Класик світового кінематографу, кінодраматург, кінорежисер, художник, письменник — до цих найпомітніших публічних іпостасей Олександра Петровича, нагородженого найвищими радянськими відзнаками (хіба крім Золотої Зірки Героя), варто додати принаймні ще одну, і то найпершою — українець. Завжди пам’ятав, якого він племені-роду, і любив рідну землю, народ її так щиро й неприховано, що це помічали і друзі, й недруги. Плодами творчої праці своєї він швидко уславився на весь світ, але часто бував за ті самі свої геніальні здобутки зневажений і переслідуваний удома. На підмосковній дачі роками мешкав, по суті, невидимо ув’язненим, бо думками й тілом рвався в Україну, прохаючи там поховати по закінченні земного шляху принаймні серце своє.
РІДНІ ВИТОКИ
Світ він уперше побачив на хуторі В’юнище (нині смт Сосниця на Чернігівщині) 10 вересня 1894 року. Ріс в оточенні кількох поколінь роду: від прабабці до старших братів. Батько Петро належав до козацького стану, отож ніколи не був покріпаченим. Із 14 дітей вижили лише Олександр і сестра Поліна; Господь наче зберіг хлопчину для майбутньої високої місії. Усі Довженки були колоритними особистостями, тож усе вагоме, яскраве й уже тим незабутнє, промайнувши перед очима Сашка, відтоді зберігалося в пам’яті з усім емоційним наповненням, інтонаціями та діалогами, аби стати через роки в його творчості невичерпним джерелом українського духу. А найперше — в кіноповісті «Зачарована Десна», де гортатиме сторінки дитинства на берегах ріки, від спогадів діда-чумака до власного досвіду праці на землі, серед природи, створивши 4(!) варіанти рукопису українською мовою.
Спостережливим мрійником лишився й у шкільні роки. Наука давалася легко, але мрії про майбутнє сягали від сфери архітектури, живопису і вчителювання до мореплавства та розведення риб. Хоч за що брався Довженко в юності! Після вчительського інституту викладав фізику з історією, природознавство, географію і… гімнастику; до того ще й малював, опікувався створенням українського етнографічного хору…
ПОЗА ПАРТІЄЮ
У юності його політичні погляди не раз зазнавали змін. «Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок». Воював на боці УНР, «скуштував» радянського концтабору, викладав у школі червоних старшин. Зрештою вступив до партії боротьбистів, яка невдовзі «влилася» у ВКП(б). Коли ж Довженка, який спробував себе ще й у ролі комісара театру та на дипломатичній роботі, виключили з партійців за «неперереєстрацію», на людях цим переймався, але до кінця своїх днів залишався безпартійним.
ПТАХ У КІНО
Шлях у мистецтві розпочав з карикатур під псевдонімом «Сашко». Влаштувавшись на Одеську кінофабрику, вирішив присвятити себе «винятково жанру комічних та комедійних фільмів»: «Я уехал в Одессу на киностудию искать счастья. Я страстно мечтал о добре, о служении народу, мне казалось — я родился для того, чтобы принести людям много добра». Та справді успішним стане не перший і не комедійний його фільм — «Звенигора», дія якого охопить 2 тис. років буття, вмістивши 12 пісень із легендами скіфів і варягів, запорозьких козаків, петлюрівців, більшовиків, білогвардійців, поєднаних одним персонажем — дідом-селянином. «Я зробив її одним духом — за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах», — згадував Довженко.
Поетична кінострічка принесла йому світову славу і… звинувачення в українському націоналізмі. На відміну від другої відомої кінострічки — «Арсеналу», який вважають «поступкою перед владою», його третій фільм, «Земля», підніс велич хліборобства, та… режисера звинуватили в оспівуванні куркульства і журбі за минулим, а на 10 день показу стрічку заборонили. Попри це, «Земля» мала неймовірний успіх у Європі, а самого Довженка з подачі італійських кінематографістів почали називати «Гомером кіно».
САД НА ШУЛЯВЦІ
Свій знаменитий сад на пустирі Київської кіностудії (нині — кіностудія ім. О.П.Довженка) режисер заклав, коли там знімали його «Землю». Разом з двома робітниками та садівником він висадив там фруктові й декоративні дерева, а вугільний склад оточив березами і тамариксами. Гадав, що колеги будуть вражені такою красою, та вони не помітили змін, викликавши його співчуття: мовляв, «вам не вистачає бачення світу”.
А сад прийнявся і заквітував. Частина дерев досі збереглася, тож ідучи теренами кіностудії, можна пригоститися яблуком «від Довженка», який навіть свої роботи порівнював із деревами: “Мої картини схожі на яблуні: добре потрусив — набрав 500 яблук, погано — впало штук 10”.
ПІД ОПІКОЮ «ВОЖДЯ»
Доля Довженка нерідко була драматичнішою за сюжети його фільмів. Передчуваючи наближення репресій, 1934 року він опиняється в Москві, начебто написавши листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». І це не дивно; Довженко вірив у комунізм як перетворення світу на раціональних гуманістичних засадах. Але біографи стверджують, що за наказом Сталіна його викликали до Москви іще 1933-го, аби не замислив фільм про голодомор, про який не міг не знати. Попри це, упродовж усього життя Довженко вбачав у «вожді народів» свого захисника від усіх поганих людей. «Я глубочайшим образом уверен, что товарищ Сталин спас мне жизнь. Не обратись к нему вовремя, я, безусловно, погиб бы как художник и гражданин», — писав 1939 р. Відомо, що Сталін часом викликав його й серед ночі, аби «відверто поговорити», а режисер зняв на замовлення «вождя» не одну кінострічку, водночас боронячи своє право на духовну свободу. На нього писали чимало доносів, але… Сталін його любив.
ВІЙНА І МИР
На початку війни евакуйований митець просить направити його на фронт і стає військовим кореспондентом, свідком звільнення від окупації. «Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист свого народу, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був… на її пожарах сьогодні». Навесні 1942 року в «Известиях» вийшла його «Україна в огні», пізніше покладена Довженком в основу однойменного сценарію. Це спричинило нову хвилю звинувачень: «товариш Сталін» заборонив його «проукраїнський» фільм як «антиленінський», потрапили під табу й твори Довженка. 1944 року його назвали «куркульським підспівувачем, ворожим політиці партії». Довженка кидають ті, кого він вважає друзями; у Юрія Смолича його розмови записують на магнітофон. «…Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..» — звертаючись до «вождя народів» на сторінці щоденника, розмірковував звільнений з посад режисер, змушений заробляти на життя як монтажер і коментатор. Такий поворот долі біографи пов’язують із «ревнощами» всесильного тоді Корнійчука, який не терпів творчих конкурентів. Настраждавшись, Довженко пише в щоденнику: «Годі б уже мені мучитися і спокутувати свій гріх перед Сталіним. Треба прийматись за роботу і роботою довести йому, що я радянський митець, а не одіозна талановита постать з «обмеженим світоглядом».
Та з помітних його фільмів, знятих після поновлення на посаді у повоєнний час, — хіба так само створений на замовлення Сталіна «Мічурін», у який режисер включив зашифровані епізоди власної біографії. Цей кінозаклик перетворити землю на квітучий сад став його останнім пожиттєвим твором. Іще кілька зйомок зупинили без особливих пояснень. Кіноповість «Зачарована Десна» побачила світ за його життя, але екранізувати її Довженко вже не встиг; не зняв і омріяний фільм про Тараса Бульбу.
СУПУТНИЦІ ЙОГО КІНО
Першою дружиною режисера була Варвара Крилова-Довженко, з якою познайомився зовсім юним. Історія їхнього шлюбу, а ще більше розлучення, досі оповита суперечливими легендами. За офіційною версією, захворівши на туберкульоз кісток, жінка відпустила коханого, аби не змушувати вибирати між її лікуванням та кіномистецтвом, та в її архіві збереглося чимало невідправлених листів до режисера. Невідомо, чому вони офіційно розлучилися лише 1955 року, насправді роз’їхавшись іще до війни. Та й від кого мала сина Варвара, казали різне, але ані довести, ані спростувати ці легенди вже неможливо.
Із акторкою Юлією Солнцевою Довженко познайомився, працюючи в Одесі. Невдовзі молода красуня кинула акторську кар’єру, ставши його асистенткою у багатьох фільмах. Подейкували, буцім свого часу її приставили шпигувати за Довженком або вона дала на це згоду, коли вже були разом. Так чи інакше з роками вони створили сталий творчий тандем і були дуже прив’язані одне до одного. Та ставши спадкоємицею творчої спадщини Довженка, друга дружина знехтувала його побажаннями, суто на свій смак знявши «Поему про море», «Повість полум’яних літ» та «Зачаровану Десну».
ТУГА, ТАЛАНТ І ПРОРОЦТВО
Сучасники говорили: талановитість Довженка була помітна з першого погляду, проявлялась в усьому. Почавши свій шлях у кіно «з нуля», за 3 роки увійшов до числа найбільших кіноавторитетів Європи. Ейзенштейн вважав його «режисером номер один», зауважуючи: режисерів номер 2 було багато, а перший номер — лише цей. Ні в кого не лишалося сумнівів, що він геній, бо це проявлялося на кожному кроці. Мав талант вбачати в реальних картинах життя майбутні кінокадри. Такими ж пророчими і глибокими часто були й думки Олександра Петровича, про які відомо з опублікованого до 120-ліття його «Щоденника».
«…Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна».
По війні Олександр Довженко написав: «Я почав молитися богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди… Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність — се великий крок назад і вниз».
А ще жалкував: «За все своє творче життя я не бачив ні одної своєї картини в хорошому кінотеатрі на хорошому справжньому екрані, видрукуваної на хорошій плівці кваліфікованими лаборантами».
Наприкінці життєвого шляху він звернувся до президії Ради письменників України: “Вже не треба нічого — ні кіностудії, ні роботи, допоможіть тільки переїхати в Україну… щоб з одного хоча би вікна можна було дивитися вдалину. Щоб було видно Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі”. Відповіді так і не отримав. На той час творчий ужинок кіномитця складав 14 ігрових і документальних фільмів, 15 літературних сценаріїв і кіноповістей тощо, а кінострічка «Земля» 1958 року увійшла до числа 12 кращих фільмів всесвітньої історії кіно.
Припускають, що проти його повернення в Україну були митці, у порівнянні з якими він був, «як Гулівер серед ліліпутів». Тож відпускали його лиш у короткі відрядження; постійно ж мав мешкати в Росії. Там, на підмосковній дачі, й відійшов у вічність 25 листопада 1956 р. Грошей на його рахунку виявилося 32 рублі, тож поховали державним коштом, під спів Івана Козловського і скрипкову гру Леоніда Когана. Останнім привітом з України стали сніп жита, грудочка рідної землі та стиглі яблука.
« Котилася ясна зоря з неба — Та й упала додолу…»
ЗАПОВІТ
«Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби… з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі», — писав у щоденнику. Здавалося б, це дорівнює заповіту, але його так і не виконали. Питання перезахоронення праху Довженка з дружиною в Україні піднімалися 2006 року, але так і не були вирішені. Та його день народження ми святкуємо як день кіно, і цього ж дня вручають найвищу відзнаку в галузі кінематографії — Державну премію імені Олександра Довженка. І тому є надія: він ще повернеться.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.