Таких, як він, не марно називають незабутніми: вони й справді не забуваються. Минає час, за роком рік, а ми пам’ятаємо першу зустріч із ними, їхній погляд, і ті слова, з яких розпочалася тоді розмова. Спілкування із ними здатне обдарувати розкошем дружби духовної, яка розквітає на невидимих оком, але чутим серцем фундаментах спорідненості душ і прагнень — і ми, поціновуючи це, тішимось і радіємо, старанно відкидаючи думки про плинність людського життя і часу…
«Він умів дружити», — ці слова часто повторюють ті, хто зблизька знав Василя Юхимовича. Та це лиш один із його талантів. Бо відомий поет і журналіст, справжній громадянин, заслужений працівник культури та заслужений діяч мистецтв України, над усе залюблений у рідне Полісся, — з числа людей, усіх чеснот і здобутків яких нам не перерахувати. За влучним спогадом побратима по перу, поета Миколи Сингаївського, «поетичним словом, багатством поліських мелодій жила тривожна душа Василя Лукича, прагнучи творити пісню своєї долі, власних і людських сподівань».
Усе життя його було пов’язане з культурою, мистецтвом, народною творчістю. Стояв біля витоків авторських вечорів українських діячів культури, на яких глядачі, спраглі живого рідного Слова, займали місця навіть на галерці чи й у проході того-таки Будинку вчителя. Розбирався в багатьох речах, які до снаги лише професіоналам. Своїм хрещеним батьком у літературі його називали так багато давно самодостатніх талантів…
Кожен із нас згадує незабутніх у свій спосіб. Коростенський журналіст і письменник Віктор Васильчук на світлий спогад про земляка, який був лауреатом літературних премій «Пам’ять» та імені Остапа Вишні, заснував літературну премію імені Василя Юхимовича, яку за визначні літературні твори щорічно присуджують на малій батьківщині поета до Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову». У різні роки ними ставали, зокрема, Василь Довжик і Микола Сингаївський, Петро Осадчук і Наталка Поклад… Окрім премії й Диплома, отримують лауреати нагрудний знак у вигляді овала, на якому — відповідний напис і три сині квітки льону. Цього дня усі вони традиційно приходять до старенької хатини в Сингаях, де сто років тому — 12 липня 1924-го — уперше побачив світ Василь Юхимович. Тепер тут — садиба-музей. Злітає в синє поліське небо найзнаменитіша з пісень цього краю. І тоді віриться: льони Юхимовича й надалі квітуватимуть.
ВІД КОЛИСКИ — ДО ВЛАСНОГО СЛОВА
Василько був третім з-поміж 5 дітей у родині Лукаша та Феодосії Юхимовичів, які виховували ще трійко синів та доньку. Мала батьківщина його — невеличке поліське село Сингаї, історія якого сягає часів князівства древлянського князя Мала. Чи ж відала маленька приземкувата хатина, хто виросте із русявого світлоокого хлоп’яти, якого виколисала в своїх дерев’яних стінах, а потім виглядала з усіх доріг? А невеличким ще — виглядала із шовковиці, що колись тут буяла, на якій о цій липневій порі дітлахів було, мов горобчиків…
Улітку непосиду Василька вабила до себе і річка Синявка. Синявка — бо синя. Як і Сингаї, милозвучне ймення яких, припускають, також пов’язане із прикметником «синій»: мовляв, сині гаї здавна відбивалися тут у синіх водах. Може, звідси — й витоки таємниці популярності найвідомішої пісні на його слова, де теж так багато синяви?.. Бо ж росло це хлоп’я чуйним і залюбленим у все прекрасне, довкола бачене, на все життя зберігши дар — відчувати красу всього живого. Переживши Голодомор 1933-го, бувало, босим долав 5-кілометровий шлях до школи в Коростень — і вже в місті взувався в плетені з лози постоли… Вчився добре, а як підріс, то почав писати вірші, але так соромився, що лиш ровесникам їх показував. Та не навчанням єдиним: удома-бо теж вистачало роботи ще змалку, а потім пішов у колгосп. Спогадом про ті часи стали рядки: «На світанку приснилось мені, Наче знов я худобу пасу, Наче знов за селом навесні Оббиваю на луках росу. Об дійницю дзвенить молоко… Доторкається рідна рука До чола: «Уставай, Василько!» Знаю, жаль їй будить пастушка…»
У часи Другої світової став рядовим Першого Українського фронту. Тим часом по родині війна мов катком пройшлася: спершу помер батько, згодом через хворобу — й забраний до Німеччини брат Микола. Не дотяг до аеродрому брат Іван, льотчик, а Петро був поранений, потрапив у полоні до табору. Ледь урятували… Тільки демобілізувався Василь — аж тут Голодомор-47… Доля наче випробовувала: чи витримає цей синьоокий поліщук усі біди, не знищивши в собі лірика і поета?
Він зміг. І вирішив пов’язати своє життя з журналістикою. Заочно закінчивши Вінницький педінститут, працював у «Зорі Полтавщини», «Вінницькій правді». Згодом переїздить до столиці, 28 років трудиться у престижному журналі «Україна» — спершу заввідділом літератури і мистецтва, потім — заступником головреда. Теми духовності, моралі, традицій, повернення раніше заборонених літературних імен залишаться назавжди близькими йому. Вже немолодим працюватиме в тижневику «Освіта». У журналістських буднях розквітне його талант спілкування з людьми, які мають інші думки і погляди, уміння не сваритися під час дискусій, привносячи позитив у будь-яке коло. Бо й це таки талант, не всім даний…
БАГАТОГРАННІСТЬ
Стартом його поетичної біографії став друк у дивізійній газеті «Пісні артилериста». У тридцять, випустивши першу 46-сторінкову книжку «Матері», не приховував нових для себе почуттів: «Перша моя ластівко! Книжинко, Вдягнена в обгортку голубу, Пригорну тебе, здмухну пушинку, За твою тривожачись судьбу». Саме ці рядки на республіканській нараді письменників пізніше процитував Андрій Малишко. Невдові став членом Спілки письменників. За довге творче життя ще зо два десятки ліричних таких «ластівок» вилетіли з поетового серця. Деякі з назв тих книжок — наче рядки віршів, які хочеться продовжити. Пережите ним на війні, як і пам’ятне з перших кроків на рідному Поліссі, чи не найбільше надихало Василя Лукича. Лишили свій слід у поетовім слові й визбирані ним колись по селах перлинки фольклору народного — перекази, колискові, народні пісні. Був упевненим: «Найглибший корінь слова — у народі, Що працю й пісню переплів з життям». Творив натхненно свій багатогранний світ Слова, в якому безліч рядків могли з першого звуку назавжди взяти в полон. Згадати хоча б присвяту столичному Ботсаду, який для поета — і «Всесвіт зелений», «де пахнуть любистком вітри», і «рай живого добра», де, зокрема, «своє колише біле щастя Дочка японської землі — Рясна магнолія зірчаста». Як же треба любити цей світ, аби писати про нього таким Словом!
— Лукич був великий працелюб, і забронзовілість йому не загрожувала. Саме він поглибив у мені чуття слова, зокрема поетичного. Рима для нього служила лише засобом і ніколи не ставала самоціллю, а півтони ніколи не забивали тонів. Поезія Василя Юхимовича, мов пастельний малюнок, — густа і насичена, потребувала часу для сприйняття та усвідомлення слухачем, тому його вірші рідко лягали на швидку музику. Відгукуючись на різні події, він повсякчас підсилював свої виступи віршами, в яких було що знайти і для душі, і для ума. Хоч би перед якою аудиторією виступав, завше віщував щось нове, свіже. Не мав звички повторюватися, через що слухач відчував себе причетним до народження живої думки. На першому місці в нього завжди була українськість.
Нас подружила співпраця над композицією «Привітальна «Дарничанки», яка вже 31 рік — у репертуарі колективу. Із «Дарничанкою» у Василя Лукича була особлива любов: він відчував свою причетність до колективу, бо все нове бачив одним із перших і з прямотою висловлював свою думку. За щирість, правду, безпосередність і молодечий запал «дарничани» платили йому взаємністю. Пристрасний, запальний, завжди відвертий, навіть коли він хвалив, то не розпливався в єлеї, а давав зрозуміти, що оцінює за найвищими критеріями, і можна було вловити: предмет його захоплення прекрасний, та все-таки не геніальний. Для мене він був взірцем принциповості та цілковитої самовідданості, — ділиться спогадом про друга голова Національної всеукраїнської музичної спілки, багаторічний художній керівник, диригент заслуженого народного ансамблю пісні й танцю України «Дарничанка» Петро Андрійчук.
Неосяжну працю виконав поет, написавши текст до фольк-опери «Ятранські ігри» на музику Ігоря Шамо, уривки з якої ставили різні хорові колективи. І дуже мріяв, аби хтось поставив цілком цю хорову оперу…
Реалізував себе Юхимович і як перекладач на українську — із західноєвропейських, східних, російської мов. Намагався відтворити кожну думку, звук, образ оригіналу — а це були й поезії, й пісенні тексти, і музичні комедії. Перекладену ним польську народну оперу «Краков’яни і гуралі» грали у столичному театрі І.Франка.
Твердять, писав і прозу, хоч про це мало хто знає.
«СЕРЙОЗНИЙ ПЕРЕСМІШНИК»
Обдарований від природи почуттям гумору, застосував його і в творчості. Слово Василя Лукича в цій царині бувало й доброзичливо-веселим, і гостро-сатиричним, «з натури» твореним. Як-от про Омелька, що, хильнувши оковитої, починає співати українських пісень — і на підході до буфетниці заводить: «Ой, дівчино, в є т ч и н и-и. Ти ж моя сардельк о-о!..» Започаткував Юхимович і власний стиль — «четверики» — чотирирядкові катренні вірші, написані різними розмірами, як ось такі: «Не лай за синулю бабулі… Приструнчує? То ж не зі зла. Приламують пір’я цибулі, Щоб в голову дужче росла!» За гостре своє слово відзначений був почесною премією ім. Остапа Вишні, який високо оцінив гуморески молодого колеги. Неперевершено звучав гумор Юхимовича й у виконанні Анатолія Паламаренка. Як чудовий організатор, Лукич — так називали його друзі — очолював комісію сатири і гумору СПУ, проводив першоквітневі гуморини.
Понад сотню різних імен майстер гумору особливим чином зазначив у книжці «Ім’я за ім’ям», виданій уже після завершення його земного життя за сприяння близьких друзів тих років — Івана Сингаївського, Алли Таранець, Тамари Луценко, родини Коржів, Світлани Шевченко, Анатолія Наконечного. У ній — думки-роздуми, враження, привітання… «Серйозний пересмішник» — так влучно в передмові до неї назвав Лукича Микола Сом…
На межі двох його талантів — гумористичного та пісенного — народилися й деякі пісні поета. Найвідомішу, на музику Олександра Білаша (першим виконавцем був Олександр Таранець, згодом пісню взяв до репертуару й Анатолій Мокренко), під назвою «Їхав я по гравію», напевне, багато хто пригадає: вона — про водія, який підвозив дівчину і, забувши про правила, зазнав аварії «через очі карії», а насамкінець уточнює: «Признаюсь, що Варею Звуть мою аварію, … Що забрала серденько і права». Іще одна весела перлинка — «До одного не байдужа» — так само в парі з Білашем засвітилась на обрії пісні, Діаною Петриненко озвучена…
ПІСНІ ДЛЯ КОЖНОГО СЕРЦЯ
Одні пісні на слова поета «пішли в народ» із кінофільмів, радіо- і телепрограм, інші — стали відомими з виступів народних хорів, самодіяльних колективів, виконувалися під бандуру, або й поповнили репертуар видатних виконавців, серед яких — Діана Петриненко, Олександр Таранець, Костянтин Огнєвий, Анатолій Мокренко, Раїса Кириченко, Євгенія Мірошниченко, Микола Гнатюк… Василь Юхимович співпрацював із багатьма композиторами, зокрема Платоном Майбородою, Анатолієм Пашкевичем, Ігорем Шамо, Олексієм Чухраєм, Володимиром Вірменичем, Володимиром Костенком. Лише Олександр Білаш поклав на музику 25 його текстів. У цьому творчому союзі народилася й «Журавка» (1975) — твір із цікавою історією. Якось на початку весни поет задивився з висоти Володимирської гірки на Дніпро, де пропливали крижини, й на одній раптом помітив птаха. Чомусь спало на думку: то журавка в тузі б’ється об крижину. Але чому? Може, її журавлика не втримали натомлені крила? А чи знайшов собі іншу? Чуйна душа поета стрепенулася, уявивши в пташиному образу жінку, кохання якої залишилося нерозділеним, — і прийшли рядки: «Чом журавка об крижину Забилась крильми? Не взяв мене за дружину, В світилки візьми». Вірш, почутий на творчому вечорі в авторському виконанні, торкнув струни душі Білаша: не спав усю ніч, думав про «Журавку». На ранок, зателефонувавши поетові, під диктовку занотував собі рядки — й уже під вечір вийшла чудова пісня, мелодія якої на початку нагадувала помахи пташиних крил. Крила пісні подарувала Діана Петриненко. Хоч виконували й інші співачки: «Журавка» асоціюється з жіночою долею…
Значущою подією стала радіовистава «На Поділлі — весілля», що являла собою вінок нових весільних пісень, створена разом із композитором Родіоном Скалецьким й озвучена кращими театральними митцями.
Та найвідомішою з пісень Юхимовича стала названа за приспівом — «А льон цвіте» (1971), написана спеціально для Поліського державного ансамблю пісні й танцю «Льонок» (наразі — вже академічного імені Івана Сльоти). Керівником і диригентом колективу тоді був саме цей молодий композитор, який і написав тепер знамениті рядки: «А льон цвіте Синьо, синьо, А мати жде Додому сина». «Якось на початку 70-х заїхали ми в село Сімаківка тодішнього Ємільчинського району, що на Житомирщині. І зненацька перед очима відкрилося неосяжне море синьо-блакитного квітуючого льону… Поруч із селом я угледів дерев’яну садибу. Там поралась немолода жіночка… Виявилося, вона — льонарка в місцевому колгоспі. Чоловіка не діждалася з війни. А син учиться в місті й до матері озивається дуже рідко… Сів я в автобус з думкою про нову пісню… Обмірковував слова. Хоч мелодії ще не було, я був упевнений, що вона десь існує і готова будь-якої миті злетіти, тільки-но з’явиться віршований текст. Але хто його напише? Перебираючи в пам’яті поетів, згадав знаного вже поета-пісняра Василя Юхимовича… вирушив до нього зі своєю «рибою-заготовкою», — згадував про народження пісні Іван Сльота. Уже наступного ранку поет телефоном прочитав йому текст, а до вечора склалася й музика. З 1989-го пісню вмикали на житомирській ратуші (годинник там і зараз сповіщає саме цією мелодією про нову годину часу), а житомирське обласне радіо щоранку розпочинало трансляції позивними з її мелодії. Пісню, яка звучала навіть у штаб-квартирі ООН, давно стали називати народною. І навіть якби автори більше нічого не створили, цього вистачило би для увічнення їх імен.
…Через 31 рік, 23 липня 2002 року, в Національній Спілці письменників України під мелодію цієї пісні прощалися з Василем Юхимовичем. Поверх оберемків квітів лежав крихітний букетик льону… Іще через 12 років не стало й Івана Сльоти…
«ДРУГА МОЛОДІСТЬ» ШЕДЕВРА
…Війна, що «повномасштабно» увірвалася в наше життя, відбилася й на долі знаменитої пісні. Якщо набрати для пошуку в Ютубі її назву «А льон цвіте», першими побачимо посилання на кілька відеокліпів останніх років, створених на цю пісню. Молоді виконавці дарують своє, сучасне бачення знаного твору, та й на екрані — уже не хористи «Льонка», а сучасна молодь в одностроях, українські захисники наших днів, про прадідів яких писав поет. На цих воїнів-синів зараз так само чекають матері… Тож пісня В.Юхимовича й І.Сльоти в наші дні переживає другу молодість, виявившись і актуальною, й популярною. Доказом тому — сотні схвальних коментарів зі словами вдячності за захист і за відео. Є там і подяки за саму пісню, яку хтось зараз «відкриває» для себе, її слова і мелодію. Чи ж можна бажати кращої долі своєму пісенному дітищу, котре на шостому десятку років переживає новий сплеск популярності, притому в іншої за віком аудиторії? Гадаю, автори пісні тішилися би тим — і уявляю добрий погляд Василя Лукича, яким його назавжди запам’ятала. Ось тільки авторам нових записів варто нагадувати глядачеві, хто, власне, написав «А льон цвіте», бо жодної згадки про Юхимовича і Сльоту там нема. А наче ж логічно, представляючи власну творчість, в основі якої — відома пісня, що справді має славу народної, зазначити так само відомих на пів світу її авторів. Це не принизить творців нових кліпів, власників каналів чи виконавців, лише засвідчить: ми, українці, шануємо тих, хто жив і творив на цій землі до нас.
ДО ПОРТРЕТА ПОЕТА
Ті, хто знав Юхимовича зблизька, кажуть: він був великим патріотом. І Словом своїм, і прикладом закликав плекати народну пісню, рідну мову, народні звичаї. Жодна вагома громадсько-політична, освітня подія, жоден захід від національно-патріотичних сил не обходилися без його участі. Дуже активний, здавалося, все й усюди встигав. Виступи Василя Юхимовича запам’ятовувалися фаховими — і при цьому дотепними — коментарями, а нерідко — й віршованими експромтами. «Був хронікером часу і випереджав час», — так характеризував Юхимовича його друг і сусіда, громадський діяч, меценат Віталій Корж. Українську Незалежність Лукич оспівував задовго до того, як вона стала реальністю. Письменник Аркадій Музичук порівнював поета із сівачем, який «добірні зерна з нашої історії висівав у грунт нової України». Серед таких здобутків Юхимовича називають вірш-реквієм «Репресовані полотна», поезію пам’яті Ганни Світличної, реквієм «Тридцять третій». Певно, принципова громадянська позиція Лукича проявилася й у тому, що завжди (як і Іван Сльота) залишався безпартійним.
Його вирізняло чудове знання мови, історії, літератури, мистецтва. Товариський і напрочуд працьовитий, завжди йшов людям назустріч, нікому не відмовляв і сам пропонував допомогу. Лагідний, скромний, привітний, милосердний за натурою, відкритий на добре слово і так само щедрий на нього — таким його знали люди.
Про особисте життя Василя Юхимовича знайшлося небагато спогадів — про те, що жили вони з дружиною Любов’ю Михайлівною душа в душу. І що коли він ішов на роботу, вона махала йому рукою з балкона, а він озирався — й махав у відповідь. Що коли її рано не стало, так і не зміг із тим змиритися, наче втратив частинку самого себе. А коли небо його покликало, пам’ятник у формі розгорнутої книжки на Лісовому цвинтарі став їм один на двох.
Світла пам’ять чистій, натхненній душі поета, яка любила, творила, вірила, чекала, обдаровувала…
Ольга ГОЙДЕНКО.
