Бусол, боцюн, бузько, гайстер, чорногуз, лелека — це ще далеко не всі назви цього птаха з родини лелекових, роду лелекоподібних, одного з найулюбленіших в українців. Можливо, тому, що за деякими джерелами саме він був тотемом трипільських племен, які називали себе лелегами або лелеками і залишили зображення цього птаха на всіх теренах, де лише замешкали. Лелеки присутні, зокрема, на гербах колишніх графств, князівств і герцогств та окремих міст у Німеччині, Австралії, Італії, Швейцарії, а геральдисти, згадуючи про цих птахів на гербах, нерідко нагадують про існування в давнину так званого «закону Лелеки», що зобов’язував покоління дітей піклуватися про літніх батьків.
Наші предки наділяли цих птахів притаманними їм самим рисами і звичками. Вірили, що лелеки теж плачуть, як ми, і що вони колись вміли розмовляти. Ба більше: легенда оповідає, що й самі лелеки колись були людьми, тому досі не цураються нас, гніздяться поруч. У християнстві лелека символізує чистоту і благочестя, а в нашому фольклорі він — ще й провісник весни, символ любові до рідної землі й туги за батьківщиною. Його також вважали охоронцем домашнього вогнища. Казали, щаслива буде хата, яка може «похвалитися» лелечим гніздом. І ще одна чудова «легендарна» місія лелек — приносити в родини діточок. Цікаво, що в дохристиянські часи в українців і поляків дуже схожим іменем називали бога шлюбу і кохання — Лель! Лелеки для нас — це птахи, що несуть радість, не марно ж їх іще називають веселиками.
Очевидно, що такий птах мусив потрапити й на українські герби. Зазвичай лелека на них — білий із чорними кінчиками крил, червоним дзьобом і ногами. Чи не найгарніший з-поміж усіх таких «лелечих» — герб міста Буськ (або Бузьк), що в Золочівському р-ні Львівської обл. Попри те, що за офіційною версією назва означає «місто на річці Буг» або «бузьке місто», народна версія пов’язала цей топонім із діалектною назвою птаха — «бузьок», «бузько». За легендою, якій іще 1866 р. дав право на існування галицький краєзнавець і публіцист Антоній Шнайдер, оприлюднивши її в своєму дописі на сторінках львівської «Літературної газети», саме лелека посприяв заснуванню «однойменного» міста.
…Сталося так, оповідає легенда, що в далекій подорожі володимирський князь Давид Ігорович довго не міг знайти місця для відпочинку, бо довкола були самі болота. За порадою одного зі слуг, вирішив зупинитися там, де сяде лелека. Прямуючи за птахом, що летів над ними, подорожні побачили на березі річки хатину, капличку і сад, в якому працювало два монахи. Ті підтвердили: це буде чудове місце для будівництва князівської оселі. Так і народилося місто, назване на честь провідника-лелеки Буськом, твердила легенда, достовірність якої, однак, не визнають науковці. Та з огляду на таку історію лелека потрапив на міський герб, де його зображено у профіль, на одній нозі, на блакитному тлі. Більше того, Антоній Шнайдер залишив легендарне тлумачення і цієї звичної для лелек пози. Мовляв, коли Святополк позбавив Давида спадкового володимирського престолу, той зберіг лише права на землі Буська, який став прихистком для його прихильників, отож «малоземельного» князя, насміхаючись, буцім прозвали «буськом», що стоїть на одній нозі.
Такий само лелека потрапив і на герб села Щуровичі Шептицького р-ну Львівщини, яке у XVI–XIX ст. мало статус містечка. Але там улюблений птах українців — срібний, зображений на червоному тлі зі змією у дзьобі, таким чином засвідчуючи пильність у боротьбі з ворожими силами, пояснює сюжет зображення історик Володимир Панченко.
Оригінальний герб із лелекою обрало для себе і старовинне козацьке село (нині — селище) Лихівка, раніше зване Омельник, за назвою тамтешньої річки, в Кам’янському районі Дніпропетровщини. У XVIII ст. село входило до складу Кодацької паланки Запорожжя, а в 1754–1759 та 1761–1764 рр. — до Новослобідського козацького полку. Віддаючи належне багатому історичному минулому, 2019-го тут затвердили офіційний герб, у верхній частині якого на синьому тлі — лелека в профіль, обабіч нього — символічні дубові гілки, а знизу — дві золоті козацькі шаблі, схрещені вістрями донизу.
Підготувала Ольга ВОЛИНСЬКА.
