Надія Вакуленко — уродженка Поділля поїхала вчитися на килимарку до Решетилівки і з першого погляду закохалася у вишивку білим по білому. І вже майже сорок років створює сорочки та рушники.
Білим по білому
«Після 8 класу прочитала в газеті оголошення про набір до Решетилівського училища. Вмовила маму, щоб привезла мене сюди, вона погодилась не одразу, бо далеко від Хмельниччини, де я народилась. Хотіла вступати на килимарство, але коли приїхали, нам сказали, що групу вже закрито, і запропонували вишивку. Думаю: та я ж умію, вишивала змалку — повторювала за мамою-майстринею. Що вони мені пропонують?» — з усмішкою пригадує пані Надія.
Голова приймальної комісії запропонував сходити до їхнього музею. Так і сталась в абітурієнтки любов із першого погляду до вишивки білим по білому. Погодилася вступати на вишивку. Каже, так і знайшла своє покликання. Закінчила училище з червоним дипломом, їй запропонували продовжити навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва.
«Закінчила його у 1985 році з червоним дипломом, здобула фах художника-майстра вишивки. Мене відправили в Решетилівку викладати в ліцеї. 33 роки навчала дітей ручної вишивки. У 2006 році отримала звання заслуженого майстра народної творчості України. У 2018-му стала директором Всеукраїнського центру вишивки та килимарства».
У неї не буває і дня, аби не вишивала. Коли очолила центр, управлінська робота почала забирати багато часу, тож вишиває вночі. І хоча знає дуже багато технік та може оздобити сорочку в будь-якій, зокрема і борщівській, вважає вишивку білим по білому надзвичайно вишуканою та витонченою.
Узори виходять контрастними, а деякі ніжністю нагадують малюнки морозу на вікнах. І назва міста Решетилівка, за однією з легенд, походить від прізвища засновника — козака Решетила, за іншою — від техніки вишивки, коли майстрині «решетили» тканину, коли вишивали.
«Як каже один мій хороший знайомий: «Вишиваєте на одній сорочці стільки всього, що там би на три роботи вистачило, — усміхається майстриня. — В одному орнаменті може бути поєднано до восьми технік. Кажуть, що білим по білому вишивають по всій Україні. Це правда, але наша відрізняється саме поєднанням технік. Улюблені мої — лиштва, вирізування, мережки, зерновий вивід, солов’їні вічка. Поширеною у нас стала техніка, яку називаємо прорізним прутиком, коли спочатку вишивається сіточка. Можна подумати, що вишиті так речі недовговічні. Але коли підрізуються ниточки тканини, із того боку нашивається закріпочка, а потім ще закріплюються вишивальною ниткою, обкручуються, і тільки після того по цій сітці кладеться узор вишивальною ниткою. Звісно, не бажано такі речі кидати в пральну машину. Адже і тканина тонка: тонкий льон, раніше — маркізет. Тому слід делікатно ставитися до таких речей».
За крок до переліку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО
На створення однієї чоловічої решетилівської сорочки йде близько місяця при повному робочому дні, а жіночої — до трьох. У чоловічій традиційно оздоблюють низ рукава і перед, зараз почали вишивати ще й на спині, у жіночій — пишні зашиті рукави.
«Деколи запитують: «Чому у вас такі дорогі речі?» Та візьміть навіть за три місяці мінімальну зарплату, адже виходить, що на сорочку ми витрачаємо повноцінні робочі дні. Зараз жіноча коштує від п’яти тисяч, чоловіча — від трьох. Якщо продовжують говорити, що дорого, пропоную навчити вишивці, і тоді вийде задарма. У нас є друзі з Бельгії, наприклад, Вікторія щоліта приїжджає і вчиться вишивати, уже собі з чоловіком вишила сорочки», — говорить майстриня.
Для навчання комусь вистачає місяця, комусь і року замало. Але загалом за пів року можна опанувати техніки білим по білому.
Сорочки майстрині є і за кордоном. Якось була на виставці в Кореї і хотіла віддячити організатору за теплий прийом — подарувати вишиванку. Та кореєць відмовився від подарунка, пояснивши це тим, що кожна людина повинна отримувати гроші за свою працю, і купив сорочку, ще й заплатив за неї удвічі більше від названої Вакуленко ціни.
Зараз із колегами працюють над колекцією робіт білим по білому, адже подали решетилівську вишивку до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
«Насамперед це слугуватиме своєрідною охороною, оскільки з’явилась загроза, що це ремесло може зникнути, бо з кожним роком зменшується набір до ліцею на майстрів вишивання. Ми вже внесли вишивку білим по білому до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. Відтак дбатимемо, щоб це ремесло не щезло. Адже Решетилівка колись була знаменита своїми смушками, для яких вивели спеціальну породу ягнят, і шили шапки, згадані навіть в «Енеїді» Котляревського, їх носили і в Європі. На жаль, порода перевелася, а з ними — і смушки. Відродити їх буде дуже важко. Тому й хочемо, щоб решетилівська вишивка та килимарство жили. Килими також хочемо внести в цей перелік, — пояснює майстриня. — Одна з вимог ЮНЕСКО — щоб ремесло переходило з покоління в покоління. У моїй родині цим займаються донька і син. Онучці 12 років, і я починаю її навчати вишиванню теж. Вона питає: «Навіщо мені це?» А я відповідаю: «Бабуся не вічна, колись помре. І хто вишиватиме такі красиві речі?» Так погоджується вчитися. ЮНЕСКО не дасть зникнути цьому ремеслу».
Крім того, Вакуленко сподівається: потрапляння в перелік сприятиме тому, що Решетилівка стане популярною серед туристів. Зокрема й іноземних. Адже до карантину потік відвідувачів, охочих подивитися на сорочки, рушники та килими, не припинявся.
Якось, коли в Решетилівці ще була фабрика художніх виробів, приїхали японці, дивились-дивились, а потім почали вимагати, аби їм показали машинки, які роблять таку красу. Вони не могли повірити, що це вручну зроблено, — сміється майстриня.
— У мене є знайомий, який займається машинною вишивкою білим по білому. Виходить непогано, але ні в яке порівняння не йде із ручною. Втім, це нормальний варіант для людей, які не можуть собі дозволити ручний виріб. Я вважаю, машинна вишивка має право на існування. Ми і в центрі починаємо її розробляти. Головне, аби люди, які цим займаються, виконували свою роботу добросовісно. Тому що є ті, хто поставив це на потік і роблять халтуру. Так не годиться. Але машинна вишивка теж може бути дуже якісною і гарною. Хоч і не всі техніки можна виконати за допомогою машинки.
Анастасія ФЕДЧЕНКО.
Фото з архіву Надії ВАКУЛЕНКО.
