здатні повернути громаді те, що, здавалося, втрачено назавжди.
Улашківці. Останні роки свого життя отець Никодим провів у василіанському монастирі Різдва Божої Матері. Ті, хто знав отця Никодима особисто, згадують не лише його організаторський хист будівничого, а насамперед — дар слова і молитви. У листопаді 2017 року, коли отцю Никодиму виповнилося 60 років, привітати його прийшов і міський голова Івано-Франківська — знак того, наскільки авторитетним і шанованим був цей священник далеко за межами вузького церковного кола…
Життя отця Никодима Гуралюка — це, по суті, стисла історія відродження Української Греко-Католицької Церкви на Прикарпатті й Тернопільщині: від таємної Літургії за зачиненими вікнами до відбудованих дзвіниць і повернутих ікон, від допитів у підвалах КГБ до всенародних відпустів і прощ. У цьому житті переплелися духовне і національне — бо для покоління, яке в 1980-х ризикувало свободою заради права молитися рідною мовою у власному обряді, служіння Церкві завжди було нерозривне зі служінням Україні».
Згадуємо нині отця Никодима й разом із його рідними, близькими людьми.
«СЕРЦЕ ЙОГО НАЛЕЖИТЬ ПОГОНІ…»
— Яким був ваш брат поза межами монастиря в родинному колі, в спілкуванні з вами? — запитую в сестер Анни ГУРАЛЮК та Марії КАРП’ЮК.
Марія: — Справжнім був. Завжди, в усьому. Були в нас дуже теплі стосунки. Тільки, на жаль, не так часто мали можливість спілкуватися. У нас велика різниця по віку — 15 років. Коли я народилася, брат уже йшов із дому в студенти. Михайло в сім’ї був найстарший, 1957 року народження, потім через кожні два роки народилося троє братів (молодший із них чотирирічним помер, у 1967 році). А пізніше народилася сестра Анна, за нею я, наймолодша.
Будучи в Погоні на прощі, дивилася й дивувалася, як усі люди поспішають до мого рідного брата — наче до Ісуса, по благословення. Тоді й задумалася: а як маю його називати, як звертатися? Тому вже й не казала йому по імені, тільки — «отче Никодиме», на ви. Бо він — священник, велика людина. Навіть онуки мої, траплялося, забували, що то отець, та й кажуть: «Бабо, той твій святий Никодим». Для нас усіх, для наших дітей, онуків він був великим наставником, великим зразком у житті. Всі ми до нього горнулися, і всі відчували його молитви…
Коли була вагітною у 1996 році, лікарі сказали мені переривати вагітність, тому що в дитини діагностували ваду розвитку шлунково-кишкового тракту. Зателефонувала братові, кажу, що завтра їду до лікарні, направляють із такого-то приводу. Він мені тільки сказав: «Приїжджай, я на тебе чекаю». Зустрів мене, обійняв і промовив: «Щоби тобі не сказали, ти того не робитимеш, убивати дитину не можна». (Плаче). Пішли з ним до лікарні. Він увесь час молиться, щось читає… Після УЗД мені сказали, що з дитинкою …усе добре. А брат як ото знав те. Коли народилася наша Соломійка (був би хлопчик — Никодимом назвали б), склали ми такий віршик:
«Я маленька Соломійка,
Вам нині хочу поклонитись.
Бо якби не ваші молитви,
То я могла б не народитись.
Коли всі лікарі сказали,
Що це мале повинно вмерти,
То ви, наш отче Никодиме,
Принесли службу Божу в жертву.
Молились цілу ніч, і диво —
Маля продовжувало жити,
Щоб народитися і на світі
На славу Богові служити».
— Сила молитви!
— Уже пізніше я дізналася, що тоді цілу ніч у Погінському монастирі молилися за мою ще ненароджену п’ятимісячну дитинку…
Коли наша дівчинка виросла, вступила до Косівського фахового коледжу прикладного та декоративного мистецтва, обрала напрям «Ткацтво». Чи не одна з перших почала ткати гобелени-образи. Виткала курсову роботу — «Богородиця Погінська», потім — «Серце Ісусове», а вже на бакалаврі — «Плащаницю Божої Матері». Плащаниця лишилася в інституті, а ті образи є в нас.
Як уже казала, дуже мало часу проводила з братом, а в останні роки нашого спілкування побільшало. Так життя йшло. Мама наша померла, сестра Анна живе за кордоном. Хата батьківська закрита стоїть. Брат як приїздив до Косова, то приходив до мене. Переночує — і далі в дорогу, весь час був у справах, у клопотах. Востаннє бачилися 4 липня. Гарно поговорили. Ще й у парнику попрацював зі мною. Дуже працелюбним був. Ніколи не стояв, як хтось щось робив. Закачував рукава і приєднувався, міг будь-яку роботу виконувати. Ото обрізав там ті листочки на рослинках у парнику та й каже: «О, благословенний той, хто на землі робить». Бо так само взяв у мене розсади навесні і там, де був, в Улашківцях, посадив був помідори, огірки, іншу городину. Торік теж давала розсаду, мав урожай, і цього року врожаїлося. Казав, що все гарно росте, але, бачте, не судилося йому те їсти…
— Із малечку, розповідав отець Никодим, щиро вірив він у Бога і хотів Йому служити. З чого зростало оте велике бажання присвятити своє життя Господу? Про що розповідають родинні історії Гуралюків?
Анна: — Вийшовши заміж, наша мама жила у невістках. Там були ще два менші від нашого тата брати його. Свекруха, бабка наша, хоч і молода ще була, та дуже хворіла. Тож нашій мамі було дуже тяжко. Бо мала багато роботи на собі, і за свекрухою мала доглядати. А вже ж і дитину носила під серцем. Несила їй уже було терпіти то всьо, й надумала собі, що піде кудись з дому, десь пристане в слуги, народить дитину та й житиме собі спокійно. А напередодні сниться мамі сон, що Богородиця гладить її по голові і каже: «Ти будеш благословенна цією дитиною. Заспокійся. Нікуди не йди. Все буде добре»… Коли народився Михайло, мама собі то все не раз нагадувала. Маленьким він був дуже слухняним хлопчиком, дуже чемним. Ходив пасти корову й ніколи не жалівся, що треба рано вставати чи чогось багато робити. А ще багато молився. Із дідусем нашим ходив до церкви, той співав там у хорі. Никодим, стоячи на службі, то все уважно слухав і придивлявся, що та як священник робить, промовляє. Він усе пильно вивчав.
А родину свою Никодим дуже цінував, до всіх був щедрим, уважним, усім допомагав, чим міг. І словом Божим теж. Він для нас, молодших, наче й батько був (тато помер у 2008 році), до нього можна було звернутися — за порадою, за підтримкою, настановою.
Марія: — У нашому рідному селі Вербовиця на Івано-Франківщині жила жінка-монахиня, котра свого часу була в підпіллі, медсестрою працювала. Коли в нашому краї сталася епідемія тифу, почали люди помирати, вона врятувала сім’ю нашої мами від тієї страшної хвороби й ніхто з її рідних не помер. Тому цю жінку всі дуже поважали, любили. Ми носили їй молоко — напевне, так мама віддячувала за порятунок, упродовж усього свого життя. Никодим теж ходив до монахині. Мабуть, багато чого про монаше життя від неї довідався, про Василіянський Чин святого Йосафата.
Никодим, як уже зібрався приймати чернече життя, дуже молився, щоб мама то признала, щоби дозволила, благословила. Він як би це зробив сюрпризом.
А до того мав ще навчання в Харківському індустріально-педагогічному інституті, який закінчив із відзнакою, службу в армії, після якої вже твердо вирішив стати ченцем. У ті часи Українська Греко-Католицька Церква, як відомо, була під забороною радянської влади, діяла у підпіллі. І чернече облечення отця Никодима відбулося 1981 року під час таємної Літургії. Малою я теж бувала на підпільній службі Божій, коли їздила до брата в Івано-Франківськ. Мама мене пускала, я везла йому якусь городину і могла в нього й переночувати, і на службі побувати.
Для прикриття працював брат у різних світських установах, а богослужіння, сповіді, панахиди потайки звершував. Страху за нього ми не мали, бо знали: все, що він робить, — то добре. Завжди гордість за нього була, завжди радість і подяка Богові.
— Найбільше досягнення його життя — що то є, на вашу думку?
Марія: — Погоня. І то було для нього найбільшою радістю та втіхою. Бо задуми свої втілив у життя. А скільки людей повертало туди на прощу, до Никодима. Хто вперше там бував, дивувався, що ніде подібного нічого не бачив, — всі намагалися отримати його благословення. Був дуже відкритим до людей. Міг знайти спільну мову і з дорослим, і з малим, знав, що, кому, коли і як сказати. І ми тут, хоч би куди підемо, з ким мову заведемо, — всі знають нашого брата. Скрізь його любили, хоч би де був.
Нам так його бракуватиме, бракуватиме його молитви, бо відчували її повсякчас. (Плаче). Втрата такого молільника — то дуже велика втрата…
Анна: — Але ми знаємо — він із нами. І тепер багато людей мені телефонують, пишуть про те, що є дуже багато свідчень присутності Никодима, розповідають, що дуже допомагає звідти. Мені теж були певні знаки. Коли сталася та біда і збиралася виїздити з Італії (живу там уже 26 років) до Греції, де відійшов до Бога отець Никодим, раптом відчула в домі такий сильний запах, наче ладану! Думаю, то щось уже зі мною коїться, раз таке вчувається. Зайшов сусід: «А чим то ти хату свою так напарфумила?» — «Та нічим!» — «Таж який гарний запах, що то таке?» Тоді й кажу: «То напевне мій брат прийшов проводжати мене до Греції»… (За релігійними віруваннями, коли в приміщенні безпричинно вчувається запах ладану, це ніби свідчить про присутність ангела-охоронця, про захист, Благословення. — Авт.). І ще не раз вчувався, й не тільки мені, а й рідним моїм, запах ладану в домі. Бачте, спочатку подумалося, що то вигадала собі щось. Таж ні, то було справжнє…
Хочу вам ще таке свідчення дати. Маю із собою мобільний телефон Никодима. Після похорону зателефонував чоловік, 37 років йому. Каже, що хотів би із Никодимом поговорити. А про ту біду ще й не знав, у соцмережах не буває. Хотів дівчину собі знайти, а Никодим за нього молився в тому. Сказав йому: «Я їду в паломництво до Греції, але будь спокійний, коли повернуся, можеш приходити до мене, з 1 серпня я вже буду назавжди в Погоні»… Думаю, він усе знав, усе відчував…
Марія: — Що мене на похороні дуже здивувало: приносили дітей малесеньких, навіть була одна дитинка, котрій, ну, може, два тижні від народження було. Підносили, підводили дітей до отця Никодима, аби попрощалися. Нічого подібного досі не бачила. Запитую маленьку дівчинку, котра поруч зі своєю мамою стояла: «А ти знала отця Никодима?» — «Так, знала! Я сиділа в нього на колінах». Він любив дітей надзвичайно — всіх. Сила-силенна людей прийшла попрощатися з ним… Зворушливо дуже було…
Неодмінно маємо музей отця Никодима створити. Звісно, дуже хотілося б, аби це було в Погоні. Бо серце його належить їй. І наша частинка серця також із ним, у Погоні…
«ДЕ ВІН З’ЯВЛЯВСЯ, ТАМ БУЛО ДУЖЕ БАГАТО ЖИВОЇ, ЗДОРОВОЇ ДУМКИ, ЯКОГОСЬ ТАКОГО ДУШЕВНОГО ПІДНЕСЕННЯ»
— А чим вас прихилив до себе отець Никодим? — запрошую до спогадів Миколу СИМЧИЧА, майстра художньої вишивки із Нижнього Березова Косівського району на Івано-Франківщині, котрий з глибоким жалем відгукнувся на смерть отця, написавши, що найсвітліша сторінка його життя відтепер закрита. Це той майстер, хто створив унікальний вишиваний іконостас у монастирі Успіння Матері Божої ЧСВВ у селі Погоня. І то саме пан Микола познайомив мене кілька років тому з отцем Никодимом, коли ми разом поїхали в Погоню — насправді особливе місце на нашій українській землі. А от запросити на порадницьку гостину отця Никодима, на превеликий жаль, уже не встигла.
— Завжди захоплювався його прямотою, правдивістю і щирістю. Там, де з’являвся отець Никодим, було дуже багато живої, здорової думки, якогось такого душевного піднесення. А ще отець Никодим мав такий особливий порив до роботи, до творення, в усьому, абсолютно. Був вельми заповзятливим у такім творінні людських стосунків, у самому будівництві. Тобто то було поєднання творіння духовного та матеріального. Мене те завжди цікавило і захоплювало. А його насправді мудрі, глибокі думки, судження врізалися в пам’ять. Назавжди запам’ятав ці його слова: «Життя своє треба прожити так, аби лишити після себе трішечки більше, як ото на хресті написано». А що на хресті надгробному написано? Дата народження і дата смерті, а між ними — рисочка… Й більше не потрібно якихось премудростей. Ось така простота — глибока, вичерпна.
— Й отець Никодим устиг за своє життя в ту рисочку багато чого докласти…
— Мені відразу спадає на думку Погінський монастир, оця перлина Прикарпаття. Вона стала ніби кульмінацією всього його життєвого шляху, вершиною духовної, матеріальної, фізичної творчості отця Никодима.
Із дитинства, з юності, з підпілля був Великим Будівничим. Будував усе своє життя. Зокрема шість церков звів. От сьому, на жаль, яку хотів посвятити священномученику Йосафату, не встиг. Хоча багато чого вже було ним зроблено: мав проєкт, підібрав матеріали, багато таких опорядкувальних речей зробив для нового храму. Хотів звести його в Улашківцях — не дали там землі. Шукав в інших місцях. А потім уже казав (то була наша остання бесіда): «Миколо, будемо чекати, коли війна скінчиться». А я ось кількома днями тому закінчив вишивати вже останню, шосту ікону Празничного ряду — замовлення отця Никодима для нового храму. І все решта в мене вдома є готово — оті всі речі храмові, інтер’єрні…
Щиро вірю, що заснований ним почин продовжать і розвинуть ті, чиїм справжнім покликанням є творіння Храму Божого на нашій грішній землі, і з’явиться на ній ще й храм священномученика Йосафата, замислений отцем Никодимом.
Та й Погінському монастирю ще рук потрібно… Не встиг він там усе доробити…
— Ця святиня, можна сказати, й познайомила вас? Як працювалося з отцем Никодимом, зокрема, коли творили вишиваний іконостас?
— Узагалі сприймаю появу отця Никодима у своєму житті як Божий помах руки. Познайомився з ним на порозі свого 50-ліття, то був кінець 2011 року. Не мав на той час якихось серйозних, як на мене, здобутків. Ну, сорочки вишивав. Того дня був удома, щось малював. До хати вривається дядько бородатий: «Ти — Симчич?» — «Так». — «Мені треба іконостас. Сказали, що ти можеш. Покажи щось зі своїх робіт». Показав те, що було під рукою. Тут він відразу й завдаток такий видає великий. А я кажу: «Ні, отче! (А то якраз було на Миколая, тоді ще — 19 грудня). Так не візьму грошей, мені треба знати, що, де, бачити, щось спроєктувати». Тож грошей я не взяв, але в кінці року таки поїхав у Погоню, вперше. Подивився, десь щось промалював, у чомусь уже мав якісь свої бачення. Отець Никодим показав стіни храму, без даху ще, тільки перший рівень був перекритий плитами, там провадили службу. Я показав йому якісь перші свої начерки. Відправив мене до Володі Сірка, художника, який на той час уже працював з отцем Никодимом, писав ікони. Гарний, талановитий живописець. Той поділився зі мною, що збирається робити, і процес пішов…
Щоправда, щойно почав працювати над іконостасом, як спочатку в дружини, а потім і в мене виявили задавнений гепатит С. Та я не мав часу дуже переживати стосовно своєї хвороби, бігати по лікарях… Хоча потім й було лікування… Та, рахую, позбувся тієї страшенної зарази разом із дружиною виключно молитвами отця Никодима і роботою над такою святою справою, як вишивання іконостасу. Никодим про мою хворобу казав: «Покладь то всьо на Богородицю. Вона дбатиме».
Отець був щасливий, коли робота з іконостасом ладилася. Наше бачення багато в чому сходилося. Коли в нього виникали якісь ідеї, то, бувало, що я теж мав уже подібну думку, яку він просто озвучував. А я відразу казав, як то на ділі втілити. Так у нас народжувалися спільні проєкти. А про Погоню й іконостас багато чого можна розповідати…
— Люблять люди це місце, щороку на прощу в Погінський монастир тисячі приїздили. Бо — там отець Никодим?
— Не без того. Люди тягнулися до нього, і в Погоню до отця завжди дуже багато приходило народу. Він був людина-душа. Строгість тримав, але й пожартувати вмів.
А ще скажу, та й ви, будучи в Погоні, напевне ж то відчули, там якась особлива аура. То надзвичайне місце. Ну, воно ж усе до купки збирається…
— Багато зусиль та років отець Никодим віддав на те, аби віднайти втрачену оригінальну ікону Пресвятої Богородиці з Погінського монастиря… Чи розповідав вам про ті пошуки?
— Колись мої знайомі реставратори, котрі працювали у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника, натрапили на унікальну історичну гравюру із зображенням Чудотворної ікони та вигляду Погінського монастиря, датовану 29 липнем 1772 року. Зробили скрін і надіслали мені. Офіційно на той час, наскільки мені відомо, ніхто нічого ще не розголошував. Зображення те я віддав отцю Никодиму, і він тим надзвичайно тішився. Під час його поховання я побачив при вході до храму Погінського велику репродукцію цієї ікони. Розмовляв тоді з отцем Терентієм, наступником, ігуменом, тепер уже колишнім, адже 6 серпня його обрано єпископом-помічником Бучацької єпархії УГКЦ на Тернопільщині. Він мені розповів, що в 2025 році їх викликали до Львова і в бібліотеці Стефаника передали зображення цієї ікони. Та, кажу йому, в мене ось на скріні й дата є, коли файли від реставраторів створені і мені надіслані — ще у 2019 році. Може, отець Никодим не хотів без офіційності виставляти, але оця річ уже давним-давно в нього була.
— Ваша співпраця тривала й у часі великої війни?
— У серпні 2022 року в Коломиї, у Музеї писанкового розпису разом із отцем Никодимом та художником Валерієм Малиновським робили ми благодійну виставку «Молимося за Україну». На зібрані кошти придбали технічне оснащення для бійців 74-го окремого батальйону 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
Ще від початку повномасштабного вторгнення я працював над іконою «Христові страсті… 105 перших днів війни». Саме стільки часу на цю роботу витратив. Отець Никодим обрамив її та передав монахам-капеланам на схід країни. Ікона й досі там, слугує оберегом для наших захисників. Згодом Никодим замовив ще п’ять принтів на тканині з цієї ікони і теж відвіз на схід.
— Безсумнівно, він міг би ще багато чого створити гарного, божого тут, на землі, але…
— Богові треба людей хороших і коло себе. А такий перехід у кращий світ, як сталося з отцем Никодимом, то треба ще заслужити. І він заслужив. Пішов від нас у часі паломництва, пішов так різко, несподівано… Як у молитві…
Дуже багато людей зібралося 22 липня в Погоні, аби провести отця Никодима в його останню земну дорогу. 120 чоловік лишень одних священників було. Архиєрейську Божественну Літургію та Чин похорону очолював папський канонік базиліки Санта Марія Маджоре в Римі владика Іриней Білик, а співслужили з ним ще шестеро єпископів.
Таку надзвичайну цікавість зауважив я того дня в Погоні, де на монастирському цвинтарі поховали отця Никодима. Звернув увагу на патерицю, на якій з одного боку було зображення Погінської Богородиці, а з другого — Санта Марія Маджоре. То, кажуть, ніби одна з перших ікон Богородиці, ще мальованих святим Лукою. І треба ж було такому статися, що саме настоятель базиліки Санта Марія Маджоре у Ватикані хоронив отця Никодима, котрий прославив Погінську Богородицю. Чи бувають такі збіги? Гадаю, що нічого в житті немає випадкового і просто так нічого не буває. До речі, владика Іриней у своїй проповіді згадав заслуги ієромонаха Никодима в наданні Погінському монастирю та храмові статусу малої базиліки і встановленні духовного споріднення з Папською базилікою Санта Марія Маджоре в Римі.
— Пам’ять про отця Никодима, достойна всіх його земних справ, у чому найперше має проявлятися?
— Розмовляв про те з багатьма людьми. Всі сходяться на думці, що, наприклад, потрібно зробити його світлицю в монастирі. Є багато чого цікавого по життєвому шляху отця Никодима, що можна показати.
Та, видається мені, що найголовніше — завершити Погінський храм, так, як має бути, закріпити, зберегти зроблене. Там дуже велика цінність не тільки в духовному, а й матеріальному виразі. Треба зберегти іконостас, інші коштовні речі. Зробити так, аби та вся краса потім не розсипалася, не вкрилася пліснявою чи не піддалася ще якомусь руйнуванню часом. Зокрема я давав рекомендації науковців, як можна захистити, законсервувати іконостас.
Тепер ще про один іконостас — іконостас на колонах, той, що надворі. Він незакінчений. Спочатку ковід, а потім велика війна завадили зокрема подальшим роботам. Та й отця Никодима перевели з Погоні в Улашківці… Дуже важливо правильно законсервувати той іконостас на колонах, аби не руйнувалося незакінчене.
Усім серцем хочеться, аби розпочате отцем Никодимом, особливо в Погоні, збереглося, дістало продовження — продовження здорове, щире.
Знаєте ж, до нас на Прикарпаття приїздить дуже багато людей, і чи не кожен хоче поїхати в Погоню, побачити той храм дивовижний. А це ж таке величезне захоплення!
Доброю пам’яттю стане для отця Никодима і той сьомий храм, коли вдасться його збудувати, як він планував.
***
Світлої, вічної пам’яті Великому Будівничому, щирої, уклінної вдячності.
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».
