Маленька школярка Марія, котра прийшла разом із мамою на «Свічку пам’яті», запитує: «Мамо, а що таке «голод»? А це страшно? А це болить?» Її запитанням немає кінця-краю… Так, дитинко, це страшно, це болить.
Голод, голодомор, дитинко, це коли чужі дядьки приходять до твоєї хати і відбирають останній, найменший шматочок хліба, здобутий роботящими руками тяжкою працею в полі. Голод — це коли бракує, здавалося б, зернинки, аби вижити. Голод — це коли інші люди чомусь вирішили, що українцям негоже бути сильними, гордими, самостійними і що багатьом із них узагалі не місце на цій землі.
Голод, дитинко, — це ненароджені мільйони й мільйони тих, хто жив би, любив, усміхався, дарував інші життя.
То добре, дитинко, що ти маєш такі запитання. Мо, тобі й зарано ще ставити їх, тим паче знати відповіді — страшні відповіді. Та колись ти їх почуєш. Бо й ми самі, дорослі, наполегливо шукаємо їх: а що ж таке насправді голод, кому він був потрібен, чиї то були наміри, й до чого вони спричинили. Ми не мовчимо, нам справді від цього не сховатись. Зрештою, із цією пам’яттю ми сильніші.
Жахливі свідчення геноциду українського народу, який окремі дослідники схильні називати політикою творення голоду, зберігаються в багатьох родинах. Чи не в роду кожного з нас записані його чорні сторінки. Ось одна з них: дев’ятеро малолітніх братів та сестер мого батька, Степанчука Івана Гнатовича, а також його батько, наш дід Гнат (село Куліші Ємільчинського району Житомирської області) стали жертвами Голодомору. Ми не маємо права забувати ті 10 мільйонів невинно убієнних. Мусимо, бо своє минуле треба знати і пам’ятати, аби не повторилася ніколи загроза винищення українців. Тому наша свічка пам’яті, що запалюємо щороку останньої суботи листопада, — то і сила пам’яті.
Про це говорили, згадували минулої суботи на особливій благодійно-просвітницькій акції «Свічка пам’яті», вже вкотре організованій за ініціативою відомої співачки, заслуженої артистки України, волонтера та громадської діячки Анжеліки Рудницької, мистецької агенції «Територія А», за підтримки Міністерства культури України, Інституту національної пам’яті.
Прониклива поезія від народних артистів України Вадима Крищенка та Анатолія Матвійчука, молодої поетеси і радіоведучої Злати-Зоряни Паламарчук, пісні від Анжеліки Рудницькоі та Марії Кононової, духовна музика, виконана Камерним дівочим хором Музичної школи-інтернату імені Миколи Лисенка, виступи Київської Православної Богословської Академії, народного артиста України, бандуриста Романа Гриньківа, народні псалми від гурту «Стодивниця», відкрита лекція професорки Людмили Гриневич про Голодомор — усе це створювало особливу атмосферу в затишній Церкві святої Катерини в Києві, де відбувалася акція. Вона, дійсно, запалювала серця.
Потеплішає від того і стареньким — вимушеним переселенцям, котрі живуть у хоспісі в селі Скибин на Київщині. Адже саме для них того дня знову збирали кошти. А наша редакція знову оформить для цих літніх людей річну передплату “Порадниці” на 2019 рік.
Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
Фото автора.
