Своїм величним поетичним Словом він прославляє нашу країну, нашу рідну землю, нашу українську націю. Його ім’я в літописі сучасної української літератури серед тих, котрі втілюють саму душу народу нашого. Чи й не тому створені ним пісенні шедеври, зокрема такі як «Батьківський поріг», «Душі криниця», «Україночка», «Звучи, рідна мово!», «Вічний Київ», не просто поповнили золоту скарбницю національного мистецтва, а стали улюбленими, бажаними в кожному українському домі. Незалежно від його географічного, континентального місцезнаходження. Слово поета єднає українців усього світу, ставши частиною нашого генетичного коду.
Напередодні свого ювілейного дня народження, який відзначатиме 12 червня, Андрій ДЕМИДЕНКО, народний поет України, народний артист України, Шевченківський лауреат, кавалер орденів Ярослава Мудрого та «За заслуги», лауреат багатьох престижних міжнародних та всеукраїнських літературних премій, академік, професор, секретар Національної спілки письменників України, почесний академік Національної Академії педагогічних наук України, Національної академії мистецтв України, дійсний член (академік) Національної академії наук вищої освіти України, побував на нашій порадницькій гостині.
ПРО СВОЄ, НАЙЦІННІШЕ
Що найцінніше?.. Ціную все… Ще коли школярем був, отримавши четвірку за урок, плакав. Чому? Бо звик бути першим. І вважав, що має бути тільки так, а не інакше. Тепер, скажу відверто, відчуваю, що все-таки недаремно я в координатах цього життя з’явився. Що мій творчий порив, порив моїх мрій здійснився і що став я потрібним. Не просто публічно зримим, а потрібним людям. І не просто людям, а потрібен народові.
Те постійне прагнення першості здорово мені допомагало. А ще моя самокритичність. Без неї навряд чи можна відбутися — в будь-якій професії. Завжди самокритично ставився і ставлюся до кожного свого слова, кожного вірша. За своє творче життя не писав щось, аби просто писати. Будь-який мій твір будь-яких років має певну філософську основу.
ПРО БАТЬКІВ, ПРО ПІСНЮ
Моя мама, Надія Миколаївна, та батько-фронтовик, із інвалідністю, Петро Якимович виростили і благословили у цей світ четверо синів. Мама ж насправді мала дивовижний, лункий голос і співала дуже багато давніх українських народних пісень… Ніколи не забуду, як сидячи з батьком завжди у 6-му ряду Палацу «Україна», вона стиха підспівувала моїм пісням, що звучали зі сцени на всіх авторських концертах-вечорах Андрія Демиденка. Нині ловлю себе на думці, що саме від Бога та від матінки в мені й народився поет. (А вірші писати я почав ще в сьомому класі). І, звичайно, ж, її пісенна душа вплинула, та й досі впливає і на мою пісню.
Знаєте, як я взагалі потрапив на пісню? Хтось із авторитетних людей підказав мені, молодому поетові, що з моїх віршів можуть бути гарні пісні. Отак мене й потягло на пісню. А Бог допоміг. Бо я завжди, як казав уже, був дуже вимогливим до себе. Та й середовище, в яке потрапив, приїхавши до Києва вступати до інституту, гартувало мене з усіх боків. Я почав буквально вриватися в літературне середовище, ставати лауреатом різних конкурсів. До речі, вже у 18 років отримав першу премію на Всеукраїнському конкурсі пісні про молодь, який був тільки для членів творчих спілок, професійних поетів і композиторів. Але твори подавалися під псевдонімами. Ми з композиторкою Лесею Дичко написали пісню «Хлопці» і відправили на конкурс. Перемогли! А якби організатори знали, що я не є членом Спілки письменників, то й не пустили б на той конкурс, у якому, до слова, понад триста учасників було.
ПРО ВИПРОБУВАННЯ
Я був дуже настирний. У хорошому розумінні. До речі, багато чому навчився в Ігоря Шамо, композитора, з котрим працювали разом, і досить активно. Якось запитав у нього: «Ігоре Наумовичу, як ви так багато встигли всього зробити?» «Андрію, коли інші відгавкувалися, я працював», — відповів. А на мене ж нападки були постійно. Багатьом не подобалися мої успіхи, перемоги на різних конкурсах, популярність моїх творів. Які, до речі, більше 25 років читав Богдан Ступка. А дехто з поетів телефонував йому і скаржився: «Ну, чому ви цього Демиденка читаєте, чому мої вірші не берете?!» — «Будете писати так, як Андрій Демиденко, читатиму ваші вірші», — відповідав великий актор.
Іноді доходило до сміху, а то і до сліз, коли так звані окремі літературні генерали намагалися мене усунути з мистецького середовища. Й оце мене теж загартувало, хоча іноді боляче було до сліз. Прагнув бути кращим — сам для себе, найперше. А ще дуже важливо бути в гармонії із самим собою, продовжуючи свою місію — місію поета.
ПРО ІСТОРИЧНУ ПОЕМУ «Я –КИЇВ! Я – СЕРЦЕ СВОБОДИ!»
Хотів написати саме в стилі року. Але ж ще не знав, чим те все закінчиться, якою буде ситуація. (На початку повномасштабного вторгнення, як ви знаєте, я перебував у ворожій ізоляції на своїй дачі під Києвом. У соцмережах уже навіть написали, що ймовірно Демиденка немає в живих). А коли вже орків погнали з Київщини, почав шукати, що ж про наш Київ написано — зокрема в історичному плані, у жанрі поетичному. А нічого практично. Ну, є вірші окремі, хороші і не дуже. А щоб якась крупна форма, де можна було б поєднати часи, віки із сьогоденням, — нічого подібного не було. Між тим, Київ — це ж не просто красиве місто, місто каштанів. Це місто великої історії, світової історії, місто слави. Замовчували свідомо, це не вигідно було, щоб Київ якось особливо випинався. От я і взявся за роботу…
Американці назвали мою історичну поему «Я — Київ! Я — серце свободи!» духовним Хаймарсом, апогеєм духу свободи і людської нескореності.
А наш народний артист України, Герой України Анатолій Паламаренко написав: «Так феноменально передати, поетично зібрати воєдино події, дати, століття, епохи — такого в нас не було. «Я — Київ! Я — серце свободи!» — унікальний витвір великого українського поета. Це поетично-духовна бомба для всього світу. Слово в ній настільки розумне, обширне, дієве, сконцентроване, сповідальне, що гріє всі серця і скликає у спільний порив усі патріотичні почуття нашого несхитного українського народу і духу. Браво! Слава Андрію Демиденку і геніальному слову. Весь світ пізнає через поему душу, мужність і могутність нашої України. України, яка нині захищає і себе, і рятує світ».
Я втішений, що мені вдалося сягнути і досягнути такої високої мети.
Я Київ! Серце України!
Ні, не вам, людолови!
Демонам смерті!
Вбивцям свободи!
Зрозуміти наш вибір!
Осягнути наш подвиг!
Чому саме рок? Бо там особливо вагомим слово має бути. Не повинно бути водички, красивої патоки словесної.
ПРО ПІСНЮ «УКРАЇНИ МОЄЇ РОЗКИДАНІ ДІТИ»
Богдан Лепкий свого часу написав вірш «Журавлі» («Чуєш, брате мій…», 1910), який став народною піснею (музику написав рідний брат поета Левко Лепкий), а також гімном українського січового стрілецтва. Ось її рядки:
Чуєш, брате мій, товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком журавлі у вирій.
Кличуть: «Кру-кру-кру, в чужині умру,
Заки море перелечу, крилонька зітру,
крилонька зітру».
Мерехтить в очах безконечний шлях,
Гине-гине в сірій мряці слід по журавлях.
Потрясаюча пісня, дуже її люблю. Але це такий більш камерний твір і — для емігрантів, а не пісня самих емігрантів, у принципі. Мені ж хотілося на такому оголеному нерві, як і «Журавлі» братів Лепких, подати планетарний вимір болю українського, коли страшна війна розкидала світами мільйони українців. І вже на початку цього року відбулася світова прем’єра нашої із Наталією Багмут пісні «України моєї розкидані діти».
України моєї розкидані діти.
Не дай вам, Боже, стати біженцями війни –
Від рідних лиць,
Від рідних місць
І свого дому.
І змушено радіти чужині.
І вчитися всьому чужому.
Повертайтесь додому,
Повертайтесь додому!—
Кличуть вас журавлі.
Повертайтесь додому,
Повертайтесь додому!—
Кличе голос землі,
Для якої ви рідні.
ПРО ЄДНІСТЬ
Важливо: ми зрозуміли, що найголовніша сила — це ми, що мусимо розраховувати, в першу чергу, на себе, на власні сили. Якщо самі собі не допоможемо, ніхто нам не допоможе. Інакше не виживемо.
Наш український біль, який принесла з війною росія, біль утрат, жертв, руйнувань, є величезною трагедією народу. Але водночас він є і великим покликом до єднання і вистояння. Ми бачимо, що наше — воно чесне, воно порядне, воно із правди й істини. Ніколи ні на кого ми не нападали. Не завойовували чужі землі. Усе це єднає нас у міцний кулак. І дедалі більше українців, навіть із-посеред тих, хто не вірив зовсім або ж сумнівався, відчув, що Україна може перемогти, може бути незалежною, зберегти свою волелюбність та національну, світову гордість і потяг до свободи. Хто приїздить сюди, бачить це. Ми стільки віків витримували різні навали, поневолення, настільки наша душа просякнути сльозами, гіркотою, що вже зродився оцей особливий сплав — української бойової духовної сили.
Але! Не треба забувати, що серед нас багато є тих, хто чекає приходу орків. І вони, на жаль, не поодинокі. Тож не будьмо мовчазними, байдужими, не ховаймо цю тему в далеку скриню. Таких відвертих антиукраїнських, проросійських громадян треба приструнювати, а в разі виявлення їхніх ворожих намірів, пропагандистських випадів — виганяти з нашої країни.
ПРО ПІСНЮ ПЕРЕМОГИ
Коли почалася велика війна і коли я почув, що деякі поети й композитори вже понаписували пісні про Перемогу, був, м’яко кажучи, тим шокований. Був морально вбитий. Ну, як творець справжній може писати про те, чого ще немає?! Він може уявляти, але ж не відчувати. Хіба ти зможеш змоделювати ті почуття, коли насправді зустрінеш Перемогу?! Ти ж не знаєш, що тобою заволодіє — яке слово, яка мелодика, яка емоція тощо. І такі випадки вже написаних переможних пісень непоодинокі були. Про що це говорить? Це — про відверту кон’юнктурність. Перемогу треба кувати мечем. Перемогу треба кувати духом. А прийде Перемога — зможемо оперативно і пісню справжню про неї створити.
Головне, що ми сповнені Перемоги у своєму єстві. Іншого виходу в нас немає — нам треба, щоб Україна жила, мала свою державу, свою волю, свою культуру і свій дух, зберігши все це на довгі-довгі століття уперед.
Україно,
Ім’ям твоїм не торгую.
Роду твого не цураюсь.
Вірю в тебе, як у правду святую.
Болем твоїм я караюсь.
Україно,
З тобою — я вічність.
Без тебе — пір‘їна.
Є і в мене ім‘я,
Коли є УКРАЇНА!
Повну версію порадницької гостини
З АНДРІЄМ ДЕМИДЕНКОМ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 11 червня 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
