…Так багато сказано, так багато написано за ці дні, відколи сталася трагедія… Про Миколу ЯНЧЕНКА, співака, композитора, народного артиста України, згадують його рідні, близькі, друзі, творчі побратими, численні шанувальники. Згадують із глибоким сумом і болем. Згадують із теплотою та щирою вдячністю. За те, яким він був і яким залишиться назавжди у пам’яті людській — тією людиною, котра робила цей світ кращим, добрішим, світлішим, багатшим. Робив своїм добрим, щирим серцем, відкритою душею. Своєю справжньою, непідробною любов’ю до рідної землі, до людей, до всього українського. Своєю музикою, піснею, повагою до української народної пісенної традиції, популяризацією родинних традицій і свого рідного Поділля. Своїм умінням об’єднати, підтримати інших, допомогти, надихнути, зокрема й молодих виконавців. У котрих, за їх словами, вкладав так багато всього українського, допомагав усвідомлювати, чим насправді є для них Україна, їхній дім, їхня Батьківщина.
«Нам Україну треба відроджувати. Маємо одним міцним кулачком триматися на своїй рідній землі. Ми ж сильний народ… насправді в нас стільки хорошого! Радіймо, що ми роду українського, що від коріння, від землі нашої, де споконвіку народжувалися справжні козаки, справжні таланти, гарні люди.
Хочеться, щоб люди наші не їздили по чужбинах на заробітки, а повертались додому. Скільки втрачено через це, скільки доль покалічено, і, що найболючіше, — дитячих… Нехай тут не можете стільки грошей заробити, та зате є в тисячу разів більше — своє, рідне. Повертайтеся додому.
…Прошу в Бога мудрості й здоров’я для всіх українців. Аби змогли пережити отакий нелегкий період, досягти миру. Хочу, аби раділи з того, що маємо свою Україну. Хочу, аби їм співалося — від щастя, від любові»…
Ці слова були сказані Миколою Олександровичем на нашій порадницькій гостині, на яку запрошувала його ще в січні 2021 року.
Йому насправді хотілося, аби українцям співалося — від щастя, від любові, аби Україну було кому захищати, кому відроджувати. Аби якнайшвидше прийшла українська Перемога над російськими окупантами. І сам для того багато робив. Від початку повномасштабного вторгнення він активно займався волонтерством, виступав із благодійними концертами на підтримку наших захисників.
«ДАЙ БОЖЕ ВСІМ ТАКИЙ «ДОБРИДЕНЬ», ЯК МАЮ Я ВІД ЛЮДЕЙ»
«Був у сьомому класі, як раптово захворіла мама. Скільки тяжкої роботи переробили її натруджені руки — і в колгоспі, на буряках, і вдома, — згадував Микола Олександрович. — Ніколи не забуду останні мамині слова. Вона лежала в одній кімнаті, а я в іншій робив уроки. Й чую, як говорить до сусідок, котрі прийшли її провідати: «Дівчатонька, не страшно помирати, мені страшно залишати Миколку. Боюся, аби не став вуркаганом». (Був я найменшим у сім’ї, у нас із сестрами велика різниця у віці: з однією 14, з другою 11 років). Мамо, я не став вуркаганом!
Дай Боже всім такий «добридень», як маю я від людей, і не тільки в своєму рідному краї. Від усіх українців, котрі не забули, що таке мама, наша справжня родина, тепло, українська родинна пісня. Й сам ніколи нікому не зраджував, а жити старався так, аби не страшно було на ніч двері залишити відчиненими.
Знаєте, ніколи не жалкував, що, будучи при владі, не намагався щось для себе взяти, хоча й міг би, як інші, якийсь потічок і до своєї кишені направити. Та це мені настільки чуже! Зате радію, що не змінився ні в піснях, ні в ставленні до людей — близьких і далеких, ні до села, до рідної природи. Я не дивлюся на ліс як на кубометри дров, а як на красу, яку понад усе хочеться зберегти. Як і наші маленькі, вимираючі села».
«МОЄ РІДНЕ СЕЛО: НАМОЛЕНЕ НАШИМИ БАТЬКАМИ, РОДИННИМИ ПІСНЯМИ»
Він народився і все своє відведене Богом земне життя прожив на Поділлі. А маленьке рідне село Канава на Вінниччині назавжди залишилося в його серці незрадженим. Саме воно стало на багато років місцем проведення популярного фестивалю народної та естрадної пісні «Мамина піч», який щороку збирав на березі Південного Бугу творчі колективи, багатьох виконавців і шанувальників народної пісні з усієї України. Фестиваль став осередком збереження та популяризації народної пісні, українських традицій, родинних цінностей.
«Канава — маленьке село, де залишилося не більше 50 жителів, з них половина — рибалки, які купили там собі хати. Село, куди хліб привозять раз на тиждень. Село, де немає школи, клубу. Село, яким не кожного дня бодай одна машина проїде. І ось у це село раз на рік з’їжджається від 3 до 5, а то й до 10 тисяч люду: родинами, з друзями.
Чому? Знаєте, буває, заходиш до якоїсь церкви — новенька, красива, а так чомусь важко тобі там. А потрапляєш до старенької, від часу темної, а тобі в ній світло й затишно, бо — намолена. Отак і моє село: намолене нашими батьками, родинними піснями, — із теплом у голосі розповідав Микола Олександрович про свою маленьку батьківщину та про те, чому саме там вирішив проводити етнопісенний фестиваль.
— Загалом концерти в рідній Канаві на Вінниччині в день храмового свята пророка Іллі 2 серпня я почав проводити ще 20 років тому. Але спочатку то були виступи, так би мовити, під штахетами, бо не мали якогось місця для того. Згодом на площі проводили, а потім перекочували на берег Південного Бугу. Адже щороку дедалі більше людей приїздить на фестиваль. Попри те, що ніколи жодного слова реклами про нього ніде не прозвучало».
Земляки артиста захоплено згадують, як завше чекали того свята від Миколи Янченка, коли під літнім небом відкриє свої обійми його «Мамина піч» і подарує прекрасні емоції — від пісні, від спілкування: «Він дуже любив своє село, односельчан і життя… Пишався тим, що тут народився, виріс. І все це передавав у своїх піснях!»
За словами очільниці Вінницького обласного управління культури Ольги Дернової, фестиваль «Мамина піч» планують відродити, аби й надалі проводити його на знак пам’яті про засновника Миколу Янченка.
ЙОГО ПІСНЯ
Прості людські, життєві історії він умів перетворювати на щирі пісні, які, можливо, й тому так западали в українську душу, були такими зрозумілими та близькими.
За фахом Микола Янченко — режисер драматичного колективу, понад 20 років працював художнім керівником Будинку культури в селі Моївка Могилів-Подільського району. Активну пісенну і композиторську діяльність розпочав у 1993 році. Першою стала збірка його пісень «Моївське весілля».
Серед створених ним понад сотні композицій, присвячених рідній землі, родині, батькам і всьому, що робить нас українцями, його найпопулярніші хіти: «Лише у нас на Україні», «Моя родина», «Ой, чого ж ти, мамо», «Перелаз», «Родина», «Сумний Святий вечір» «Наливай, кума», «На весіллі», «Кума зима», «Родинне тепло», «Чужина», «Рідну маму бережіть», «Тиха вода», «В сльозах мої пісні», «Яблуня Пепінка»… У 2022 році особливої популярності набув його патріотичний хіт «путіну — хана». Цю сатирично-патріотичну пісню та спільну композицію він випустив у тандемі з переможцем шоу «Голос країни» Іваном Ганзерою ще наприкінці 2014 року, а після початку повномасштабного вторгнення росії вона отримала новий виток популярності.
Пісні Янченка є в репертуарі багатьох відомих українських виконавців. Звучать вони не лише зі сцени, а й на різних родинних святах.
Особливою ж для українського серця стала його прониклива пісня «Ой, чого ж ти, мамо», виконувана зі співачкою Тетяною Денисюк.
«А я ж ніяку америку, як кажуть, не відкрив, нічого й не придумував, — зізнавався на порадницькій гостині Микола Олександрович. — Ми щодня бачимо оцих посивілих, як сніг, жінок, у багатьох із котрих зима в душі й через те, що дітям до них байдуже. Мені просто залишалося передати ці почуття, покласти їх на кілька нот. Напевне, пісня «Ой, чого ж ти, мамо» й мене як автора переживе. Давно вже в народ пішла. Переспівана в понад сотні різних виконаннях, варіаціях. Її чути і по Україні, і в Америці, співають самодіяльні артисти, співають далекобійники, а цигани взагалі вважають, що то їхня, народна. В інтернеті вона набирає кількамільйонні перегляди. І я з тієї любові до пісні дуже тішуся. За гроші таке не купиш…
Не відразу був таким мудрим і розважливим, як зараз, у віці 2 по 30. То вже згодом поставив собі планку: якщо Бог дав сили й натхнення написати хорошу пісню, то не їдь до Києва, не принижуйся, не проси, аби її крутили, — мине час і люди співатимуть, коли того варта».
Співають…
«ЯКБИ НЕ МИКОЛА, Я БИ НЕ НАВАЖИЛАСЯ БУТИ АРТИСТКОЮ»
Це сказала Наталія Фаліон, заслужена діячка культури України, керівниця народного театру пісні «Лісапетний батальйон» в інтерв’ю Суспільне Вінниця в день прощання із Миколою Янченком, із яким її поєднували довгі роки щирої, творчої дружби:
«Якби не Микола, я би не наважилася бути артисткою — виходити отак з колективом і багато років бути на цій сцені. А він бачив те, що не бачили інші. Такі люди рідкісні, вони не живуть на сцені, вони живуть для всіх, хто поруч, вони надихають, підтримують і розуміють, що ти в цьому світі не один і ти маєш місію, свою особливу».
«Я чую його голос, бачу його усмішку, перед очима наші зустрічі, спільні виступи. Він був мені братом, порадником, першим, кому я озвучувала свою нову пісню, а він запитував мою думку про свій новий хіт. Так багато спогадів, так сумно і боляче!» — написала Наталія Іванівна в ті дні на своїй сторінці у Фейсбуці.
Дописом у соцмережах відгукнулася в день трагедії і співачка Ірина Федишин:
«Сьогодні українська пісня осиротіла… Важко підібрати слова, коли йдуть у вічність такі люди. Не стало народного артиста України, композитора, автора багатьох хітів Миколи Янченка — людини, яка подарувала Україні прекрасні пісні, що житимуть вічно. Для мене це особлива втрата. Саме він є автором багатьох моїх пісень — «Лише у нас в Україні», «Перелаз», «Родина», «Сумний Святий вечір».
Ще позавчора ми співали на одній сцені, ми спілкувалися, зустрічалися, проводили час разом. Цими вихідними ми виступали разом, він захотів підтримати благодійний фестиваль. Ніхто й подумати не міг, що ці зустрічі стануть останніми… Так боляче усвідомлювати, що більше не почую його голосу, не побачу його щиру усмішку.
Він був надзвичайно доброю, світлою, щирою людиною, яка безмежно любила Україну, українську пісню і людей. Його талант, мудрість і людяність назавжди залишаться в наших серцях…»
«Сьогодні Бог забрав до себе прекрасну людину. Україна втратила великого пісняра, а я — свого творчого батька, — поділився у Фейсбуці співак Іван Ганзера. — Він писав так, ніби кожна його пісня була про мене і для мене. Хоча насправді це не так. Він писав про людей і для людей. Саме тому багато його творів давно стали по-справжньому народними. Микола Олександрович ніколи не прагнув медійності. Йому було важливіше, щоб жили його пісні. І вони житимуть. У голосах артистів, у серцях слухачів, у пам’яті кожного, кого хоча б раз торкнулася його творчість…»
«МИ ГІДНО ТА ДОСТОЙНО ПРОВЕЛИ ТЕБЕ В ОСТАННЮ ПУТЬ»
Було багато планів на життя, на творчість, на концерти, на зустрічі. Зароджувалися нові пісні, нова музика, нові проєкти… Десь уже чекали на виступ улюбленого артиста, десь чекали на його допомогу. Але доля розпорядилася інакше, і в одну мить, на 67-му році, обірвалося життя, змовкла його земна пісня.
…Про трагічну смерть Миколи Янченка 1 липня повідомив у соцмережах його близький друг Юрій Мельник:
«…Страшна трагедія трапилась сьогодні… у домашньому гніздечку сім’ї Янченків. У басейні, що розташований біля будинку, в якому мешкав Коля з сім’єю, він отримав смертельне ураження електричним струмом… Повернувшись з низки благодійних концертів на підтримку Збройних Сил України, зокрема за участю своїх друзів, відомих українських артистів Ірини Федишин та гурту «Лісапетний батальйон», він вирішив охолодитися у басейні… Смерть була миттєвою…»
А вже після похорону пан Юрій написав ці щемливі слова:
«Миколо, друже мій найдорожчий, соловейко ти наш подільський, любов ти наша народна, артисте ти наш безцінний! Важко усвідомлювати, що ти навіки відійшов у інші світи…
Не відпускає смуток, туга і жаль через твою безглузду загибель…
Намагався учора під час траурної процесії твоєї останньої життєвої дороги якомога вище підіймати хрест, який ніс перед твоєю труною. Не відчував його ваги, бо після побачених під час прощання з тобою сотень наших спільних друзів і знайомих, незліченної кількості відомих вінницьких та українських артистів, поетів і творчих діячів, звичайних громадян та керівників різних рівнів, їх щирих співчуттів твоїй родині, суму в їх очах і сліз жалю, та почувши шквал оплесків подяки в залі «Реквієм Холу», де ми прощались з тобою, за твій внесок у спадщину української пісні, з’явилася сила та бажання піднести той важкий Хрест аж до небес… так само, як ти підніс до небес справжню, щиру й зрозумілу всім та кожному справжньому українцеві ТВОЮ ПІСНЮ ВІД МИКОЛИ…
Ми гідно та достойно провели тебе в останню путь, саме так, як годиться для народного артиста України, відомого в Україні та усьому світі поета та композитора, автора та виконавця своїх пісень, улюбленця усіх українців…
До півночі слухав твої пісні, кожна з яких після залишення тобою цього світу звучить якось по-особливому — зрозуміло та пронизливо… Слухав і плакав, знову слухав і знову плакав…
Прийшов сьогодні вранці зі своєю дружиною та найближчими тобі людьми: твоєю дружиною Наталочкою, сином Олександром, ріднею та друзями на твою могилу…
На ній неймовірна кількість (просто гора) живих квітів.
З усіх сторін — море державних прапорів на могилах тисяч захисників і захисниць, які полягли на полі бою за Україну. Тебе по праву, як Народного артиста України, похоронили у кварталі почесних поховань міського Сабарівського кладовища Вінниці, серед океану державних прапорів, що майорять на могилах тих, хто захищав Україну та поліг на полі бою… Останнім часом ти творив і співав саме для них… Вони любили тебе, просили творити і надалі та співати. Бо за їх словами, твої пісні — кращі за ліки…
Але… на жаль…
А ще почув сьогодні у твоєму автомобілі нову пісню про рідну хату («Повертайтесь до рідного дому»; автор тексту — поет Юрій Піжук). Переконаний — це не просто пісня. Це — майбутній хіт, це — заповіт Янченка. Сподіваюсь, що незабаром ми почуємо цю нову пісню в ефірі багатьох каналів радіо, як в Україні, так і за кордоном… Переконаний, що вона так само, як пісня «Чужина», матиме мільйонні перегляди…
Як же тепер усім нам тебе не вистачатиме, особливо твоїй мудрій терплячій дружині.
Усіх, зокрема і мене, останніми днями вразило, як же гордо вона — Наталя Янченко, несе усі ці скорботні дні звання дружини народного улюбленця, народного кума, народного артиста України. Вона мужня жінка, адже кинулась рятувати тебе та ледь не загинула. Господь Бог відвів цю страшну біду, але забрав тебе від нас.
Віримо, тепер ти співатимеш у Райських Садах…»
***
Він насправді був народним — народним артистом, народним улюбленцем, і навіть — народним кумом, як його доброзичливо називали…
Світлої, вічної пам’яті.
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
