Любов Івченко та Галина Таран ( на знімку — справа наліво) — сестри-близнючки. Їх із дитинства плутали не лише вчителі, а навіть батьки й кохані. Коли ж треба було обирати професію, то вибір для них став очевидним: їхні батьки були педагогами. Мама Валентина Андріївна — вчителька математики та фізики, батько Дмитро Петрович викладав українську мову і літературу.
— Ми успадкували любов до рідної мови та літератури від свого батька-вчителя і продовжили його професію, — розповіла Любов Івченко, вчителька української мови й літератури Драбівського НВК «ЗОШ І—ІІІ ст. ім. С.В.Васильченка — гімназія». — Навчалися з сестрою в Черкаському державному педагогічному інституті на факультеті української філології. За призначенням повернулися в Драбівську школу вчителювати. Потім сестра вийшла заміж і переїхала в Чорнобаївський район, а я зі своєю сім’єю лишилася. З 1982 року працюю в цьому ж навчальному закладі — викладаю українську мову та літературу. Протягом двадцяти років обіймала посаду заступниці директора школи.
Більше того, Любов Івченко присвятила частину свого життя і вивченню літературно-мистецької спадщини рідного краю — Драбівщини.
— Доля мене звела з дуже цікавими педагогами — Валентиною Ступаченко та Володимиром Дзеґою. Якось разом вирішили упорядкувати літературу нашого краю і під керівництвом Валентини Іванівни створили творчу групу. І зі знайомим оператором Віталієм Олефіренком узялися знімати «кіно» про рідний край, — розповіла пані Любов.
— На основі краєзнавчого матеріалу відзняли два фільми про перебування Тараса Шевченка на Драбівщині, в селі Мойсівка. Один із них назвали «На перетині доріг» і присвятили 200-річчю від дня народження Кобзаря.
Друга сестра-близнючка Галина Таран працює вчителькою української мови та літератури в Богодухівському НВК ЗОШ І—ІІІ ст. Чорнобаївського району.
— Ми з Любою змалку дуже любимо читати. На канікулах і вихідних завжди з книжкою. Батьки прищепили нам любов до книги, дарували їх багато, — пригадує Галина Дмитрівна. — Нині для сучасних дітей книга на 100 сторінок — це «о, як багато!». А ми читали і 500, і 800 сторінок. Я зберігаю татові книжки, що для мене — як сімейна реліквія. Приємно розгорнути книгу, а там — татові записи. Він любив робити помітки на сторінках, виокремлюючи головне.
Кажуть, досягнення учителя — це здобутки його учнів. Цьогоріч вихованка Любові Дмитрівни стала переможницею Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевчека й отримала президентську стипендію. Учениця Галини Дмитрівни посіла друге місце на Всеукраїнському етапі МАН із роботою з журналістики.
Однак цієї весни довелося долати нові труднощі: дистанційне навчання. Найважчим виявилося пережити брак спілкування з дітьми.
— Не вистачало їхнього галасу, — розповіла Любов Дмитрівна. — А коли заходила в школу, щоб полити квіти, то огортав невгамовний сум. Порожні парти, чиста дошка і неймовірна тиша… Одного разу не втрималася й розплакалася. Без дітей школа порожня і холодна. Тож дуже радісно було, коли всі учні відгукнулися на моє завдання вивчити вірш напам’ять і записати на відео, як вони його декламують. Переглядала відеозаписи дітей, а душа аж співала!
Під час розмови обидві сестри-вчительки пригадали один і той самий смішний випадок із життя. Як тільки-но вступили на навчання до Черкаського державного педагогічного інституту, у деканаті вирішили їх розділити, зарахувавши в різні групи.
— Ми гірко плакали під деканатом, — розповіла Галина Дмитрівна, — тоді однокурсниця, котра потім стала нашою близькою подругою, запропонувала обмін. Тож вмовили керівництво деканату піти на поступки, бо бути разом для нас життєво необхідно, і задоволені продовжували своє навчання, в одній групі. Звісно ж, у студентські роки доводилося трішки хитрувати, бувало, що й відповідали одна за одну.
— Нині ж, коли живемо далеко одна від одної, то радимося по телефону. Зідзвонюємося мало не щогодини, — розповіла Любов Дмитрівна. І додала, що чоловік жартує, буцімто ми не можемо одна без одної нічого вирішити…
…Дві сестри — дві життєві долі. Та поєднали їх не лише родинні зв’язки, а й спільна вчительська справа. До речі, один із принципів Нової української школи: вчитися протягом усього життя. «Це про нас, — кажуть невтомні педагогині. — Ми постійно вдосконалюємося і працюємо над собою».
Спілкувалася Сніжана КАЛЮЖНА.
