Щорічно згадуємо нашого найкращого актора рідного кіно за всю його історію. Пошанованого владою лише званням заслуженого артиста… 15 червня українському генію сповнилося б 85…
До Києва Іван Гаврилюк приїхав вісімнадцятирічним юнаком. Святослав Максимчук, актор львівського театру імені Заньковецької, попросив передати невеличкий пакуночок Іванові Миколайчуку (насправді це був лист, написаний від руки, в якому говорилося про те, що він — здібний хлопець, якому варто допомогти). Від того, що буде бачити відомого та улюбленого актора сам на сам, та й ще живого, а не в кіно, хотілося чимшвидше до столиці. Заради такої зустрічі ладен був йти навіть пішки зі Львова до Києва. Іван уже на той час зіграв головні ролі в таких українських кіношедеврах, як «Сон», «Тіні забутих предків», і мав шалену популярність. Окрім того, він був вродливим чоловіком. Подивишся — справжнісінький Тарас Шевченко, а тут — як живий Іван Франко чи князь Володимир. А це притягувало ще більше. Юний Гаврилюк знайшов потрібний будинок на вулиці Жаданівського, 43-А (квартира 21, 6-й поверх). На порозі свого помешкання його зустрів сам господар. Іван був першим актором кіно, якого галичанин бачив зблизька. Відтоді й назавжди закарбувався йому цей лик з великими і сумними очима. Вони були зовсім чужими людьми, але Іван його прийняв як рідного. З першої зустрічі здавалося, що знайомі все життя. Так Гаврилюк поселився у Миколайчука надовго.
«Фільми за участю Івана Миколайчука негласно потрапили під статтю «надто націоналістичні»
В однокімнатній квартирі-«рукавичці» жили три молоді сім’ї: Миколайчуків, Гаврилюків і Брондукових. Та ще й час від часу хтось залишався переночувати. Хоч спали на матрацах, але були веселі та життєрадісні. «Молодість — найкращі роки! Іванова оселя мала надзвичайну енергетику — тут був мікросвіт і макросвіт для душі й серця, — визнає Іван Гаврилюк. — Кажуть, півжиття минає за столом. За родинним столом Миколайчуків завжди співали. Це були старовинні українські пісні, з дивовижними сюжетами. Пісні — як кіно. На превеликий жаль, тепер такої традиції не існує. Як писав великий Микола Вінграновський в одній зі своїх поем, «…Дніпра нема, Дніпро утік, лишилася вода…»
У його скромній оселі збирався ледь не весь творчий бомонд Києва. І хоч актори кіно заробляли копійки, гостинність була в першу чергу. Бо щедрість Івана й Марічки не знали меж. Очевидно, вони знали одну просту істину — оселя починається з порогу. «Найбільше шануйте гостя. Хто б він не був: чи пастух, чи смерд, чи посол. І звідки б він до вас не прийшов, пригостіть
його. Бо він, мандруючи далі, прославить вас в чужих землях доброю чи злою людиною», — таким завжди було життєве кредо Миколайчуків.
З Іваном Миколайчуком мені пощастило разом зіграти в шести-семи фільмах. Чесно кажу, ніколи не рахував. Це «Анничка», «Захар Беркут», «Вавилон ХХ», «Спокута чужих гріхів», «Повернення Батерфляй», «Канал»… і, може, ще щось. Іван як досвідчений і старший актор міг щось мені підказати, порадити. Робив то весь час, але якось ненав’язливо, тепло, по-дружньому. Я прислухався до сказаного. Шкода, але з відходом Івана багато залишилося нездійсненим. Він мав завершені кіносценарії «Украденого щастя», «Камінної душі», які цензура заборонила за націоналізм. Можна було б і нині зняти ці роботи, але вони вже ніколи не будуть миколайчуківськими. Так, як він умів реалізовуватись і як актор, і як сценарист, не дано більше нікому.
Дивно, але Іван прогнозував ницість і підлість окремих із відомих нам людей і те, що трапиться з українським кіно. У ньому була закладена рідкісна риса пророка: людей читав, як книжку.
Мабуть, багатьом і нині не дає спокою талант Івана, який він, безперечно, мав він Бога. Він публічно не був бунтарем, але КДБ не спускав з нього очей. Він, як і Леонід Федорович Биков, усе виношував у собі, на відміну від мене. У багатьох випадках я міг дати волю кулакам, відчуваючи несправедливість чи приниження.
Парадокс. Фільм «Білий птах з чорною ознакою» демонстрували на ХХIV з’їзді КПУ, всі схвалили, підтримав навіть Петро Юхимович Шелест, тодішній перший український комуніст. Та різко негативно відізвалися у Львові. «Фільм очєнь врєдний, — заявив перший секретар львівського обкому компартії Віктор Добрик, — для житєлєй Западной Украіни, асобєнно маладьожи, патаму што визиваєт националістічєскіє чувства». Це був страшний удар по цвіту українського кіно. Як могла Іваном вкотре не опанувати депресія? І знову ж — все в собі… З початком 1970-х фільми за участю Івана Миколайчука негласно потрапили під статтю «надто націоналістичні».
Ще раніше, у 1965-му, після акції протесту, вчиненої київською інтелігенцією на прем’єрі «Тіней…», фільм оголосили «неблагонадійним» і зняли з прокату, а за авторами та акторами встановили нагляд. Пізніше на поличку потрапила картина «Пропала грамота», а екрани заполонили українці-телепні в стилі Корнійчука. Дедалі важче стало доводити своє право бути українцем і в творчості, і в житті. Івана Миколайчука змусили відмовитися від ролі Ореста у фільмі «Білий птах з чорною ознакою», писаної спеціально під нього, бо, мовляв, такий привабливий типаж не може грати роль «бандита» (Ореста, зрештою, зіграв Богдан Ступка, а Миколайчук — Петра). Вісім років чекав затвердження сценарій фільму «Така пізня, така тепла осінь». Стрічка «Камінна душа» за Гнатом Хоткевичем, для якої Миколайчук написав сценарій разом із Борисом Івченком, знімалася за іншим текстом.
Він завжди любив повторювати: «Малий (так любив називати мене), серце розумного у сумному домі, а дурного — у веселому домі». Час від часу цитував Сковороду: «Світ мене ловив, але не спіймав».
«Івана Миколайчука познайомив з п’ятнадцятирічним школярем Володимиром Івасюком ніхто інший, як… ленін»
Іван Миколайчук із Володимиром Івасюком були близькими земляками — з одного району (Кіцманського, що в Чернівецькій області). Івасюк завше заходив до Івана, коли приїжджав до Києва. «На початку 1970-х Володя отримував фантастичні (на той час) гонорари за свої пісні. І коли нам не вистачало чогось до столу, композитор міг спокійно сказати: «Візьми там, у сумці, скільки треба», — каже Іван Гаврилюк. — Більшовики чітко платили авторські гонорари. Пізніше жаданим гостем у Миколайчуків був Ігор Білозір.
Іван у цікавих, задушевних розмовах міг просидіти до ранку, потім біг на роботу.
Хоч як парадоксально це нині звучить, але Івана Миколайчука познайомив з п’ятнадцятирічним школярем Володимиром Івасюком ніхто інший, як… ленін. Восени 1964 року Івасюк із друзями гуляли парком, і хтось із них вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст леніна, що й було зроблено.
Коли ж хлопці полізли знімати картуза, незакріплений вождь раптом упав із постаменту й розбився. Усі потрапляють до міліції, невдовзі відкривають «справу Володимира Івасюка», постає питання про виключення його з комсомолу, вигнання зі школи. Ініціатора оказії Володю Івасюка разом з батьками затягали по інстанціях. Юнак на той час вже проявив себе великим талантом, вчителі почали шукати якихось виходів на знаменитостей, щоби хлопця порятувати. Ось так і вийшли на Івана Миколайчука, зусиллями котрого скандал вдалося втихомирити. Про це не раз згадували Іван та Марічка. Миколайчук виручив Володю. Пішов по всіх інстанціях, де міг тільки пройтися, замовив за нього слово і сказав: «Не псуйте хлопцеві кар’єри музиканта. Він абсолютно нічого дурного не хотів, просто випадок такий з кожним може статись».
Так все, слава Богу, зам’ялося. І це стало початком теплої дружби між Володею та сім’єю Миколайчуків. Обидва земляки, будучи творчими людьми, завжди знаходили спільну мову, особливо Іван, який уже почав писати сам сценарії до фільмів, і багато знімався. У них було про що поговорити. Іван йому запропонував: «Давай зробимо спільну роботу». Звичайно, вони мріяли про це. На превеликий жаль, цього не сталося, через бузувірське вбивство тридцятирічного Івасюка у квітні–травні 1979-го…»
«Іван Миколайчук та Ігор Білозір були життєлюбами і сміхунами, у розповідях зі сцен життя вони були найбільшими реготунами»
Кожного приїзду до міста Лева Івана Миколайчука, Костянтина Степанкова й Івана Гаврилюка неодмінно з ними зустрічався талановитий композитор Ігор Білозір.
«Я дуже любив пісні Ігоря, які співала його «Ватра». Як завжди любила його Галичина, як і вся Україна, — каже культовий український кіноактор Іван Гаврилюк. — Милозвучне прізвище Білозір було у всіх на вустах, та й пісні виконувала Оксана, вельми приваблива співачка — обличчя української пісні. Вони складали разом дуже гарну творчу сімейну пару. В 1970–х багато кінофільмів знімалося в Карпатах, і вся знімальна група їхала туди через Львів. Або знімали в місті Лева. З Ігорем познайомився в 1977 році, коли знімався у головній ролі в фільмі «Спокута чужих гріхів». Нас, скоріш за все, звів докупи Іван Миколайчук, який знав Білозіра раніше. Роками зберігалася добра традиція: ми лише приїжджали, Ігор нас уже чекав у готелі. Навіть складалося враження, що він також живе в кіноекспедиціях. Як і ми. А згодом у нас зав’язалися дуже тісні стосунки.
Ігор був надзвичайно світлий. Ось кажуть, що незамінних людей не буває і що святе місце пустим не буває. Та неправда все це! І святе місце буває пустим, і хтозна, чи народиться хтось подібний до Білозіра чи Володі Івасюка, як нема нових Миколайчуків і Брондукових, чи Степанкових… Нема… можна ще назвати масу геніальних імен. Тепер маємо інше покоління з іншим поняттям світу. Ігор належав до тих людей, які робили добро іншим абсолютно безкорисливо. Тоді всі ми так жили. Якщо міг зробити комусь добро, ти його робив і не думав, що тобі хтось за це віддячить чи не віддячить. Ми жили так тому, що була загальна біда. Видно українцям потрібна велика біда, щоб любили і шанували один одного. І робили добро.
Білозіра любили всі. Ніколи не чув про нього поганого слова, хоч не раз заводив розмови на різні теми з різними людьми, з приводу його персони. Не вистачало Ігореві, мабуть, того, щоб публічно хтось сказав «дякую» за його титанічну працю. Таким творцям треба вчасно говорити «дякую», щоб вони його почули. Адже це чарівне слово є стимулом для життя, для плідної праці, для творчості.
А скільки знали і співали колядок! Знову ж заводієм був Іван Миколайчук, потім вступав Кость Петрович Степанков, і затягували всі разом. Як шкода, що не зафільмовано жодної з таких незабутніх вечірок… Кілька разів, коли я був у Миколайчуків, до них заходив Ігор Білозір. Що кидалося у вічі, Іван та Ігор були життєлюбами і сміхунами, у розповідях зі сцен життя вони були найбільшими реготунами. Миколайчук дуже шанував Білозіра і Богдана Стельмаха. Радів за них. Сам велет-талант, умів шанувати і розрізняти талановитих людей. Як шкода, що Іван нічого не зможе сам про Ігоря розказати. Як і Білозір про Миколайчука. А як вони любили і пишалися один одним.
Господь Небесний і доля звели нас усіх докупи. Це те, чого ніхто ніколи не може передбачити. Як і любов. Можеш іти вулицею і знайти людину, без якої жити вже не зможеш ніколи. Або тебе хтось знайде.
Іван Миколайчук любив повторювати: «Талант в аптеці не купиш». Як і вірних друзів. Це — від Бога. І таким вірним другом був для нас Ігор Білозір».
«Якщо ти розмовляв українською — націоналізм, якщо у тебе прізвище Миколайчук — націоналіст»
Остаточне «відлучення» великого буковинця від екрану відбулося в 1973 році. Причиною став конфлікт Миколайчука з одним високоповажним чиновником від культури, якому Іван зробив зауваження щодо манери поведінки. З того часу ім’я Миколайчука викреслювалося зі списків усіх знімальних груп, хіба що час від часу траплялися епізодичні ролі. «Лише 1979 року вдалося вибити дозвіл на зйомки «Вавилона ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Фільму, що став режисерським дебютом і, поряд з «Тінями…», — другою вершиною творчості Миколайчука, — зазначає Іван Гаврилюк. — Фільму, який повертав у мистецтво засади поетичного кіно, повертав душу і був чимось набагато глибшим, ніж просто філософською притчею про життя і смерть.
Сценарій до нього Іван написав за три дні і три ночі. Кілька разів знімалися і перезнімалися сцени з фільму «Така пізня, така тепла осінь» — раз по раз там знаходили якусь крамолу. Багато пропозицій він відхиляє сам — його талант був набагато більшим за куці рамки ідеологічних одноденок. «Згоріла душа», — признавався він мені незадовго до смерті.
У Івана не було виходу емоцій. А тому серце в певний момент не витримало.
А як могло бути по-іншому?! Якщо ти розмовляв українською — націоналізм, якщо у тебе прізвище Миколайчук — націоналіст.
А тепер хіба не те саме? Яка Україна? Яка незалежність? За українство можуть і вбити. Як убили Ігоря Білозіра. А поруч були друзі-чоловіки — з руками і з ногами… Не стало мужності, сили, люті, адже можна зубами гризти ворога…
Ми думали, що попереду ще стільки років життя, ще багато встигнемо зробити…
Будучи смертельно хворим, Іван, змалілий і зболений ( Марічка, дружина, переносила його з кімнати в кімнату на руках), знав, що прийде час «ікс», тому говорив: «Хочу, щоб у день похорону падав сильний дощ. А то зберуться і почнуть брехати…» Іван чітко знав людську українську психологію. Брехати ми вміємо, і запізнілі слова говорити також.
В останню дорогу Актора провели велелюдно. І падав сильний дощ, немов плакав за генієм, і світило сонце… Хто брехав, а хто говорив правду, нехай розсудить час і Господь.
Не можна не згадати повернення Сергія Параджанова із заслання до Києва. Йому сказали: «Вас тут усі зрадили», на що «український буржуазний націоналіст» відповів: «Я відімщу Україні… любов’ю».
Такою ж любов’ю «відімстив» Україні Іван Миколайчук.
«…Прийде тая годинонька, Що він мене збудить…»
Він був усього-на-всього заслуженим артистом, а «доступ» на Байкове мають народні артисти. Чотири дні (?!) штурмували владу, щоб поховати Івана там.
Миколайчука не поховали на престижній алеї героїв України, де туляться пліч-о-пліч партійні та радянські керівники, більшовики і демократи. Та й поруч з багатьма із них він би й не хотів лежати. Іван там «сяє своєю відсутністю».
Нині Миколайчук спокійно спочиває на окраїні, за сорок кроків від могили свого побратима Леоніда Бикова.
На окраїні престижного Байкового цвинтаря пам’ятник у цікавому скульптурному вирішенні, стилізований під хрест, із зображенням Івана Миколайчука з ягнятком у руках, знайде не кожен перехожий.
Зі зворотного боку надгробку напис зі словами народної пісні:
«Ой устань, козаче, Устань, молоденький. По діброві ходить-блудить Твій кінь вороненький. Нехай собі ходить, Нехай собі блудить, Прийде тая годинонька, Що він мене збудить».
З днем уродин тебе, Друже і Вчителю!»
Підготував Михайло МАСЛІЙ.
