Доля обирає нас чи ми обираємо долю — питання далебі не риторичне, й у кожного відповідь напевне своя. Найлегше, найпростіше здатися на її милість і чекати, коли ж воно прийде, таке потрібне нам, людям, щастя, омріяний успіх, достаток. Можна слухняно пливти за течією, а в разі якоїсь невдачі, зупинки, поразки — в усьому звинуватити її: така вже, мовляв, моя доля, не судилося стати її улюбленцем.
Та як тут при нагоді не згадати Бориса Олійника: «Уже таки дотямити пора, що тільки той стає обранцем долі, хто сам її, як воїн, обира!» Чи Ліну Костенко: «Доля неусміхається рабам. Доля усміхається людям».
І не без задоволення ми, представниці так званої слабкої половини людства, можемо констатувати: серед жінок багато таких «воїнів», котрим до снаги стати обраницями долі, серед жінок багато таких, котрим усміхається доля.
Ця молода, тендітна, красива дівчина заслужила тієї усмішки долі завзятою працею, прагненням бути кращою в усьому, за що в своєму житті бралася.
Бува, одна якась фраза, якийсь штрих можуть стати яскравим доповненням до портрету людини. Запрошуючи Лілію Ребрик на гостину, знала, що вона і красуня, і спортсменка, й улюблена багатьма телеведуча, і талановита актриса, у творчому доробку котрої близько 30 ролей, зіграних в столичному Молодому театрі, понад 20 ролей в кіно. І що Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого закінчила з відзнакою, де нині працює викладачем, а ще має музичну освіту (клас фортепіано), звання майстра спорту з художньої гімнастики, володіє англійською, французькою, польською, румунською мовами.
Та мене як журналіста підкупило ще й інше. «Це — гарно», — сказала вона, почувши, що запрошую до живого спілкування, а не електронного, до чого так звикли останнім часом у медійному просторі.
Ось така вона, справжня, моя гостя, актриса театру і кіно, телеведуча Лілія Ребрик.
ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Починати треба з себе, з роботи над собою. Мені здається, що у нашому світі щось почне змінюватися, коли люди перестануть хоча б смітити довкола себе.
Я завжди намагаюся бути відвертою сама з собою і дуже прискіпливо, відповідально ставлюся до себе. Найголовніше, вважаю, треба бути чесним у ставленні до себе, не зраджувати собі і нікому нічого не намагатися доводити, під когось підлаштовуватися. Такий життєвий принцип у мені ще з дитинства заклали батьки.
Щоразу, повертаючись з роботи додому (а твій дім — це місце, де можеш бути чесною із собою, дивишся на себе наче збоку і знаєш напевне, що зробила правильно, а що ні), усвідомлюю, наскільки подобається справа, якою займаюся. Я так люблю свою роботу і завжди думаю: «Боже, яка я щаслива людина».
ПРО ПОШУКИ СЕБЕ
Ось у вашій газеті читаю афоризм: «Життя має і може бути невпинною радістю». Справді, треба, аби все було в радість. Так само і в роботі.
Що має бути головним у житті людини? Знайти себе, своє місце в ньому. Для мене, скажімо, дуже важливо знати, що я на своєму місці. Бажати просто людського щастя — це, напевне, те, чого прагне кожна людина. Є ще, здавалося б, прості, банальні, але такі потрібні нам усім речі. У буденному житті ми інколи забуваємо говорити своїм близьким гарні, добрі слова. Чомусь їм дістається найбільше, коли нам погано, і про них забуваємо, коли нам добре. Бо — свої, знаєш, що зрозуміють, вибачать.
ПРО КІНО
Якщо в театрі є задоволення суто людське, що зроблено щось гарне, те, чого серце бажало, то у кіно поки що цього немає. Мені здається, що зараз не так багато кіносценаріїв, де справді можна зануритися у роль, глибоко подати її, прожити. Але коли щось знімається, значить, це комусь потрібно. Я ж до своєї участі у такому кіно ставлюся, як до набутого досвіду, тому що не кожного дня трапляється можливість бути перед камерою у кінематографі. Так, поки не можу сказати, що мала ролі в кіно, якими б пишалася. Це не те кіно, що увійде в історію. Але дуже вірю, що у моєму житті ще таке буде.
ПРО ЩАСТЯ
Раджу бути собою і творити кожне своє «сьогодні» з відчуттям того, що воно більше не повториться. Завжди прагнути робити його кращим, ніж «учора». Помічати гарні речі в собі, своїх рідних, в оточенні, у природі й цінувати те. Менш важливо, в що ти одягнений, який диван у тебе вдома. Важливо, що маєш всередині, чим живеш, чим цікавишся. Це є робота над собою. Нелегка, але така потрібна кожному з нас. Аби потім, розправивши плечі, могли сказати: «Я — щаслива людина!»
Березень, 2011 рік.
Повну версію порадницької гостини з Лілією Ребрик можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна ВЛАСЮК.
