Цьогоріч із нагоди 15-річчя улюбленого свята українців по всьому світу — Всесвітнього дня вишиванки — «Порадниця» підготувала спецпроєкт. І перша його героїня — вишивальниця Дарина СТАСЮК із Кіцмані Чернівецької області. Жінка ніколи не сідає вишивати в поганому настрої і без молитви (так бабуся навчила). А ще знає, чим відрізняються вишиті сорочки кожного району рідної Буковини.
Польова бабка з бісеру
Пані Дарина 31 рік викладала в кіцманській музичній школі. Серйозно зайнялася вишивкою, коли вже пішла на пенсію. Найулюбленіша сорочка — рідна кіцманська. Її вишивають бісером (до слова, важити вона може понад кілограм).
В орнамент закладено сенси, пов’язані з роботою біля землі.
«Основний візерунок — ромб, рукав суцільно вишитий, бо фактично тільки він був відкритий і міг показати всю красу, коли вдягався верхній одяг — цурканка — шкіряна жилетка. Основний ромб символізував землю, поле. А безліч маленьких ромбиків означали, що воно засіяне. У ромбиках вишивається, зокрема, й наша традиційна квітка, польова бабка — вероніка лікарська з чотирма пелюстками, в різних кольорах. І так іде чергування різних ромбиків, — розповідає пані Дарина. — Основних кольорів у нас шість: чорний, червоний, бордовий, темно-зелений, помаранчевий, синій. Може бути й фіолетовий».
А бісер у буковинській вишивці почали «вкраплювати» ще наприкінці ХІХ століття. Причому спершу вишивали навіть не голкою — таких тонких не було, а нанизували на волосинки з кінського хвоста.
«Горботка — шматок тканини, яким обмотуються замість спідниці. Ще моя бабця ткала такі. Їх теж почали вишивати бісером, переважно в Заставнівському районі. Це копітка робота. А чим дрібніший бісер, тим довше вишивати. Нині часто використовують великий. Ми вишиваємо дрібним», — розповідає жінка.
Вишивальниця запевняє: бісерну сорочку можна прати, як і звичайну.
Реліквія під стріхою
Найстаршій сорочці, прабабусиній, у колекції пані Дарини близько півтора століття. Вишиванку іншої прабабусі знайшли випадково.
«Коли прабабуся померла, моя бабця продала її хату. Минуло вже років п’ятдесят. Приходить до мене дочка жінки, яка купувала житло. Каже: «Ми розбирали верх хати, знайшли під стріхою у дірці сорочку, і мама сказала віднести її тобі». Я боялася її в руки взяти! У гумових рукавичках почала розгортати обережно й одразу перемальовувати узор. Вишита була шовком, об’ємна. Але шовк перетлів від спеки та холоду. Ми зберегли й сорочку, і нитки. Із донькою відшили за тим малюнком сорочку в чотири ниточки муліне, і то вона не така об’ємна. Я таких візерунків ніде не бачила. Там є сонечко, земна куля. Він дивовижний!» — розповідає майстриня.
Багато років Стасюк закликала знайомих майстринь відтворити орнаменти старовинних сорочок. Але, каже, негусто охочих за це братися. Адже часто давня техніка надто складна у виконанні, потребує багато часу та зусиль. Хоча вишивальниця тішиться, що деякі молоді майстрині почали цікавитися давніми техніками.
Для Буковини характерні різні сорочки. Зокрема і з чорними рукавами.
«Кажуть, немає рівних борщівським сорочкам. Але такі самі були і в нас, у селі Маршинці Новоселицького району. Ще один вид сорочки, характерний для Чернівецької області, — циркована. Коли узор на тканині вирізають. Виходить мережана сорочка з ліліями чи ружами на рукавах». У пані Дарини ще жоден орнамент не повторився. Каже, щоразу вигадує нові.
Сімейна справа
Вишиває вона щодня. А разом із мамою — й донька Діана. Навіть зятя до цієї справи залучили.
«Він робить бісерні прикраси: ґердани, котильйони, силянки. А якось треба було вишивати сорочечку для дівчинки. Ми не встигали, то допомагав нам. Він здібний, дуже скрупульозний, вишив добре. Так пишався, що це повністю сам зробив», — усміхається жінка.
Анастасія ФЕДЧЕНКО.
Фото з особистого архіву Дарини СТАСЮК.
