Ярослав Джусь, “Шпилясті кобзарі”: “Нам є за що боротися!”

У роки навчання в Стрітівському коледжі кобзарського мистецтва мені було незрозуміло, в голові не вкладалося, чому такий крутий музичний інструмент настільки непопулярний. Дуже хотілося змінити це, й аби молодь зацікавилася бандурою. Створеною на нашій землі, нашими людьми. На мою думку, це — родзинка серед усіх українських інструментів, нехай не ображаються сопілкарі, цимбалісти. У них теж круті, але мають аналоги і в інших країнах. А от саме бандура — що за формою, що за кількістю струн — реально особлива, унікальна, з казковим космічним звучанням.

У мене були думки, що добре було б відкрити в Україні завод, аби відновити виготовлення бандур, започаткувати якісь нові фестивалі, проєкти, конкурси тощо (дещо навіть успішно вдалось згодом). Та, звісно, тоді юнакові таке було не по силі. А от на власному прикладі показати унікальність цього інструмента — можна. І я пішов на талант-шоу — не заради того, щоб стати зіркою, відомим артистом, бо й досі особливо не переймаюся своєю промоцією. Просто дуже хотілося продемонструвати можливості інструмента. Показати, як на ньому звучить і танцювальна музика, і сучасні хіти — українські та закордонні. Виконавши на бандурі таке попурі, пройшов до прямих ефірів. А коли згодом вибув із проєкту, то багато шанувальників писали й просили, щоб приходив наступного року на конкурс. А я подумав, навіщо?! Краще зберу своїх друзів із коледжу та покажу, що не лише я один граю на бандурі. А от і парубки, які слухають різну музику, з різних молодіжних тусовок. Ще й співати можуть. Наприклад, відому на весь світ «Червону руту» — у своїй, сучасній інтерпретації.

Ми багато експериментували. Хотілося не просто зробити інструмент популярним, а й загалом донести, що українське може бути конкурентноспроможним, може бути модним і сучасним. Власним прикладом проводили таку-от лагідну українізацію. Чим, у принципі, весь час займалися і займаємося досі. Що в 2010 році співали «Ой у лузі червона калина», що зараз. Можливо, й за те нас полюбили шанувальники, що не просто на бандурі грали твори з навчальної програми. Завжди на концертах говорили про те, що українське — це круто, що бандура — це наша унікальна річ, яку треба зберегти, розвивати і популяризувати, що Україна — це ти. Такі якісь прості речі, але тоді вони були непопулярними.

Так, хлопці з нашого гурту служать у ЗСУ. Володимир Вікарчук пішов у лави ЗСУ ще з 25 лютого 2022 року. Юрко Миронець був призваний цієї осені, він у «Культурному десанті». Буквально щодня виїздить на позиції до військових і виступає там сольно або з іншими музикантами.

Уся країна мала би стати на військові рейки, в тому числі і в сфері культури. Артисти мали би не вилазити, даруйте, з прифронтових зон, і приїздити не лише точково, по-волонтерськи, а й системно, за участі держави. Ще Черчилль говорив про те, що якщо не вкладаємо гроші в культуру, то заради чого воюємо?! Мені завжди було дивно, чому на культуру виділяється найменше, і ще більш дивно, чому цього не робиться в такий час, як зараз. Адже це працює, це — ефективно.

Ми, звісно, багато де їздили з 2014-го року — і в АТО, і в ті міста на сході, яких уже, на жаль, немає. Не раз приїздили і до цивільних, і до військових. Бандура завжди всіх вражає. Ви правильно сказали про струни серця. Вона насправді торкається струн серця — і саме українського серця. Іноземцям теж цікаво, але для них це — екзотика. Вони можуть зняти на відео, попросити зіграти улюблений світовий хіт. Будуть у захваті, казатимуть, як це все неймовірно, цікаво й незвично. Але так не відчують цей інструмент, як можемо відчути ми.

Звісно, багато хто з військових уперше наживо чує бандуру. Коли проводжу інтерактив під час концертів і пропоную замовляти будь-що зіграти, вони на телефонах вмикають свої улюблені пісні. Я одразу наживо їх виконую на бандурі. Бійці просто шоковані, багато хто каже, що бандура звучить, як цілий оркестр. Потім підходять до нас такі натхненні, з величезною вдячністю.

Можна зараз перелічувати багато наших успіхів і перемог. Прекрасно пам’ятаю все, що відбувалося в останні два роки, як нас сприймав світ. І як багато наші зірки збирали коштів на підтримку ЗСУ різними проєктами. І як голосно та часто у світі звучало: «Ukraine! Ukraine! Ukraine!» Та наш голос там ще дуже слабкий, якщо брати до уваги, скільки коштів вкладала й безупинно продовжує вкладати в машину пропаганди росія.

Я об’їздив понад 30 країн — і сольно, і з гуртом. Були тури і в Канаді, Європі, навіть до Лівану та Китаю дістався. Спостерігав, де про що говорять, пишуть. І на перших шпальтах різних видань, по телебаченню частіше зустрічав російську пропаганду, з тотальним перекручуванням фактів і брехнею…

Звісно, велика війна суттєво змістила акценти, якісь тектонічні зсуви відбулися в сприйнятті та розумінні, що ми — окремий народ, що Україна — не росія.

Нам треба не тільки на фронті боротися, а й так само більше вкладати в культуру, більше вкладати в міжнародну політику та дипломатію, потрібно ще голосніше заявляти про себе у світі.

Коли слухаю, аналізую наші історичні, повстанські пісні, то бачу, що насправді все — по колу, все знову актуально. Скажу, напевне, банальні речі. Але так може відбуватися й надалі. Поки ми остаточно не вб’ємо в собі хохлів, у кого вони ще живі. Поки не перестанемо влаштовувати чвари між собою. Поки не зрозуміємо, що в нас абсолютно неадекватний сусід, із яким повністю й навіки мають бути розірвані всі стосунки та зв’язки і від якого треба відгородитися колючим дротом, глибочезним ровом, китайською стіною. Поки в усіх українців не буде розуміння, що ми особливі і нам є чим пишатися. Поки ми не перестанемо бути байдужими та знатимемо добре свою історію, свою культуру, свою мову. Поки все українське не буде захищено на державному рівні.

Упродовж багатьох століть ми залишалися незламними. Та мусимо бути свідомими того, скільки жертв полягло, аби українці сьогодні були. Щоб ми з вами зараз робили інтерв’ю українською мовою. Щоб ми з гуртом могли вільно співати повстанських пісень у пабі в центрі столиці України…

Далеко не в кожній країні є така глибока, унікальна культура, не в кожній країні є своя рідна мова, такі героїчні та звитяжні сторінки історії, як у нас. Дуже круто, коли нам є за що боротися, і не маємо права програти, не маємо права не перемогти.

До збору коштів для допомоги пораненому воїну ЗСУ, лірнику, майстру традиційних народних інструментів Тарасу Козубу, котрий потребує протезування, можна долучитися: