Наступна героїня проєкту — Оксана РУШІНЕЦЬ. Уродженка бойківського краю вишиває сокальські сорочки і вважає, що немає нічого елегантнішого, ніж чорний взір.
ВИШИВАТИ НАВЧИЛАСЬ РАНІШЕ, НІЖ ПИСАТИ
Оксана Рушінець, каже, навчилася вишивати ще до того, як пішла в школу. Науку перейняла від мами. Першу сорочку вишила ще в 8 класі. Навіть диплом захистила на тему вишивки. Викладала художню вишивку в школі за авторською програмою.
«Багато чим займалася в житті, але зараз уже дорослі діти, і я зрозуміла, що треба займатися тим, що любиш, що дарує натхнення, — говорить вона. — Вишивка — це і мій заробіток, і моє життя, і моє натхнення, і дуже цікаві зустрічі. Вишивкою живу. Як каже син: «Мамо, ти коли говориш про неї, то відразу молодієш років на 10. То говори про вишивку».
Жінка живе неподалік Сокаля на Львівщині. Пригадує, як уперше побачила старовинну сокальську вишиванку, зроблену дрібним хрестиком.
«Можливо, хтось і критикуватиме, що це брокарство. Але у візерунках переплелася культура дуже багатьох народів. Ця місцевість була під владою і Польщі, й Австро-Угорщини. А історія сокальської вишивки, кажуть, починається ще з ХІІ століття. Легенди говорять, що перша сокальська сорочка була чорна, бо монголо-татари спалили край, і через Сокаль проходив чорний шлях, яким вивозили дівчат із України в рабство», — розповідає майстриня.
Чорний колір у цій місцевості трактують не тільки як той, що означає тугу, а й що символізує родючий чорнозем, мудрість, елегантність, вишуканість.
КОМІР — ЯК ПАСПОРТ РОДУ
Ще одна особливість сокальських сорочок — комір. Чим він був більшим, тим заможніша родина.
«Його ще називають «богородичним», — розповідає майстриня. — Адже образ Богородиці завжди вішали в найкращій кімнаті, прикрашали найгарнішими рушниками, уквітчували барвінком. Комір сокальської сорочки вишивали якнайкраще. Подеколи був настільки довгим, що сягав середини лопаток. Часто сорочку вишивали чорним, а комір лишали білим — то була святкова весільна. Або на комірі було біле з зеленим барвінком. За коміром визначали статус і рід дівчини. Кожна намагалась вишити таку квітку, якої не буде ні в кого. І так стало, що цей елемент почав передаватися з покоління в покоління, й ніхто більше не мав права його вишивати, тільки жінки того роду. Коли молоді одружувалися, родичі досліджували кольори комірів майбутнього подружжя: чи немає родинних зв’язків, щоб діти народжувалися здоровими. Комір був паспортом роду».
Однак кольорові нитки, як і рослинні мотиви, почали з’являтися в сокальських сорочках дуже обережно та поступово. Замість геометрії у розетку чи ромб «вписували» квіти або вишивали віночок навколо геометричного узору.
«Є на Сокальщині виноград, є рожі, такі ж, як і на Київщині. Але характерна відмінність рослинного орнаменту — в динаміці, закручені, складні і дуже ніжні мотиви», — пояснює пані Оксана.
«ЗНИКЛИЙ» ГЕРБ
Вона відтворює давні узори, якщо ті дійшли в бездоганному стані, або «додумує» орнамент, коли чогось бракує. Якось їй показали фото старовинної вишивки, і всередині ромба ніби була випорота серединка. Жінка домалювала туди тризуб. Герб України цілком міг там бути, бо зустрічається на сокальських сорочках, а «зникнути» міг, щоб власників не репресувала радянська влада.
Вишиває і вручну, і на машинці. Віддає перевагу ручній роботі. Однак на створення сорочки йде близько трьох місяців, якщо працювати цілими днями. Має помічниць. Вона займається створенням візерунку, вишивальниці втілюють його на тканині. Машинкою вишити сорочку можна за два-три дні. Крім того, це в рази здешевлює вартість. Однак для пошиття і ручних, і машинних використовує дорогі німецькі та італійські тканини, а також якісні нитки. Машинна вишиванка коштуватиме від 4 тис. грн, ручна — від 8.
«Але машинка не зробить такий дрібний хрестик, як вручну», — говорить майстриня.
Й закликає не економити на тканині, адже дешева може скочуватися. Сорочки радить прати вручну. У теплу воду додає засіб для кольорової білизни, трохи солі, яка забирає жовтизну, і замочує вишиванку на кілька годин.
Свій перший «Виноград» (кожна модель сорочки має окрему назву) Рушінець вишивала з бабусиної. «Поклала її, не знаю, за що взятися, руки трясуться. Тут приходить донька зі школи, подивилась на цю сорочку, а вона, звісно, сіра, бо стара, і питає: «Мамо, ти що, в цій бабській сорочці ходитимеш?» Я зрозуміла, що треба багато працювати над вихованням дитини. Вишила сорочку. Донька закінчила школу. І я подарувала їй той «Виноград». Ви би знали, з якою пошаною вона ходить на День вишиванки у тій сорочці», — з усмішкою розповідає майстриня.
У її гардеробі — сім сорочок. Жартує: навіть у куми більше її вишиванок, яка замовляє чи не всі новинки. Невдовзі вийде сорочка з дуже давнім орнаментом — «Чорна мальва».
Жінка не надто забобонна. Але вишиває тільки тоді, коли все вдома зроблено: прибрано, посуд вимито. Намагається закінчувати роботу в понеділок. А починати — у чоловічий день: вівторок або четвер. І поки не закінчить, нікому не хвалиться.
Вона вважає сорочки скарбом, який ми отримали від пращурів.
«Порівнюю це з мовою, піснею. Якщо ми їх не збережемо, втратимо себе як націю. Мені було дуже приємно, коли з дітьми поїхали в Париж і вдягли вишиванки, йшли вулицями, й українці нас упізнали. Те саме було в Барселоні. Важливо відтворювати давні орнаменти, — переконана пані Оксана. — Взагалі не уявляю, як можна було намалювати ту квітку, не маючи ані планшету, ані навіть олівця, одразу голкою на тканині. У кожному малюнку — якась інформація. Цікаво, коли було створено сорочку: у моменти радості чи смутку. І я хочу закликати створювати грамотні вишиванки. Щоб узори несли сенс, а не були просто якимсь випадковим малюнком».
Анастасія ФЕДЧЕНКО.
Фото з архіву Оксани РУШІНЕЦЬ.
