Мої батьки живуть так близько від залізничного вокзалу, що вже давно не помічають, як разом з поїздом, який гуркоче рейками, гуркоче й тремтить увесь дім: сутужно двиготять ліжка й дивани, ніжно тремтять бокали у серванті й відчайдушно підстрибують чашки з тарілками у миснику. А коли хвиля звуку десь резонує, то надривно дзвенять шибками вікна.
Так було завжди.
Хоча раніше, в моєму дитинстві, поїздів було більше, вони ходили частіше, а розклад їхнього руху був для нас своєрідним годинником.
Я роздивлялася поїзди. І пасажирів. Поїзди були швидкісними. Зупинялися на хвилину-другу. І завжди сонні невдоволені пасажири байдуже розглядали вузенький перон мого безіменного для них міста. Мені дуже хотілося, щоб воно їм сподобалося. Але дві квадратні клумби, погруддя комдива Щорса, перукарня і вокзальне кафе навряд чи могли змусити бодай чиєсь серце пришвидшено битися від захвату.
Я присягалася сама собі, що коли кудись поїду поїздом, то постараюсь полюбити кожну маленьку станцію.
Але я нікуди не їхала поїздом. Натомість дуже часто проводжала тих, хто їхав. Незнайомих мені людей, які доводилися якимись родичами ще якихось родичів, і тому на своєму шляху звідкись і кудись зупинялися у нас на кілька годин, а то, бувало, й на пів ночі, чекаючи свого поїзда, ми ж бо жили так зручно близько біля вокзалу.
Ці люди з їхніми численними сумками, які за однохвилинну зупинку треба було закинути у вагон, видавалися мені найщасливішими істотами на планеті: вони застрибували майже на ходу не в поїзд, а в інший світ.
Ні, я не хотіла поїхати кудись зі свого міста.
Я просто мріяла їхати в поїзді довго-довго. Щоб заснути, а тоді прокинутися десь далеко, де ніколи не була, але там також живуть люди.
А потім одного дня я поїхала зі свого рідного міста в інше життя.
Автобусом.
Але і до сьогодні, коли втомлююся, мені завжди хочеться піти на залізничний вокзал, купити квиток на будь-який поїзд. І поїхати. Ось просто так. Невідомо куди. Але щоб їхати довго. Спати в поїзді. І їхати навіть уві сні. І зранку прокинутися десь далеко. І роздивлятися, як біжать за вікном дерева, будинки, дороги, переїзди, ліси, поля.
Але поїзд – не мета. Поїзд – це засіб. Тому не можна їхати тільки в ім’я того, щоб їхати. Бо виходить, ніби тікаєш.
Хоча втеча – це також мета?
І тоді, виходить, можна їхати невідомо куди і старатися полюбити кожну маленьку станцію. Навіть ту, на пероні якої дві пожухлі квадратні клумби, стара перукарня, сумнівна кав’ярня, облуплене погруддя і дівчинка, що так уважно роздивляється поїзди і пасажирів…
Аліна АКУЛЕНКО, письменниця.
