Вадим Крищенко: “Бути українцем — то для мене гордість! Бути українцем — то для мене честь!”

Зазвичай уникав святкувати свої дні народження. Але, думаю, 89-го може вже й не бути. Або так почуватимуся, що попід руки на сцену виводитимуть, — а того дуже не хотілося б. То треба нині все ж таки провести творчий вечір.

Земля палає, гуркає щораз,

І вмиті кров’ю у війни дороги.

Окрайцем сил даю собі наказ:

Хоч вже в літах, — дожить до Перемоги!

Робимо концерт у Національному університеті біоресурсів і природокористування України, з дозволу та за підтримки його ректора. Приємно, що всі запрошені артисти погодилися взяти участь у цьому безкоштовному концерті. Зокрема Іво Бобул, Оксана Білозір, Надія Шестак, Алла Попова, Анатолій Паламаренко, гурти «Гетьман» та «Козацькі забави», і молоді мої колеги — гурт «Червоні маки», Дмитро Андрієць… Загалом досить багато виконавців буде.

На російську агресію я відгукнувся ще в 2014 році, коли шматок нашої землі рашисти відхопили. Колись, за радянських часів, написав вірш, про який у мене запитали, чи не боюсь його оприлюднювати, а редактор видавництва, щоб, мовляв, не було зайвого клопоту, викинув його з книжки, яку ми готували до друку. Ось ці рядки:

Ми до сварливих не належим.

Серед людей добро ми сієм.

Та будьмо дуже обережні,

Коли цілується росія.

Після трагічного 24 лютого я продовжував активно працювати. Чи не щодня на моїй сторінці у Фейсбуці, на сайті з’являлися нові вірші. Значна частина тих поезій увійшла до моєї нової поетичної книжки «Діждатися весни», виданої торік. Публікувалися вони і в колективних збірках «Нескорена Україна» та «Україна непереможна». Ці поезії надсилались нашим воїнам на фронт.

Веду ще відеопроєкт «Українське мереживо» на Ютуб-каналі, близько 40 випусків уже вийшло. В усьому цьому мені дуже активно допомагає моя арт-директорка Інна Павленко.

Не забував я цього воєнного року, що можу й пісню створити. Уже сім написав.

ПРО ВОРОГІВ

Вони ж думають, що тут — частина їхніх територій, а такої країни, як Україна, просто не існує. Дарма, що маємо значно глибше прапракоріння. Зрозуміло й, що Україна, напевне, найпривабливіший куточок із усіх країн колишнього радянського союзу. Все у нас було. А путіну, помішаному на величі своїй, дуже захотілося слави чи то сталіна, чи то й петра першого, який об’єднав колись розкидані землі російські. Але дивує не це. А от що з тим усім народом? Начебто й демократичні начала колись там були. Абсолютно зомбоване населення стало, майже ніхто й слова не скаже. Невже всі злякалися? А ота баба, що в болоті, у грязюці сидить, яка навіть не знає, що таке сучасний туалет, досі в нужник ходить, виголошує: «Главное — чтобы нашу россию все боялись!» Отаке-от бачення в тих, кого вже й людьми важко назвати. Може, там і є якісь адекватні, але їхня імперська оболонка завжди переважувала, вилазила назовні. То — не наші люди. Споконвіку нас ненавиділи, гнобили, крали в українців, привласнювали все, що можна було. Навіть історію. Навіть імена. Навіть таланти.

Буть українцем — для мене це гордість.

Буть українцем — для мене це честь!

Вписую твердження це у анкету.

Рідного древа я кручена віть.

Хочете вивчити життєпис поета?

Він українець — із цього почніть.

Оце усвідомлення, що ти — українець, що ти маєш свою державу, маєш свою родину, своє коріння, пробудилося в нас із нинішньою війною. Вона підтвердила, що ми — є, і ніхто не може змінити той наш пракорінь. Ми хочемо бути на цій землі, хочемо бути Україною та українцями.

Прийшла в нашу хату тривожна година,

Хай кожен збагне собі в безлічі справ:

Все мусим зробить, щоб жила Україна,

Щоб ворог підступний її не здолав.

І хай доведеться колись недоїсти,

Чи буде в кімнатах поменше тепла,

Але не дамо ми лихим терористам

Чіплять в нашім небі чужого орла.

Вже час позбуватись солодких ілюзій,

Прийшла до нас правди оголена мить.

Тож викреслім того з переліку друзів,

Хто словом кривим нашу волю ганьбить.

Не будемо прати чужинські онучі,

Загарбництва ми розпізнали секрет.

Нехай не зупинить вкраїнську рішучість

Рекрутів злісних жаркий міномет.

Ми єдністю нашою Матір утішим,

Не біймося схвалених небом щедрот.

Як будуть пани наші трохи бідніші,

Лише стане ближчим їм рідний народ.

В ці дні хай єднає нас думка єдина,

Ми зло в нашім домі долали не раз.

Все треба зробить, щоб жила Україна —

Сприймаймо цей заклик як Божий наказ!