Доброго дня, шановна «Пораднице». Нестерпний біль розриває зранене серце матері, яка втратила найдорожче в світі – рідну дитину. Ще не так давно я була найщасливішою людиною на світі, бо зі мною були дорогі донечка і синочок – моя втіха і надія. Ми мріяли, будували плани на майбутнє, та страшна біда вмить перекреслила все…
Тепер лише спогади… Ніби вчора мій синочок пішов до школи, я тішилась успіхами свого першокласника. Як і всі хлопці ганяв м’яч, стріляв із рогатки, але дуже любив читати. Максим добре навчався, від учителів чула лише слова вдячності за сина. Після закінчення школи вирішив вивчати комп’ютерні технології. Порадившись і обміркувавши, вступив до коледжу в Житомирі. Через рік отримав повістку на строкову службу, яку проходив у навчальному центрі «Десна» МО України. Повернувшись додому, вирішив піти служити за контрактом. Ми з донькою із нетерпінням чекали нашого солдата. Три роки Максим служив у Новоград-Волинській 30-й танковій бригаді, де отримав звання молодшого сержанта. Після закінчення контракту вирішив улаштуватися на роботу, та попрацював недовго…
Майдан змінив усе… Не повідомивши рідних, Максим поїхав у столицю, щоб бути в перших рядах. Повернувся додому вже дуже хворий, і, не пройшовши курсу лікування, вирішує знову йти на службу. Підписав контракт на 5 років. Біль розриває душу, серце кричить від розпачу, а у сина на всі мої вмовляння лише одна відповідь: «А хто ж, як не ми?!» І знову довгі дні, місяці випробувань, чекань…
Військовослужбовців 95-ї Житомирської окремої десантно-штурмової бригади відправляють у Слов’янськ. Це був майже рік страшного пекла… Донька знала, де служить Максим, але нічого мені не розповідала, бо їй брат суворо заборонив. Пишу ці рядки і ледве стримую сльози. Син мене дуже любив, намагався ніколи не засмучувати, боявся завдати болю. Ніколи не скаржився, що йому важко, лише підстригав сиві скроні… у 27 років.
Найбільшим щастям було для нас, коли на кілька днів приїздив у відпустку. З болем і водночас надією проводжали його знову на службу, й знову з нетерпінням чекала телефонних дзвінків, аби почути дорогий голос. Так тривало майже чотири роки. Я вірила, надіялась, що незабаром війна закінчиться і він повернеться, нарешті ми будемо всі разом і вже ніхто нас не розлучить…
Максим був командиром відділення. Рятуючи життя побратима, не думав про себе. Куля снайпера позбавила життя найсвятішої, найдорожчої для мене людини – мого єдиного синочка Максима Перепелиці. Сестра втратила дорогого братика, який обожнював її, з нетерпінням чекала зустрічі кохана дівчина, та не судилося…
Моє серце завмерло… Життя зупинилося… Нестерпний біль не втамувати нічим… За що гинуть наші діти? Хто дасть відповідь на це запитання?
Дякую Богу, що в мене є донька, яка постійно опікується мною. Це моя єдина втіха, надія, підтримка… Нехай ангел-охоронець береже її завжди.
25 листопада минає рік, як обірвалося життя мого сина. Поступово приходить розуміння, що маю жити з цим болем, із цією жорстокою реальністю, але я не готова до цього. Мені кажуть, що життя триває, що не одна я – тисячі матерів втратили своїх синів, але в своєму горі я одна. У душі лише порожнеча і відчай.
Нехай вічний небесний Рай буде оберегом душі мого дорогого синочка, а для мене і його сестрички він буде вічно живим…
Звертаюся із проханням до всіх, хто знав, любив, цінував мого сина, 25 листопада о 12 год. запаліть свічку і згадайте Героя АТО Максима Перепелицю. А з ним – і всіх тих, кого не дочекалися з цієї страшної війни їх рідні.
Мама. м. Житомир.
