Той, хто не їде, боїться вийти із зони жаху. Я також боялася. Два останні дні в Маріуполі бачила, як збираються інші. Думала: «Навіщо? Куди? Не доїдуть». Моя подруга казала: «Хай краще нас уб’ють у дорозі, ніж тут». Мені було байдуже, де уб’ють мене.
Я дивилася навколо, наче це було кіно. Страшне та нескінченне. Здавалося, мене вже вбили. Бачила себе, як чужу, збоку. Стискалася від обстрілів у крижану грудку й лягала спати на старий і, мабуть, страшенно брудний матрац. У підвалі було темно, і не все можна було розгледіти.
Ви не уявляєте, як я змінилася. Як багато вилікувала фобій і страхів. Раніше десять разів на день мила руки, не доїдала навіть за близькими, сердилась, коли в мій бік чхали в автобусі, й ретельно витирала забруднені місця стерильними серветками. Гидувала сісти на чуже ліжко і прала білизну двічі на день.
Блокадне місто сміялося з усіх моїх заморочок. Воно реготало кулеметними чергами, свистіло мінами, бухкало важкими снарядами. Я більше нічого не боялася, окрім авіаудару.
Я лежала в підвалі на чужому брудному ліжку, їла з однієї тарілки з моїми племінниками, мамою, подругами, сусідами та всіма, хто поїв переді мною. Тому що на миття однієї тарілки йде менше води, а якщо не мити та їсти кашу прямо з казанка двома ложками, то взагалі суцільна економія виходить.
Я милася лише однією склянкою води та забула, який вигляд мають стерильні серветки. І нестерильні також. Більше не переживала з приводу шлункових інфекцій, і мої руки при денному світлі були чорно сірими, наче постійно порпалася в землі. Я ходила в тому самому спортивному костюмі два тижні й навіть спала в ньому, щоб було не холодно. Потім одягла чоботи та пуховик і більше не знімала. У березні вдарили сильні морози.
Вперше, коли, за тиждень, зняла шапку, боялася, що моє волосся просто вилізе. Воно було схоже на тоненьку склеєну вермішель. Пішла мити голову крижаною водою. Ми набрали її з ринви, коли йшов дощ. Вода була змішана зі снігом і брудом. «Точно буде менінгіт або випаде волосся», – думала я байдуже. Мені було все одно. Але нічого з моєю головою не сталося.
Якийсь час я гордо ходила без шапки, і на мене косо дивилися близькі: «Ти якою водою мила голову? Не питною?» За кілька днів вся вода стала питною. Дощову та снігову кип’ятили на багатті й пили. Напевно, ми мутанти. Особливий тип організмів, котрі виживають у жахливих умовах.
Я була схожа на зламану іграшку. Сиділа на стільці біля входу в підвал і дивилася в темряву. Я взагалі могла не дивитись нікуди. Все одно скрізь було темно. І вдень, і вночі. Сутінки та темрява – постійно обіймали місто.
Я так і запам’ятала блокадний Маріуполь – завжди чорний та обвуглений. Він освітлювався лише пожежами. На них ніхто не реагував. Горіло завжди поряд. Ми просто не знали, що з цим робити. Стояли і дивилися, як вигоряє цілий під’їзд будинку навпроти.
Одного разу в Поліни, дочки Наташі та Максима, піднялася температура, потім сильно заболіло горло, і на завершення почався стоматит. Лікарів серед нас не було, ліків майже теж. Наташа входила в загальну кімнату і благала: «Будь ласка, ніхто більше не хворійте. Таблеток вистачить лише на одного». Ми всі пили зі спільних чашок та їли зі спільних тарілок. Але більше ніхто не захворів. Маленька Поліна все взяла на себе. Навколо бомбили дедалі сильніше, а Полі лікували стоматит. Температура не падала, і їй ставало гірше. Майже нічого не їла, не могла говорити, її нудило. Наташа ходила біла. Я думала: а якби в когось із нас трапився апендицит чи серцевий напад? Чи поранення? Тоді все?
Поля виходила з підвалу та сідала до нас на ліжко. Вона дуже сильно переживала через бомбардування. Я підозрювала, що хвороба – це бунт організму проти війни. Дванадцятирічна дівчинка так висловлювала свій протест.
Через три дні одужала. Точніше, всі забули про її хворобу. У дах прилетів снаряд. Ми втекли з будинку, що гинув. Наступного разу я побачила Полю, коли в одній машині виїжджали з Маріуполя. Вона так щиро і по дитячому молилася разом із мамою. Їхня молитва дійшла до неба. Ми проїхали важку дорогу, і нас не вбили.
Я дивлюся на фото людей, які перебувають у місті. Вони вже забули, що означає жити. Вони просто існують у світі, в який їх помістили окупанти. Без надії, без радості, без поваги до себе, без дороги в майбутнє, без опору. Здається, що здалися чи тяжко хворіють, а ліків не лишилося. Нехай вони швидше одужають і повернуться до життя.
Надія СУХОРУКОВА.
