У сільському генделику сиділо дві подруги. Працюють у Кийові (як тут говорять місцеві хлопаки), а на вихідні приїжджають додому до батьків, щоб допомагати з господарством.
Дві дівчини, зовні схожі на сестер-близнючок, говорять про своє, жіноче. На столі — пляшка напівсолодкого білого. На закуску — сухарі з часником та сушений кальмар, розгорнутий з упаковки.
— Так, а чого вони розійшлися? — запитує одна в іншої.
— Та кинула його. Й пішла собі.
— Та невже? Я й не думала, що так бува. Жила ж, як пава. Усі на роботу, а вона в салон, усі додому посуд мити — а вона в спортзал чи на посиденьки. Любив же її! Аж завидки беруть.
— Та ти далі послухай. Вона ж до іншого пішла. Зустрічалася з ними паралельно. А той, другий… Ти не повіриш, він же — нікчема повна. Ні роботи, ні грошей, ні обаянія — нічого. Боргів, як бліх. У батьків десь гроші тягне. А бреше ж як! Вона вірить. Я їй кажу: «Настя, чи ти зовсім обезуміла, що свого багатого нареченого кинула?»
— А вона що?
— Дивиться на мене одурілими очима й каже: «Люблю Максима». Хай йому пек, того ідіота!
— За що ж любити?
— Хтозна. Ще кажуть, що він колишню дівчину поколочував. То якось так сильно в груди вдарив, що тікала від нього серед ночі до своєї тітки, що жила в сусідньому будинку.
— Ти сказала про це Насті?
— Та що там говорити! Відповідає: «То все плітки. Я вірю Максиму. Він — моє серце».
— Ну й дурна твоя Настя. Вибач, що так кажу.
— А чи то я не знаю!
— І чого ж їм не вистачає, тим жінкам?
На цих словах і пішли собі. Спати пора, бо завтра вставати на електричку до Кийова на 4.45.
Тим часом дядько Микола, який сидів у кутку і слухав цю жіночу балаканину, підніс до рота ще одну чарчину і сказав вголос: «Цим жінкам — і сільським, і кийовським — треба драма. Скучно живеться їм, бачте. І нічого з цим не поробиш. Скіко б не любив — однаково піде. І мєха, і шелка, а полюбить дурака. Зрозуміти жіноче серце неможливо».
Тільки оту філософію дядька Миколи ніхто не почув. Тільки кицька, яка тинялася між стільцями сільського генделика.
Наталія АНТОНЮК.
