Коли у мене цікавилися, кого наступного разу запрошую на порадницьку гостину, відповідь, що звучала найперше, — «Голос Майдану», була зрозумілою всім, без пояснень та особливих уточнень.
Так, то — Голос Майдану, котрий підтримував, стримував, закликав, оберігав. То — Душа Майдану, яка не фальшивила, біля якої можна було набратися сили духу. А ще згодом він був високопосадовцем, котрого чули і знали в обличчя мільйони українців. У тій державній культурній інституції досі був чи не найуспішнішим, справді народним міністром культури. Актор за покликанням, що талановито проживає не лише на сцені життя своїх героїв, він пропустив крізь власне серце долю тих, хто вийшов на Революцію гідності.
Звісно, як завше, хотілося б більше поговорити про мистецтво, про духовні, родинні цінності. Але розмова на той час ще із заслуженим артистом України, актором Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» Євгеном Нищуком склалася саме така.
ПРО МАЙДАН
Коли вийшов на Майдан більше року тому, себто на початках Революції гідності, відчув неймовірний градус отого протесту, тієї незгоди, а після побиття студентів у ніч з 30 листопада на 1 грудня, відчуття того, що далі так не може продовжуватися, у всіх – чи хтось досі хотів до Європи, чи ні. Так, ми називали його Євромайданом, але згодом то стало Революцією гідності. Бо це була боротьба людей з відкритим серцем, котрі можуть мислити, можуть прийняти правдиву інформацію і відповідно реагувати на це. То був щирий Майдан.
ПРО НЕБЕСНУ СОТНЮ
Напевне, це якийсь підсвідомий вибір. Можливо, ті люди недосконало знали Тараса Григоровича Шевченка, але практично з оцими його текстами, закликами – бути небайдужими, вставати, знімати кайдани, боротися, десь на генетичному рівні відчуваючи це, вони понеслися назустріч небезпеці. Бо як по-іншому можна пояснити те, що так беззастережно, беззбройні, з фанерними щитами вступали в нерівний бій. Адже по них уже стріляли із вогнепальної зброї. Падали від куль одні, а на їхнє місце ставали інші. Це – унікально. Гадаю, психологи, історики, політологи, не знати хто ще довго вивчатимуть те незбагненне явище.
ПРО БОРОТЬБУ
Ми перебуваємо у стані війни – гібридної, дуже страшної, з боку людей, які завжди ненавиділи не просто Україну, а всі ті людські цінності, що є загальноприйнятими. Зрештою, вже неодноразово говорив, що то не є боротьба за територію, а боротьба двох світоглядів або, вірніше, двох різних культур, боротьба минулого з майбутнім. Звичайно, ми не можемо звинувачувати в тому людей, які ще не є свідомими чи, як кажуть у релігії, хто заблукали. Бо це спричинено свідомою тривалою блокадою, пропагандою, яка проводилася в культурологічному, інформаційному плані, що й утворило ту велику прірву, ту велику діру цієї різності. А тим часом на східних, південних теренах нашої держави надзвичайно багато талановитих людей, митців.
ПРО МИСТЕЦТВО
Нам дуже важливо зараз дати можливість втілити свої ідеї ось цьому креативу, який витає серед творчої громадськості, творчого волонтерства, я навіть сказав би. Тому що не всі вони є учасниками державних колективів чи якихось установ, але настільки цікаві ідеї генерують – у фотомистецтві, в образотворчому, театральному, музичному. Тобто скрізь цю ситуацію треба використовувати, додавати імпульсу. Можливо, інколи й профінансувати за змоги, або скомунікувати з європейськими грантами, програмами, щоб їх підтримали. А це теж є промоція України, особливо її сучасного мистецтва. То правда – у нас є цікаве фундаментальне, самобутнє, автентичне, традиційне мистецтво, є цінності у музеях, заповідниках тощо. То речі непорушні, які треба берегти. Але разом з тим треба показувати сучасну Україну, сучасні можливості та ідеї оцієї нової генерації, яка того дуже хоче.
Власне, й культура є тим потужним, сильним у всіх її проявах, у всіх жанрах засобом, що пропагує добро, відновлює сили. І ті програми, що ми спрямовували навіть на схід, повертали людям віру в життя. Творчість артистів, їхні пісні і слова – все це дуже важливо. І треба працювати, бо по-іншому нам не можна.
ПРО ВІРУ І НАДІЮ
Люди надією повинні жити, вона має нас кріпити. І – вірою. У те, що здолаємо зло у всіх його проявах – у неправді, у безкультур’ї, у нелюбові до рідної землі, до історії, своїх героїв. Зараз відбувається така комплексна еволюція. Дуже жорстка, і тепер уже ніхто нам не закине, що ми недорого заплатили за свою Незалежність. Дуже дорогою ціною заплатили. І зворотного шляху немає. Ми не маємо зараз права ні в чому розчаровуватися. Ми відповідальні перед загиблими, перед їхніми родинами, для яких тепер найголовніше, аби життя їх найдорожчих людей були покладені не на марне. Кожен на своєму місці, своєю працею має зміцнювати нашу країну.
Лютий, 2015 рік.
Повну версію порадницької гостини з Євгеном Нищуком можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.
