Янголами у бронежилетах їх називають — тих, хто, ризикуючи власним життям, рятує поранених побратимів на полі бою, витягує їх буквально з того світу під обстрілами, в умовах небезпеки, яка може наздогнати будь-якої миті і під час самої евакуації. Місія їхня — висока, відповідальна, нерідко вимагає надлюдських зусиль, неабиякої мужності та, звісно ж, професіоналізму. А ще — самопожертви, емпатії, неспинного бажання допомогти… І скільки ж то подячних, молитовних слів звернуто до тих янголів від людей, котрі завдячують їм своїм порятунком, а також від їхніх матерів, дружин, дітей…
Звісно ж, багато кому є за що дякувати й цьому молодому чоловікові. «Та я ж нічого особливого і не роблю. Просто виконую свій громадянський обов’язок», — каже Олександр МЕЛЬНИК, бойовий медик 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону славетної 128-ї ОГШБр.
А між тим, його воїнська, медична праця на фронті відзначена зокрема орденами «За мужність» ІІІ та ІІ ступенів, нагрудним знаком «За сумлінну службу», медалями «За врятоване життя», «За поранення», відзнакою командира батальйону, почесною та ексклюзивною бригадною нагородою — «Срібний едельвейс», яку особливо цінують самі військові. Підписавши свій перший контракт із ЗСУ у вересні 2020 року, буквально через два місяці після закінчення медучилища, Олександр, котрий зараз перебуває на посаді санітарного інструктора, весь цей час незмінно несе службу в 15-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні.
Напередодні Дня медичного працівника України, що відзначаємо 27 липня, вдалося з ним поспілкуватися.
ПРО БОЙОВОГО МЕДИКА
Які складові визнання «крутий медик», запитуєте? Думаю, що, в першу чергу, це — бажання людини допомагати іншим. Якщо воно відсутнє, то й немає сенсу знаходитися в медицині. Ну і, звісно, медик повинен мати достатньо знань і вмінь.
Ще в училищі мені казали, що медик — це людина, яка має вчитися все життя, постійно. У принципі, так і є. Та й, зрештою, як у людей інших професій. Недарма ж і курси підвищення кваліфікації існують. Час не стоїть на місці, все розвивається, модернізується. А якщо людина не хоче вчитися далі, або не має можливості, то, на жаль, набуті раніше знання в якийсь момент виявляться недостатніми. Це як ніж, або скальпель: якщо їх не точити — вони не різатимуть.
А досвіду саме в таких, практичних, ситуаціях і справді набув уже немало… Різні були випадки, складні і не дуже, всього вже й не пригадаєш. Були й такі, що ніколи забути не зможу…
Насправді дуже хотів би, щоб у мене взагалі не було роботи. А евакуація під вогнем — поняття розтяжне. Може бути евакуація під вогнем противника безпосередньо зі стрілецької зброї — це одне. Інша справа, коли евакуюєш під мінометним вогнем, або ще якимось. Та й шлях евакуації теж може бути різним. Бувало, що виносили людину півтора кілометри, а було, коли на ношах несли пораненого буквально 20 метрів від укриття до авто, яким його везли далі… Три роки я служив бойовим медиком у першій гірсько-штурмовій роті нашого батальйону. І ось уже майже стільки ж — медик на евакуації. Тобто ми приїздимо на машині, забираємо з броньовика пораненого і по дорозі на стабілізаційний пункт надаємо йому допомогу.
ПРО СВІТЛІ МОМЕНТИ НА ФРОНТІ
Запам’ятався мені один випадок. Тоді наш батальйон стояв під Бахмутом, біля Зайцевого. І ми були на позиціях десь уже другий тиждень. Деяких поранених, контужених евакуювали, і нам на підсилення прийшло кілька чоловік. Вони принесли з собою гарні новини. Тоді якраз велася Харківська наступальна операція. І виявилося, що поки ми тут воюємо, наші хлопці на Харківщині багато чого вже звільнили, зокрема Ізюм, Балаклію. На Херсонщині так само, згодом було звільнено Херсон, частину території області. Й ось тоді, ну, не те що відчув щастя, а таке пронизливе розуміння того, для чого тут, у даний момент знаходжуся. Аж полегшало якось на душі, посвітлішало, можна сказати, бойовий дух піднявся.
ПРО ВІЙНУ
Загалом війна ця абсолютно несправедлива, не потрібна, антигуманна, жорстока, і наш народ не мав би переживати ці жахіття. Але противник має імперсько-шовіністичний комплекс. Це в росіян закладено у крові, вони живуть в абсолютно іншій реальності. Хоча візуально такі ж люди, як і ми, анатомічно і т.ін., але свідомість у них інша, страшна, викривлена. У своїй, інакшій реальності вони є старшим братом, а всі навколо — то їхні підопічні, молодші брати та сестри, і як їм усім жити, мають вирішувати саме вони, росіяни… Але вибору в нас насправді мало. Так, цю війну можна закінчити навіть за кілька днів, достатьно просто прийняти умови ворога. Та що буде далі?! Для мене не стоїть питання, коли війна закінчиться. Для мене стоїть питання, як закінчити її так, аби нової не сталося.
Коли почалася російсько-українська війна, мені було 13 років. Зараз мені 25, і вона досі триває. Скільки наших дітей, народжених після 2014 року, просто не знають, як це — жити в державі, де немає війни. Вони ростуть у воєнних умовах, під загрозою постійних обстрілів. Дуже хотів би, щоб ці діти мали нормальне дитинство, щоби наші наступні покоління ніколи не знали війни.
ПРО ОБОВ’ЯЗОК ГРОМАДЯН КРАЇНУ СВОЮ ЗАХИЩАТИ
Звісно, мені прикро, що наші здорові чоловіки ухиляються від мобілізації, прикро бачити відео, як намагаються тікати за кордон — через ліси, через річки.
Із одного боку, дивишся, на фронті є молоді хлопці (навіть не кажу про себе — я знав куди йшов, і тому ні про що не жалкую), від 18 до 30 років, воюють, тут проходить їхня молодість, вони втрачають свій дорогоцінний час, який мали би витрачати на навчання, аби добитися чогось в житті, створити сім’ю, народити діточок. А з другого боку — здорові чоловіки, 35–45 років, мордовороти лобаті, розповідають, що причина їхнього небажання служити заключається в недовірі до влади чи у високому рівні корупції в країні. Дехто говорить, що ТЦК — незаконне формування або що жінок теж потрібно мобілізувати. Люди просто шукають для себе виправдання. Єдине, в чому можу з ними погодитися, — мобілізація повинна бути справедливою по відношенню до всіх верств населення, незважаючи на рівень їх матеріального достатку.
Але в цьому ж є і вина самої держави. Де всі ці роки, роки Незалежності була наша продумана проукраїнська агітація, просвітницькі дії, якась виважена розмова з суспільством?! 35 років тому наш народ отримав у руки державу, і те покоління молоде, кому в 90-х було 20–30 років, не знали, за що її любити. Вже виросли їхні діти, і вони так і кажуть: «Держава мені нічого не дала. За що маю воювати?!»
Я дещо лояльний в цьому плані, як бачите. У мене є друг, який має щодо цього більш жорстку риторику. А я можу сказати одне: в людини, громадянина країни крім прав є ще й обов’язки. І коли хтось говорить про свої закріплені в Конституції України права, повинен згадати ще й про її статтю 65, де записано, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України.
ПРО ГЕРОЇВ
Із приводу Героїв. На жаль, до того списку записують буквально чи не всіх, хто в пікселі. Так, людина, яка брала участь у бойових діях, це, вважаю, — хороша людина. Бо виконує свій обов’язок громадянський. Захищає свою країну. Так, можливо, для своїх рідних, близьких, друзів, дійсно є Героєм. Але в когорту Героїв записувати просто всіх не став би. Жоден із моїх друзів, які загинули на війні (загалом багато побратимів загинуло, але з найближчих друзів — четверо), от жоден із них жодного разу мені не сказав, що, мовляв, хочу мати звання Героя України, або що от я — Герой. Кожен із них мав якісь бажання, мрії, плани, але аж ніяк не про геройство йшлося. Один хотів одружитися, та не встиг. Оце якраз Андрій Сітак. В іншого, Романа Гапака, була мрія поїхати в Японію, йому дуже подобалася її культура. Всі четверо – Андрій Сітак, Дмитро Биць, Роман Охріменко, Роман Гапак — були дуже толковими хлопцями, хотіли просто жити…
Кого вважаю Героєм? Людину, котра здатна зробити вольовий вчинок чи такий, де є самопожертва. На початку повномасштабного вторгнення, 24 лютого сапер-морпіх Віталій Скакун підірвав міст Генічеськ — Арабатська Стрілка, що значно уповільнило просування ворога. Знаючи, що загине, хлопець пішов на таку самопожертву. Він — Герой.
А згадаймо Олександра Мацієвського. Здавалося б, не зробив нічого такого героїчного. Та насправді його вчинок став символом незламності. Потрапивши в полон, боєць в останні секунди свого життя, дивлячись у вічі ворогам, промовив «Слава Україні!» Він — Герой! Останнє, про що промовляє людина перед смертю, — вона говорить про свою країну. Це — достойно. І таких людей, таких Героїв, думаю, багато. Просто далеко не все відбувається на камери або має інші підтвердження.
Коли людина ризикує собою задля загального блага, тоді, вважаю, її можна назвати Героєм. Має бути якийсь такий видатний вчинок. Тому що під час війни ризикують насправді всі. Навіть ті люди, які у штабах сидять і папери заповнюють, або в стройових — вони теж ризикують, бо ніде, ніхто, нікому не дасть гарантії, що в котрусь із будівель не прилетить ракета, дрон чи ще щось. Так само і в тилу. В Україні зараз немає безпечного місця. То що, за такою логікою можна було б давати звання Героя всім підряд?! Але ж тоді це високе звання просто знеціниться…
В Україні є багато інших почесних звань. Наприклад, мої два загиблі побратими — Андрій Сітак та Дмитро Биць — є повними кавалерами ордена «За мужність». І вони дійсно достойні цих нагород. Тому що обидва робили ті самопожертви, про що вже говорив, — рятували поранених, йдучи під вогонь противника…Це були дуже хороші люди… Хороші солдати…
ПРО ДЕРЖАВУ УКРАЇНУ
Маємо молоду державу. Хоча історія наша — у тисячоліттях. Тисячоліття українці живуть на цих землях. Але як незалежна держава, з суверенітетом, міжнародно визнана, Україна існує не так давно — з 1991 року.
В цьому контексті мені подобається згадувати легенду про Мойсея, який водив іудеїв пустелею 40 років, поки не помер останній із тих, хто пам’ятав рабство. Адже землю обітовану мали заселити лише люди, народжені вільними. І от, мені здається, для України цих 40 років ще не минуло. Багато людей досі пам’ятають ярмо радянського союзу, але все одно тягнуться до нього, бо там була їхня молодість. Цим користається ворог в своїх пропагандистських цілях.
Так, Україна досить молода держава. Нам ще рости й рости, вчитися, будувати, жити. Багато чого потрібно зробити. Як виявилося, на жаль, немало у світі тих, хто не хоче, щоби Україна була сильною, незалежною, процвітаючою. Та нам своє робити.
Повну версію порадницької гостини
З ОЛЕКСАНДРОМ МЕЛЬНИКОМ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 23 липня 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
