Педагог, публіцист, етнограф, краєзнавець, фольклорист, громадський діяч, близький знайомий І.Франка, М.Коцюбинського, М.Лисенка, О.Маковея. Чоловік розумний і здібний, емоційний і наполегливий. Шанований громадянин і щасливий отець сімейства. Усе це — про Володимира ШУХЕВИЧА. Та чи не найколоритніші штрихи до його портрету — ось такі спогади: «Перворядний український патріот», «чоловік щирого, гарячого серця, сильного чистого характеру, залізної волі й енергії — а передовсім чоловік діла, яких дуже небагато між нами».
Хтозна, чи любив він весну? Але саме цієї квітучої пори і прийшов у цей світ, і залишив його. А між двома веснами було ціле життя, сповнене пошуку й «діл».
Третій син у великій родині Осипа й Анни Шухевичів, названий Володимиром, народився 15 березня 1849 року в Тишківцях Городенківського району на Прикарпатті. Осип служив священником у цьому селі, був знаним інтелігентом; займався літературою, перекладав класиків із римської українською. Батьки виховали дітей українськими патріотами, тож у дорослому житті кожен із них прислужився національній справі.
Володимиру випало навчатися в трьох гімназіях — у Коломиї, Станіславі та Чернівцях, але низький рівень викладання української мови, літератури й історії, суперечки з педагогами-консерваторами змусили перевестися до львівської академічної гімназії. Та непокірна вдача не дала йому й там затриматися надовго: просто з восьмого класу юнака забрали до війська. Щоправда, служив не на периферії, тож паралельно мав змогу навчатися: склавши випускні іспити в Будапешті, записався на філософський факультет університету, слухав лекції у Відні, а завершив навчання у Львові.
За кілька років став професором реальної школи в місті Лева, де аж до пенсії (1913 р.) викладав низку дисциплін — від фізики й математики до зоології й ботаніки. Тоді ж цілком віддається національній справі. Стояв біля витоків, а певний час і керував товариством «Просвіта», «Руським (Українським) педагогічним товариством», а також «Руською (Українською) Бесідою», зробивши її центром життя української громади Львова. Навчаючи дітей, близько 10 років редагував журнал «Учитель», що мав на меті допомагати виховувати з учнів сильних духом громадян. Наголошував: «Який учитель — такі діти, які діти — такий народ!»
НЕ ПОКЛАДАЮЧИ РУК
Аби запобігти спольщенню малих українців, 1890 року Володимир Шухевич починає видавати перший у Галичині дитячий ілюстрований журнал «Дзвінок». Ставши його першим редактором, залучає до співпраці Лесю Українку, Івана Франка, Олену Пчілку, Михайла Коцюбинського, Леоніда Глібова, Ганну Барвінок, Бориса Грінченка та ін. Прохає їх посприяти в передплаті часопису для читалень і шкіл, аби журнал побачило якомога більше дітей. «Дзвінок», який професор у листі до Грінченка називав «своїм дитям», містив патріотично-виховні, етнографічні твори, тексти на історичну, природничу тематику, а головне, формував український світогляд у юних читачів. Саме у «Дзвінку» вперше побачив світ відомий твір «Лис Микита» І.Франка.
У ті роки Шухевич багато друкувався в часописах, брав участь у видавництвах «Просвіти», залучав до видавничої справи відомих українських діячів — І.Франка, М.Грушевського. Присвятив низку статей дитячій психології та забавам, публічному навчанню поза школою. Певний час навіть редагував політично-сатиричний часопис «Зеркало».
Завжди шукаючи дії, професор вважав за потрібне долучатися до всього, що несло світло просвіти. 1901 року, будучи дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка (далі — НТШ), пропонує його проводу вимагати від Міносвіти Австро-Угорщини запровадити уроки української мови в польських школах, що було одноголосно підтримано. Приділяє свій час і сили львівським товариствам «Дністер», «Побратим», «Львівська Русь». Як засновник і керманич співацького товариства «Боян», організовує поїздку цього колективу, а з ним і громади українців Галичини, на виступ до Праги (1891), а роком пізніше, навпаки, — чеського «Сокола» до Львова.
1903-го в місті з подачі Шухевича на ювілейному вечорі, влаштованому «Руською бесідою», урочисто відзначили 35-річчя творчої діяльності композитора Миколи Лисенка. Долучається в числі інших до заснування Союзу співацьких і музичних товариств (згодом — Музичне товариство імені М.Лисенка у Львові), яке відкриває першу музичну українську школу. Коли ж пізніше сам очолить це товариство, поставить за мету звести будинок для нього — і, за спогадами сучасника, вкладатиме в це будівництво «цілу свою душу, весь час, всі сили, всю енергію». Менш ніж за рік будівля буде практично готова, та Перша світова не дасть Шухевичу завершити розпочате. Його багаторічна титанічна праця й набутки в усьому, до чого лише встиг докласти рук, здобули глибоку пошану львівської громади, речником і представником якої не раз ставав.
ВІДКРИТИ СВІТОВІ ЖИТТЯ ГУЦУЛІВ
Іще 1873 року, мандруючи Карпатами задля ботанічних досліджень, учений відкрив серце мальовничому гірському краю. Під враженням від колоритних мешканців, їхнього самобутнього побуту, цікавих звичаїв і вишуканих виробів мистецтва, він починає щоліта відвідувати ці місця, зокрема Яворів і Космач, вивчаючи духовну й матеріальну культуру гуцулів. Ці напрацювання стануть у пригоді, коли займатиметься проєктом етнографічного відділу Музею НТШ і пошуком експонатів для нього. Завдяки Шухевичу музей придбає різьблені вироби Ю.Шкрібляка з Яворова, М.Мегединюка з Річки, І.Семенюка з Печеніжина, гончарські вироби О.Бахматюка та П.Кошака, чимало взірців народного одягу, зброї, інструментів, побутових речей з Криворівні, Космача, Розток і вже згаданих сіл. За даними Василя Шендеровського, загалом для музею НТШ Шухевич зібрав понад 6,7 тис. етнографічних експонатів із Галичини та ще понад 2,3 тис. — з Наддніпрянської України.
Відтак у пресі з’являються розвідки Шухевича з гуцульської культури й життя горян. Неймовірні експонати — ґердани, килими, тканини, етнографічні світлини — привертають увагу відвідувачів на Першій хліборобській виставці в Стрию (1909), а на виставці в Коломиї (1912) професор представляє вже й експонати з власної етнографічної колекції, яку також постійно поповнює. Наприкінці земного шляху значну частину власної збірки (зокрема, зразки вишивок, гуцульські хрестики, покутські писанки тощо) Володимир Осипович передасть до Національного Музею ім. Митрополита Шептицького.
Та найвагомішим наслідком його етнографічних трудів стає 5-томна монографія «Гуцульщина», видана НТШ у 1899–1908 рр. у Львові (й за кілька років перевидана польською). Шухевич подає там самі лише факти з життя гуцулів, «усе те, що сам бачив, чув, зібрав або списав», не коментуючи те чи інше явище, а також активно залучає етнографічні матеріали своїх кореспондентів.
Перший том присвячує, зокрема, географії, геології, флорі й фауні, архітектурі цього краю, звичним стравам і архаїчним рисам населення, його уявленням про довколишній світ. Другий — традиційній гуцульській праці, промислам і знаряддям. Третій — родинній обрядовості, танцям, пісням, музичним інструментам гуцулів (ноти гуцульських мелодій для цього тому записав Ф.Колесса). В четвертому томі йдеться про повний цикл гуцульських свят у контексті народних вірувань і звичаїв. П’ятий том, який побачив світ коштом Т.Дідушицького, включав виклад духовної спадщини гуцулів: тлумачення біблійних подій, опис народної медицини, місцеві загадки, приказки, перекази, повір’я про опришків і Довбуша, словник незрозумілих слів із тлумаченнями.
Монографія викликала фурор. Попри низку зауважень, зацікавила істориків та етнографів кількох країн, чимало з яких просили надіслати їм книгу. Що вже й казати про гуцулів! Відомо, що в Космачі люди займали чергу, аби ознайомитися з монографією.
Окрилений успіхом книги, Володимир Шухевич болісно реагував на будь-які критичні відгуки, рятуючись мандрівками до Карпат. «По денервуванню я утік між моїх улюблених гуцулів, де у мужицьких хатах, посеред сіряків та дерев’яних стін, найшов відраду, найшов скільки сердечності…» — зізнавався Б.Грінченку. Утім, вагомі для нього схвальні відгуки відомого етнографа й антрополога Федора Вовка, письменника, театрознавця Гната Хоткевича, композитора Миколи Лисенка, якого тоді зацікавили гуцульські мелодії, письменника Осипа Маковея та ін. відновили віру автора в цінність його трудів. Припускають, що саме «Гуцульщина» надихнула Михайла Коцюбинського на детальне знайомство з чарівним карпатським краєм, наслідком чого стала його геніальна повість «Тіні забутих предків».
«Гуцульщину» й зараз вважають найповнішою в царині гуцулознавства працею. У багатьох гуцульських оселях цю книгу дотепер зберігають на почесному місці, передають у спадок, читають покоління за поколінням — і неодмінно показують гостям, які завітали здалеку, аби ті зрозуміли: Гуцульський край невичерпний, як ця понад 1200-сторінкова книга про нього, з якої можна нескінченно відкривати для себе його минуле, на додаток до вже побаченого на власні очі сучасного.
РОДИНА ПАТРІОТІВ
Надійним тилом Володимира Шухевича стала родина, найперше — дружина, на 3 роки молодша від нього Герміна з Любовичів, яку сучасники називали «світлою і свідомою жінкою-патріоткою». Вона була засновницею і провідницею Товариства українських жінок та низки жіночих товариств, зокрема, одного з найбільших жіночих кооперативів на галицьких теренах. Наприкінці ХІХ ст. ця промислова спілка «Труд» мала власні майстерні суконь і білизни, салон мод і дамських капелюхів, запровадила платні курси шиття. Тривалий час Герміна очолювала «Клуб русинок», який згодом став основою для «Союзу українок». Була й серед ініціаторок «Української захоронки» — доброчинного товариства, що займалося опікою дітей-сиріт, відкривало дитсадки для малечі з бідних родин. Долучилася й до заснування першої жіночої гімназії у Львові (1906).
Оселя подружжя однодумців-патріотів стала центром спілкування української громади Львова. Тут радо гостили й закордонних українців, і тих іноземців, які хотіли скласти уявлення про життя українців Галичини. Виховання в українському дусі отримали й троє синів та дві доньки Шухевичів, які згодом так само виховували власних дітей.
На одній із світлин славетної родини — батьки в оточенні синів — судді Осипа-Зиновія, музиканта Тараса та інженера Володимира із дружинами Євгенією, Ольгою, Іриною, а також доньок — Ірини з чоловіком Теодором Рожанковським, послом, радником і першим комендантом Легіону українських січових стрільців, та Дарії (Одарки) з чоловіком Володимиром Старосольським, адвокатом і членом Бойової управи Легіону УСС. Окрім дорослих, на світлині — численні онуки Шухевичів. Середній із трьох хлопчаків на передньому плані — Роман, син Євгенії та Осипа-Зиновія. Дитиною він часто бував у бабусі — й на все життя запам’ятав будинок, що потопав у зелені й квітах, смак Герміниного варення з пелюсток ружі й малини, яким ласував тоді, а ще — людей, які знаходили притулок у цьому гостинному домі, зокрема, Євгена Коновальця, керівника Української військової організації…
Напевно, отримані у великій родині уроки патріотизму й вірності українській ідеї принесли плоди, визначивши через роки життєвий шлях цього онука Володимира та Герміни — видатного борця за Незалежність України, генерала і головнокомандувача УПА Романа Шухевича.
УРОКИ ЩОДЕННИКА
Війна — це завжди велике лихо й нестерпний біль. Сучасні українці знають про це не з чужих слів. Без малого 110 років тому на українських землях спалахнув вогонь Першої світової. Коли у вересні 1914-го після вдалого наступу росіяни захопили Північну Буковину та Східну Галичину, розпочалася понад 9-місячна окупація Львова. Від її початку Шухевич кілька місяців вів щоденник, який зберігся у львівських фондах Центрального державного історичного архіву України. Уже в наші дні ці щоденникові записи були оприлюднені в рамках проєкту «Локальна історія» — мультимедійної онлайн-платформи про минуле та сучасне України.
Відмовившись покинути Львів, професор сподівався бути корисним українським товариствам і громаді, пояснює це рішення упорядник публікацій, львівський історик Ігор Петрій. Каже, у вересні 1914-го Шухевич написав звернення до губернатора Шереметьєва, закликаючи російську адміністрацію не нищити культосвітніх і економічних установ, не переслідувати українську мову і Греко-католицьку церкву. А прийшовши з цією заявою на чолі невеличкої делегації містян — поставив вимогу видавати всі розпорядження українською мовою. На що губернатор очікувано відповів: мовляв, є лише один «русский язык», і в Галичині й Буковині всі його розуміють.
Чи не на кожній сторінці занотовані події наче перегукуються з нашим сьогоденням. Священнику в Золочеві заборонили проповідувати українською, а коли сказав, що не знає «руської» — не дозволили проповідувати взагалі. А ось запис вуличної розмови зі стрінутими «уральськими козаками»: «Потім спитав один з них: Чи се правда, що у католіцкій церкві повєсили учора салдата? — Що ж Ви таке говорите?! Таж католіцка церков так церков Ісусова, як і Ваша! — А чого ж там сьпівають та відправляють богослуженє такою мовою, аби їх ніхто не панімал?» Правда ж, знайомий рефрен? Іще один образок з натури — про перебування окупантів у заміській садибі знайомих Шухевича: «…Забрали пасіку, кури, вепрі, корови, коні, …випили вино, …побили зеркала, поломали меблі, збиткувались над найбільшими і найціннішими памятниками, які через віки у тім роді в Неслухові переховувались. Незвисказано прикро було слухати сего праведника і єго високодостойну жінку, як вони представляли сей страшний образ людскої злоби…» Читаючи ці рядки під звуки сигналу повітряної тривоги за вікном на третьому році повномасштабної війни, розумієш: сутність окупанта — незмінна, в сучасній Україні він зараз — той самий, що й бачений зблизька Шухевичем. І в цьому — один з уроків професорського щоденника.
«Так і залишився з дружиною, доньками й онуками — та й тверда натура його не витримала тих мук душевних, які приносив вигляд змосковщення Львова — наруги над нашим життям і правами, нищення надбань нашої багаторічної праці, тієї будови, в якій було стільки його цеглинок». Цей емоційний уривок — із прощального слова Євгена Олесницького, написаного на спомин Володимира Шухевича, який 10 квітня 1915-го пішов за обрій після кількох місяців хвороби, не доживши якихось 2 місяці до визволення Львова.
Іще через 35 років, 1950-го, життя за Україну віддасть гідний онук свого діда Роман Шухевич — легендарний «Тарас Чупринка», генерал і головнокомандувач УПА…
Прикметно, що цей родинний зв’язок діда з онуком спричинив за радянських часів стійке замовчування й щодо постаті Шухевича-старшого. Саме через це 1974 року, згадував учений Петро Арсенич, його дисертацію про Володимира Шухевича — дослідника Гуцульщини не допустили до захисту в інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського АН УРСР, а інша його праця, присвячена родині Шухевичів, змогла побачити світ лише за Незалежності, 1995-го. Та найважливіша подія сталася ще за 4 роки, коли до 150-річчя від дня народження Шухевича в Україні уперше відбулося репринтне перевидання трьох частин монографії, миттєво розкуплене українцями. Другим репринтним перевиданням «Гуцульщини» (2018), в повному обсязі й уперше під однією палітуркою, завдячуємо харківському видавцю Олександру Савчуку. Доступні й електронні версії окремих томів. Тож Володимир Шухевич повернувся — читаймо ж, надихаймося його любов’ю до рідного краю!
Ольга ГОЙДЕНКО.
